ІСТОРІЯ БУДЖАЦЬКОГО КОЗАЦТВА (UKR)

http://budzakkozak.webstolica.ru/dokumenti-budzhackogo-kozactva/storja-budzhackogo-kozactva/

ІСТОРІЯ БУДЖАЦЬКОГО КОЗАЦТВА

1. Задунайське козацтво.

Після руйнації Запорозької Січі козацька маса розійшлася по величезних земельних просторах, зокрема й по півдню України, зробивши чималий внесок у освоєння і заселення цього регіону. Знищення основної організації українського козацтва, Наддніпрянської Січі, не завадило виникненню нових формувань такого типу.

Одразу ж після зайняття Січі царськими військами козаки почали звертатися до генерала Телекія з проханням відпустити їх на рибні лови за кордон. Незабаром в куренях майже не лишилося козаків. Запорожці, скориставшись неуважністю російського генерала, сіли на човни і попливли з Січі по Дніпру аж до Туреччини. Так пішла ціла половина перебуваю чого в Січі війська і забрала з собою ті вільні думки, проти яких було влаштовано погром. Отже, замість повного знищення запорозького козацтва і перетворення його на регулярне військо сталося зовсім інше: значна частина козацтва опинилась на боці Туреччини, з якою Росії ще треба було вести боротьбу на південних кордонах.

За кордоном опинилася значна кількість козаків. Визначити її в перші роки після ліквідації Січі надто складно. Запорожці розсіялися на величезному просторі між Бугом і Дністром та Дунаєм.

Козаки розселилися в перші роки після виходу з Запоріжжя в Очаківській окрузі, на Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра від Акермана до Бендер, в Буджаку, в дунайських гирлах – у Вилковому, Кілії, біля Тульчи й Галаца.

Приймаючи до себе козаків, Туреччина послаблювала позиції Росії на півдні. Козакам надавалася земля для заснування Січі в пониззі Дністра – в Кучурганах, озброєння і коні. Козацтво виявилося об’єктом політичної гри між Росією і Туреччиною (царський уряд Росії вимагав повернення козаків). Російський уряд знову і знову вимагав від Туреччини переселення запорожців з прикордоння. Тому було вирішено переселяти козаків за Дунай. Переселення козаків з Очаківської округи почалося в серпні 1779 року. Запорожці оселялися в Румунії, хоча місцеве населення було цим незадоволено. Досить багато козаків залишалося, починаючи від розташованого за Дністром турецького міста Білгорода і далі вгору до Бендер, на Балту і звідси до польського кордону Кодимою і Бугом, до Очакова, а від нього до Білгорода.

За час війни 1787-1791 рр. Задунайські запорожці створили свою військову організацію і закріпилися на певний час в гирлі Дунаю та розмістили свій Кіш в Дунавцях – в Катирлезі (Очаківська округа відійшла до Росії), а також в місцях нижче Старої Кілії на острові.

Після війни 1806-1812 рр. до Російської імперії відійшла Бессарабія. Запорозькі оселі в Дунайському гирлі опинилися на російському кордоні. У 1818 р. було виділено запорожцям землі в Ізмаїлі (тепер село Трудове Кілійського району Одеської області), хоча задунайські запорожці селилися в цьому місці ще в кінці ХУІІІ ст.

В 1823 р. частина запорожців оселилася в колонії Ново-Покровській (тепер Покровка Ізмаїльського району Одеської області), в 1820 р. кілька груп запорожців одержало землю в урочищі Акмангіт (тепер Білолісся Татарбунарського району Одеської області).

Акмангітці на протязі 20-х років ХіХ ст.. уперто домагалися відновлення козацького війська, і село стало тим центром в Бессарабії, куди продовжували виходити з Туреччини задунайські запорожці.

За відомостями справи канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора „Про некрасівців і запорожців, що вийшли з Турецьких володінь 1824-1828 рр.”, 30% селилося на Херсонщині, в тому числі в Херсоні – 40%, в Одесі – 36%, в Бессарабії – 30%, з них в Акерманському повіті – понад 87%, і з них в Акмангиті – 74%; в Таврійській губернії – 27%, інші – в Катеринославській і Слободсько-Українській губерніях. У зв’язку із збільшенням населення в Акмангиті, частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. заснувало село Старокозаче (тепер в Білгород-Дністровському районі Одеської області).

