Дунайское казачье войско — в 1775 году, по уничтожении Запорожской Сечи, часть запорожских казаков удалилась в Турцию и поселилась на берегу Дуная, между крепостью Рущуком и Силистрией, образовав новую Сечь.
В 1803 году они перешли на устье Дуная, в урочище Гедерле-Бугаз. Вытеснив живших там русских беглецов-раскольников, запорожцы устроили свой кош, заняв по берегу моря до крепости Аккермана все места, удобные для рыбной ловли. Сюда стали собираться беглецы из разных других мест, и число лиц, составивших новую Сечь, дошло до 10 000 человек. За отличие в боях, в особенности же во время усмирения Виддинского бунта, казаки получили от турецкого правительства название янычаров.
В 1806 году, как только началась война с Турцией, дунайские запорожцы перешли на сторону России, поступили в состав действующей армии и получили название буджакских или усть-дунайских казаков. По заключении мира часть их была зачислена в Черноморское казачье войско, a часть, с бывшими при армии волонтерами из сербов, греков и албанцев, осталась в Бессарабии, в Буджакской степи, поселившись на казенных землях. В царствование Александра I особых правил об устройстве Дунайского казачьего войска издано не было, и оно находилось в ведении гражданских властей, наравне с крестьянами.
В 1828 году, во время войны с турками, дунайские казаки, согласно выраженному ими желанию, были перечислены в военное ведомство и составили 2 полка: 1 и 2-й Дунайские. Один из них, конный, предназначался для сухопутной службы, a другой, пеший, назначался для сухопутной службы на судах дунайской флотилии. По окончании войны полки были наделены землями в Буджакской степи. Таким образом, составилось новое поселенное войско в 3 станицах: Староказачьей, Волонтеровке и Акмангите. Вскоре затем к Дунайскому войску были причислены некоторые смежные земли и селения.
В 1836 году оно состояло уже из 8 станиц, с населением свыше 7 000 человек обоего пола и с земельным наделом около 35 000 десятин. Земли этой для войска было недостаточно; поэтому в 1839 году к нему были присоединены смежные земли, назначавшиеся для пользования цыган, которые были причислены к войску.
В 1844 году было издано положение о Дунайском казачьем войске. На обязанность Дунайского войска возлагалось содержание кордонной стражи и караулов на островах Лета, Чемале, Георгиевском и по левому берегу Дуная, a также поддержание полицейского порядка в городах Одессе, Аккермане, Херсоне и Херсонском уезде. Для внешней службы войско обязывалось иметь в готовности 2 конных полка. Начальство над ним, под главным ведением Новороссийского и Бессарабского генерал-губернатора, было вверено формировавшему полки офицеру регулярных войск. Этот войсковой начальник и состоявшая при нем канцелярия заведовали военно-полицейской и хозяйственной частью войска. Местное управление войска составляли: наказной атаман, войсковое правление, комиссия военного суда и станичного правления. Полицейское и хозяйственное правление станиц было вверено станичным старшинам.
К 1 января 1856 года в Дунайском казачьем войске на действительной службе состояло 2 811 человек (по спискам 2 858). В том же году войско было переименовано в Новороссийское, под каковым названием просуществовало недолго.
В силу малоземелья, оно не могло получить дальнейшего развития путем прироста населения; служилый его состав был крайне малочислен, и, вместо 2 комплектных полков с очередными сменами, войско едва формировало полк, да и то при помощи постоянного отпуска