Становище Задунайської Січі на кінець 20-х рр. ХІХ ст. Ставало все більше нестабільним: частина запорожців схилялася до Росії, інша частина воліла залишитися під владою Туреччини. Старих козаків, що вийшли з Наддніпрянської Січі, на кінець 20-х рр. ХІХ ст. було вже замало. Для них повернення до Росії було зрадою своїх давніх переконань. Дещо по іншому ніж старі запорожці дивилися на своє становище молоді козаки. Значна частина з них лишила на Україні свої родини, дружин і дітей. Їх тягло на Батьківщину. Значну роль в долі Задунайської Січі відіграв й занепад після війни військової організації, адже у задунайського козацтва не було ворога, для боротьби з яким і створювалася Січ. Тиснув на Задунайську Січ і російський уряд, намагаючись розкласти її і переманити козаків до Росії.

Не слід забувати, що запорозьке козацтво виникло і розвивалося як одна із сил, що вела боротьбу з мусульманською агресією проти християнської України. Тепер же козацтво Задунайської Січі вже не захищало українського народу, а воювало проти братів по релігії, що билися за визволення.

Трагічна доля чекала запорозьке населення, що лишилося на правому боці Дунаю під турецьким пануванням. В 1828 р. група запорожців таємно повернулася до Росії, за що ті, хто залишився, були вирізані місцевими турками. Січ в селі Верхній Дунавець була зруйнована. Українськими центрами стали Нижній Дунавець і Тульча.

Із запорожців, які повернулися до Росії, був сформований Дунайський козацький полк, що брав участь у війні 1828-1829 рр. В 1831 р. він був оселений в Олександрійському повіті на Катеринославщині і утворив Азовське козацьке військо. Проіснувало воно до 1865 р. З тих козаків, які перейшли до Росії до виходу тієї групи, і мешкали в Бессарабії і на Херсонщині, в 1828 р. було утворено Дунайське (з 1856 р. Новоросійське) козацьке військо. Поселено воно було в Акерманському повіті Бессарабії і проіснувало до 1869 р. Це було останнє козацьке військо на терені сучасної України.

Мужність і хоробрість, патріотизм, любов до волі й батьківщини, демократизм, взаємодопомогу, високі моральні цінності лишило козацтво в спадщину українському народу. Не випадково в огляді Одеської військової округи за 1871 р. підкреслювалося, що в українцях „й до цього часу добре зберігається пам’ять про вільне козацтво”.

В умовах незалежної України знов, в новій якості, відродилося козацтво. Воно відіграє важливу роль в політичному і культурному житті, разом з усім народом будує Українську суверенну державу. Задунайський запорожець Ананій Коломієць, закінчуючи розповідати Федору Вовку про Задунайську Січ, висловив невмирущі, сповнені глибокої віри в козацтво і його спадкоємців, слова: „А за нас... то наше не пропаде... Досі не пропало, то вже й не пропаде!.. Нашого насіння ніхто не скоренить!”

2. Некрасівці.

Протяжність південних кордонів Російської імперії була відома не тільки козацтву на Україні. Запорозькі козаки, що розходилися по великих південних просторах, зустрічалось тут з представниками некрасівських і донських козаків.

Некрасівські козаки-старообрядці на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим брали участь у повстанні 1707-1709 рр. під проводом К.Булавина. Після поразки повстання вони пішли на Кубань, що тоді знаходилася під Кримським ханством, - до двох тисяч козаків з дружинами і дітьми (800-900 родин). Незабаром С.Селіванов привів з Дону ще 1000 козацьких родин. На Кубані некрасівці зустрілися з іншими старообрядцями, що осіли тут в 80-90-х рр. ХУІІІ ст. Створена ними своєрідна козацька громада одержала назву Кубанське військо некрасівських козаків.

В 40-х і 70-х рр. ХУІІІ ст. вони переселились на Дністер та в пониззя Дунаю. Це було пов’язано із змінами в середовищі некрасівців, які сталися внаслідок внутрішніх конфліктів; експедицій царських військ під час російсько-турецьких війн 1735-1739 та 1768-1774 рр. Проросійська політика кримського хана Шагін-Гірея і військові експедиції, влаштовані російським командуванням, зробили становище некрасівських козаків вкрай хитким. Після приєднання в 1783 р. Кримського ханства до Росії стало неможливим перебування некрасівців на Кубані.

Поступове переселення їх почалося в 1778 р. і тривало, вірогідно, біля 8 років. Воно мало два потоки: один йшов в Анатолію, другий – в Дунайську дельту.

Некрасівців, що займалися переважно рибальством, приваблювали багаті рибні промисли Дунаю. Район цей був знайомий донським козакам-старообрядцям ще з кінця ХУІІ ст. Документально встановлено, що вони в 1700 р. в Константинополі переговори про переселення в Подунав’я. Некрасівські рибальські артілі неодноразово були в північно-західному районі Чорного моря.

Про оселення некрасівців в 40-х рр. ХУІІІ ст. свідчить чимало документів. В липні 1775 р. у відповідь на вимогу російського посла в Константинополі про видачу втікачів з Росії, що поселилися „на боці гирла Дунаю”, кримський хан заявив, що ці люди є некрасівськими козаками і тому виданими бути не можуть.

З’явились некрасівці і в пониззі Дністра, де також існували старообрядницькі поселення. В 1781 р. в бераті кримського хана до „мешкаючих в турецькій окрузі некрасівців” підкреслювалося, що „вони мешкали з давніх-давен біля р.Дністер різними селами”. Разом з ними оселялося й російське, переважно селянське, старообрядницьке населення, назване липованським (від імені назви секти пилипівської).

Турецька ж адміністрація виділяла козаків-некрасівців від іншого російського населення, називаючи їх „гнат-козаками” (від імені Гната Некрасова) або „кара-ігнат” (чорні гнатовці - за чорний козацький однострій – форму), оскільки вони мали нести військову службу, за що й одержували пільги.

Тікали за Дунай і донські козаки. Частина їх лишилася в Буджаку ще після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. У вересні 1790 р. М.І.Кутузов повідомляв І.І.Мелер-Закомельського про те, що на „бессарабських морських лиманах знаходяться донські козаки, що лишилися в минулу війну”. Цікаво, що на „вільне поселення” в Буджаку вирішив лишитися О.Пугачов. На допиті в 1774 р. він зізнався, що їздив у 1772 р. в Бендери і певний час був у цьому місті.

Під час поразки повстання під проводом О.Пугачова та інших антифеодальних виступів, втікачі з Дону знов поповнили селища некрасівців, липован на Дунаї та в Новоросійській губернії. В травні 1778 р. російські відвідувачі повідомляли, що в „якомусь місці за Дунаєм скупчилося з різних російських людей, як от солдат-втікачів, Донського війська козаків та колишніх запорожців”.

У 80-х рр. ХУІІІ ст. поява донських козаків в Бессарабії і на нижньому Дунаї була настільки значною, що викликала серйозну тривогу російської адміністрації. В 1783 р. цивільний уряд Війська Донського повідомляв російського генерального консула в Молдавії, Волощині і Бессарабії І.І.Севєріна про те, що на Дністрі і на Дунаї переховувалося 254 втікача з Дону. На Дунаї в с.Чепурчі було 15 донських козаків, в Вилковому – 20, на р.Дунавець – 20 з станиць Нижньо-Михайлівської, Верхнє-Каргальської, Комишової; на Дністрі в Акермані, в с.Роща та інших місцях перебували козаки з станиць Бистрянської, Бесергенівської, Тетерівської, Павлівської.

Втечі донських козаків на Дунай продовжувалися й далі. В березні 1793 р. О.В.Суворов, що командував військами Катеринославської губернії, відзначав неодноразові втечі з донських піших та кінних полків за дністровський кордон. Вони особливо збільшилися в травні 1794 р. після придушення повстань в станицях верхнього Дону. В 1807 р. до складу Усть-Дунайського Буджацького війська була зарахована група донських козаків, що лишилася в пониззі Дунаю після війни 1787-1791 рр., і тих, що „зайшли” сюди пізніше.

В кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. основним центром некрасівсько-старообрядницьких поселень був Великий Дунавець. До нього тягли села Болотне, Будимівське, Чиряни, села вздовж озера Разем (за некрасівцями – Разін) і р.Дунавець - Караорман, Нова Слава (Кизил Гисар), Стара Слава, Журилівка, Камінь (Караклі-ой), Вилкове, Жебріяни (Хаджи Ібрагим), Галілешти біля Кілії, Буджак-Некрасівці між озерами Кагул і Ялпух, Джурджулешти в гирлі Пруту.

Стосунки між запорозькими та некрасівськими-донськими козаками складались по-різному: від добросусідських відносин, спільного мешкання та служби разом в арміях Росії та Туреччини, в війнах кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст., до загострених збройних конфліктів. Ці сутички та конфлікти виникали на ґрунті розподілу земель під поселення; впливало й те, що запорожці брали участь в експедиції російських військ 70-х рр. ХУІІІ ст. проти некрасівців, в свою чергу донські козаки відіграли негативну роль в зруйнуванні Нової Січі, певне значення мала також різниця віросповідання.

І.П.Ліпранді, полковник російської армії, історик, який видав в Бессарабії розвідкою проти Туреччини, в 1826 р. писав: „Запорожці жили по Дунаю, Вони мали Січ свою на цій річці, в містечку Сеймени... Звідти у 1805 р. за розбійництво на Дунаї (гайдамацтво) фірманом були переведені до берегів Чорного моря, в сусідство до некрасівців. Їм відведені були землі, там вони побудували містечко, назвали його Едерлезом (від імені протоки) і заснували в ньому свою Січ. Проте міжусобна боротьба, що виникала в Турецькій імперії, не надовго лишила їх у новому місці. Пехлеван, що схилив до себе некрасівців, надіслав їх на запорожців, які залежали від браїльського назиря.

Здійснивши напад на Едерлез і розсіяні житла запорожців, некрасівці знищили і спалили Січ, багатьох порубали, інших розігнали. Деякі встигли врятуватися у Браїлів, деякі продовжували поневірятися у селах до Бухарестського миру (1812 р.).

Дещо по іншому змальовує переселення задунайців у Катирлез А.О.Скальковський. В матеріалах з історії дунайського козацтва він зазначає, що в „липні 1803 р. невідомо, чи за бажанням уряду, чи за місцевими незручностями, козаки перейшли до гирла Дунаю, в урочище Гедерлез-Бугазі і, витіснівши старообрядців (російські втікачі), що там жили, розташувалися Кошем і зайняли на узбережжі Чорного моря всі зручні рибні лови”.

В 1811-1812 рр. запорозька старшина вирішила знову оволодіти тими місцями в дунайському гирлі, що займали некрасівці, і, в першу чергу, Катирлезом.

Становище некрасівсько-липованського населення було в цей час складним. Після виходу російських військ в дунайське пониззя, частина його перейшла на бік Росії. Мешканці Старої Кілії і Вилкова подали російському командуванню велику допомогу у проведенні суден через Кілійське і Сулинське гирла, на власних човнах перевозили війська від Кілії до Ізмаїла, Тульчі, Ісакчі, постачали провіантом. Головнокомандуючий Молдавською армією М.І.Кутузов в 1812 р. визначив дії вилківчан як „подвиг” і зробив усе можливе, щоб перетягти некрасівсько-липованське населення на російський бік. Некрасівці брали участь і в збройній боротьбі з турецькими військами. Населення Караорману захопило турецьку батарею, що контролювала вихід з Жулинського гирла. Все це призвело до міжусобиць між липованським населенням. Так, коли в 1807 р. мешканці Караорману вирішили прийняти російське підданство, некрасівські козаки з Дунавця напали на „село, яке спалили і пограбували, забираючи жінок і дітей”. Рештки його жителів врятувалися на лівому березі Дунаю в селі Кислиця (тепер в Ізмаїльському районі Одеської області).Такі дії характеризували липованське населення в очах турецької адміністрації як ненадійне.

В 1812 р. запорозький кошовий Семен Калниболотський звернувся до турецьких пашів у Тульчі, Сулині і Бабадазі з пропозицією вигнати некрасівців з їх поселень. Урядовці в діла невірних вирішили не втручатися. Скориставшись цим, Семен Калниболотський почав готуватися до наступу на некрасівців. Двома великими загонами запоржці рушили вздовж берегів Дунаю, нападаючи на липованські села. Одержавши підкріплення з Вилкова, де було чимало козаків, вони посунули до Портицького гирла. Після упертих сутичок на лимані Разем (по некрасівські – Разін), запорожці захопили велике некрасівське село Сарикіой. Навесні 1813 р. вони закріпились в Катирлезі (Сфинту Георге), де вже двічі був колись їх Кош.

Влітку 1813 р. знов розпочалися військові дії між запорожцями і некрасівцями, що охопили територію між Тульчею і Дунавцем. За спогадами сучасників, боротьба між ними була надзвичайно відчайдушною і кривавою. „Трохи не з кожним пасмом, з кожним пагорбом в болотах і плавнях дельти пов’язані згадки про сутички запорожців з некрасівцями, про повні знищення цілих загонів з того чи іншого боку”. Нарешті, в 1814 р. запорожці оволоділи Дунавцем, головним центром некрасівців. Тут була заснована Січ, що проіснувала до кінця Задунайського Кошу. Пояснюючи атакування запорожцями саме Дунавця, Ананій Коломієць розповідав „у Катирлезі не схотіли сидіти, бо там лучче. В Дунавці – степ є, а тут в Катирлезі, от як бачите, тільки вода, та комиш, та небо зверху та й годі!”

Про дальшу долю некрасівців є маловідомі свідчення російського розвідника та історика І.П.Ліпранді. „Турецький уряд, - писав він, - віддав їм під заселення землі і вони освоїли їх на захід від Константинополя, до Мармурового моря, на річках Магалиця і Мандрозе, де займалися переважно рибальством. Частина їх оселилася в Бандромі, що лежить на Бугазькій або Ахіольській затоці. Деякі з тих, що лишилися в турецьких військах (з 1806 по 1812 рр.) і ховали свої родини в горах Балканських, у болгарських та турецьких селищах, по закінченню війни приєдналися до тих, що були в Бандромі. Проте переважна їх більшість оселилася в околицях Бабадагу, переважно на захід і на південь від міста, заснувавши багато сіл, що були знайдені в 1828 р.

Російське командування в період війни 1828-1829 рр. знайшло в цьому районі некрасівські села Сарикіой, Караорман, Нова Слава, Стара Слава, Журилівка, Кам’янка, де проживало 1437 осіб.

Втім не слід вважати, як твердять деякі автори, що запорожці і некрасівці беззастережно нищили один одного. Так, у Вилковому, в селі Углиця біля Манчину, в Сарикіої, Караормані були випадки, коли некрасівці або липовани вступали до запорозького козацтва.

Поселення некрасівців:

1. Вилкове, Липованське – початок цього міста (1746?) пов’язується з першими некрасівськими артілями рибалів, які оселилися у гирлі Дунаю. Протягом наступного розвитку сформувалося липовансько-українське населення, яке окремо проживає в місті до сьогодні (Кілійський район Одеської області).

2. Жебріяни, Хаджи Ібрагим – поселення, виникнення якого наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. було пов’язане з некрасівсько-липованським населенням. Некрасівці мешкали в Жебріянах з кінця 1770-х рр. Нащадки їх до цього часу зберігають свою особливість (тепер село Приморське Кілійського району Одеської області).

3. Кислиця – село виникло в 1807-1808 рр., коли частина некрасівсько-липованського населення Караорману перейшла на бік Російської імперії. Після 1812 р. це населення приєдналося до своїх сородичів з Старої Некрасівці (тепер з тією ж назвою існує українсько-молдавське село в Ізмаїльському районі Одеської області) та Тучкові (Ізмаїл).

4. Муравльовка – село засноване некрасівцями в 1813 р., які перейшли на бік Росії з-за Дунаю. Протягом наступних 20-30-х рр. населення збільшилося за рахунок липован та старообрядців європейської частини Росії. Їх нащадки мешкають і тепер у цьому селі Ізмаїльського району Одеської області.

5. Стара Некрасівка (Некрасівка до 1829-1830-х рр.) – поселення між Дунаєм та озером Катлабух було засноване некрасівцями з Добруджі в 1813 р., після переходу на бік Росії. Нащадки некрасівців та липован проживають в ньому до сьогодні (тепер – село Ізмаїльського району Одеської області).

6. Нова або Мала Некрасівка, Кугурлуй – поселення некрасівців між Дунаєм та озером Ялпкх, яке заснували 100 родин переселенців із-за Дунаю 1829-1830-х рр. (тепер – Ізмаїльський район Одеської області).

7.Тучков – район міста Ізмаїла, в якому в 1812 р. адміралом П.В.Чичаговим була поселена група некрасівців з правого берегу Дунаю. Потім, в 1820-1830-х рр. сюди переселялися інші некрасівці та липовани з Саф’ян (існувало з 1811 по 1821 рр.), Джурджулешт, Кислиць тощо. У ХІХ ст. Тучков (Ізмаїл) – один з головних центрів старообрядництва в Європі.

3. Чорноморське козацьке військо.

В середині серпня 1787 року розпочалася друга за царювання Катерини ІІ війна з Туреччиною. Османська імперія прагнула повернути Крим, приєднаний до Росії у 1783 р. Російська імперія, з свого боку, мала на меті утвердитися в Північному Причорномор’ї і розширити свої володіння в цьому районі і на Південному Кавказі.

З початком війни російське командування відчуло гостру потребу у збільшенні свого військового контингент, особливо за рахунок бійців, що добре знали театр воєнних дій і противника та бойові якості яких були загальновідомі. Тому уряд змушений був звернутися до колишніх запорожців, які лишилися в Україні. Восени на базі утвореного у 1783 р. полку запорозьких козаків (один з заходів російського уряду, спрямованих на повернення задунайських козаків до Росії) почалося формування козацького війська. Указом від 22 січня 1788 р. воно одержало назву Війська вірних козаків, у противагу „невірним” задунайським запорожцям. Очолили його колишні запорозькі старшини. Кошовим було призначено Сидора Білого, суддею Антона Головатого, кіннотою командував Захар Чепіга.

Незабаром за героїзм і мужність, виявлені у боях в Причорномор’ї, в тому ж 1788 р. воно було перейменовано в Чорноморське козацьке військо.

Ще в ході війни, в 1790 р., Кіш Чорноморського козацького війська розділив територію між Бугом і Дністром, яку заселяли козаки, на три полкових паланки (окружні управління) – Подністрянську, Березанську, Кінбургську (тепер Одеська, Миколаївська та Херсонська області). Вони очолювалися призначеними Кошем старшинами і паланковими полковниками. Кожна паланка включала в себе декілька козацьких поселень.

Так, на території, яку займала Подністрянська паланка, виникли поселення чорноморців по Дністру: Біляєвка, Калаглія, Кучургани, Глинна, Чобручи, Не завертай, Головківка, Аджидер, Яська та багато інших. За далеко не повними даними, на 1792 р. у По дністрянській паланці існувало 30 селищ, в яких проживало близько 1500 козацьких родин. В Кінбургській паланці ж було всього біля 150 родин. Крім того, виникло багато хуторів і поселень при риболовецьких заводах, по річках та лиманах.

Центром Чорноморського козацького краю і Подністрянської паланки стала Слободзея, де проживало 130 козацьких родин. Тут знаходилася військова резиденція.

Після виходу у Дунай російської армії з весни 1791 р. Чорноморському війську були віддані для рибальства великі ділянки дунайського узбережжя від Кілії до Вилкового і далі до моря.

В 1791 р. була скінчена російсько-турецька війна. В 1792 р. царський уряд прийняв рішення про переселення чорноморців на Кубань для несення служби по Чорноморській кордонній лінії (по правому берегу Кубані).

Та переселені були не всі чорноморці. Частина залишилася на Херсонщині, відігравши політичну роль в економічному освоєнні цього регіону. На початок 1805 р. в Херсонській губернії нараховувалося декілька тисяч козаків. Багато їх оселилося на околицях Одеси та в близьких до неї хуторах. Вони були приписані до Чорноморської гребної флотилії і використовувалися „для устроения Хаджибея”.

Інша частина чорноморців шукала удачі за Дністром. Вихід чорноморських козаків за Дністер, що почався в 90-х рр. ХУІІІ ст., не припинився до самого початку війни 1806-1812 рр.

4. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо.

На початку ХІХ ст. відносини між Росією та Туреччиною настільки загострились, що привели до війни 1806-1812 рр. В листопаді-грудні 1806 р. російські війська оволоділи Бессарабію, за виключенням Ізмаїла. Вихід в цей район поставив перед російським командуванням питання про взаємовідносини з біглим сюди українським і російським населенням і задунайськими запорожцями. Зокрема, у фортеці Браїлів, що була оточена російськими військами, знаходилося до трьох тисяч дунайців. Генерал-лейтенант О.Ф.Ланжерон, який командував корпусом на Дунаї, писав в січні 1807 р., що задунайські козаки можуть „наносити шкоду більш, ніж турки і татари”. Тому російське командування вжило низку заходів, щоб залучити задунайських запорожців на свій бік, обіцяючи їм всі пільги, якими користуються чорноморці на Кубані. Все це мало певний ефект. Збігле населення було зацікавлене в легалізації свого положення, а задунайські запорожці опинилися в районі дій російської армії. Створювались перспективи зберегти та утвердити положення цим категоріям населення. Найбільш доцільним становився вступ до волонтерських формувань російської армії, де зараховувались на положенні козаків та офіцерів Бузького козацького війська.

Враховуючи успіхи у формуванні волонтерського полку з задунайських запорожців і збіглого українського населення, було вирішено створити на Дунаї козацьке військо, давши йому найменування Усть-Дунайського.

20 лютого 1807 р. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було офіційно затверджено указом Олександра І.

Створенням цього війська царська адміністрація передбачала взяти під контроль місцеве українське населення, одержати додатковий військовий контингент і, спираючись на нього, нанести рішучий удар Задунайській Січі.

Уряд, зацікавлений у швидкому заселенні ново приєднаної Бессарабії, дозволив усть-дунайцям селитися в Придунайських степах на правах колоністів. На протязі 1815-1817 рр. в Бессарабію з-за Дунаю вийшло кілька груп козаків, які разом з усть-дунайцями оселилися в Ізмаїльському повіті, заснувавши в 1818 р. с.Дракуля (тепер с.Трудове Кілійського району Одеської області). Незабаром тут нараховувалося вже 45 козацьких родин. В 1820 р. друга група усть-дунайських козаків і задунайських запорожців, незважаючи на опір земської поліції, в кількості 38 родин оселилася в Акерманському повіті, заснувавши с.Акмангіт (тепер с.Білолісся Татарбунарського району Одеської області). Частину задунайців у 1823 р. переселили в Їзмаїльську колоністську округу, де засновано с.Новопокровське (тепер с.Покровка Ізмаїльського району Одеської області).

У зв’язку із збільшенням населення в Акмангіті частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. заснувала с.Старокозаче (тепер в Білгород-Дністровському районі Одеської області).

Створення на Дунаї Нової січі, як про це пішли чутки на Україні, викликало серед селянства надії на відродження козацтва. Це призвело до значних втеч населення до Дунайської Січі, що прискорило ліквідацію війська.

5. Дунайське (Новоросійське) козацьке військо.

Після ліквідації Усть-Дунайського козацького війська переважна більшість козаків лишилась в Бесарабії. Усть-дунайці та задунайські запорожці, які переселювалися до них, повертаючись до Росії, на протязі 20-х рр. неодноразово зверталися до державних установ з домаганням створення в краї козацького війська, з центром в с.Акмангіт.

Російсько-турецька війна, яка розпочалася в 1828 р., пожвавила клопотання козаків. Ці прагнення співпали з намаганням командування збільшити військовий контингент Дунайської армії. В червні 1828 р. уряд дозволив сформувати козацьке військо, яке одержало назву Дунайського, з усть-дунайців, задунайських запорожців, що оселилися в Бессарабії до 1828 р., та волонтерів з Балканських країн, які брали участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. Волонтери могли принести велику користь діючій армії: вони знали місце військових дій та східні мови. До війська були зараховані села Акерманського повіту Акмангіт, Старокозаче і Волонтирівка (тепер у районі Штефан Воде Молдови).

В 1836 р. до війська були приєднані села Михайлівна, Костянтинівна, Новотроїцьке, Миколаївка, засновані відставними солдатами, та село Петрівка, в якому мешкали селяни-переселенці з Курської губернії (тепер в Білгород-Дністровському, Кілійському, Саратському районах Одеської області). Через три роки були приєднані заселені циганами села Фараонівка та Каїри (останнє – с.Крива Балка; обидва в Саратському районі Одеської області).

За Паризьким миром 1856 р. частина козацької території з станицями Миколаївка та Новотроїцька відійшла до Молдавського князівства. Замість цих земель війську було дозволено придбати у поміщика К.Зіро селище Байрамча, незабаром перейменоване в Миколаївку-Новоросійську.

Центр управління війська розміщувався в станиці Волонтирівка. Однак в зв’язку з тим, що в цій станиці не було необхідних помешкань, військове правління до 1856 р. знаходилось в Акермані. Після придбання військом Миколаївки-Новоросійської воно переїхало в цю станицю. В середині 60х рр. тут знаходились майже всі головні військові установи: госпіталь, головний військовий храм св. Миколи Чудотворця, поштова станція та училище.

Дунайське військо мало нести прикордонну службу на Дунаї, Пруті та по Чорноморському узбережжю до Дніпра, внутрішню службу в Бессарабській та Херсонській губерніях, утримувати гарнізони в Ізмаїлі та Акермані. Притягувалися вони для виконання й інших завдань.

В 1856 р., 11 липня, в зв’язку з відторгненням від Росії за Паризьким миром дунайської частини Бессарабії, військо було перейменовано в Новоросійське. З цього часу воно несло кордонну службу на лінії Болград-Татарбунари і далі по Чорноморському узбережжю.

Надії козацтва з відновленням війська істотно полегшити своє становище не виправдалися. Нерозвинене господарство, виснажлива довготривала служба, сувора дисципліна, зловживання старшини своїм службовим положенням – все це обумовлювало загострення соціальних конфліктів.

У 40-х рр. ХІХ ст. протест козаків проти важкої військової служби, утисків і гноблення з боку старшини набирає більш масових форм, виливаючись у рух за вихід з війська. Особливої гостроти він набрав у 1842-44 рр. Весною 1855 р. у війську знов почалися заворушення, викликані позачерговою мобілізацією і зловживанням старшини, що привело до зриву польових робіт.

Проіснувавши в такому стані 40 років, у грудні 1868 р. в зв’язку з загальною реформою козацьких військ Новоросійське козацьке військо оголошувалося ліквідованим. Це було останнє козацьке військо на терені сучасної України.

В кінці ХІХ століття, при проведенні перепису населення Російської імперії, близько 70% мешканців Акерманського повіту на Буджаку  вважали себе козаками, або вихідцями з козаків…

В умовах незалежної України 1918 року знову, в новій якості, відродилося козацтво. Воно відігравало важливу роль в політичному і культурному житті, разом з усім народом будувало Українську суверенну державу, головною військовою силою якої стало селянське ополчення “вільних козаків”, січових стрільців, українських козацьких дивізій сірожупанників, синьожупанників…

В ті роки (1917-1922) на Одещині козацькими були загони селянської армії батьки Махно, Чорноморське повстанське козацьке військо (загони отаманів C.Заболотного, Дерев’яги, Я.Кощового, Солтиса, Боровського, Кіршула, Карого, Коваленки, Стратіївського, Солоненка, І.Деркача, Бондаренка, Шевченка), Одеського українського військового Коша (отаман - І.Луценко), Гайдамацькі куріні (отаман – О.Сахно-Устимович), Союзу української молоді (Одеська Січ), Татарбунарська козацька сотня…

Є свідчення, що за часів румунсько-боярської та німецько-фашистської окупації (1918-1944) на Буджаку існували підпільні козацькі організації.

У післявоєнний період до початку 70-х років на Буджаку існували численні мистецько-культурні нелегальні, напівлегальні та легальні козацькі гурти, які дали початок Задністровому Вільному козацтву, що діяло на теренах Буджаку в 1973-1987 роках…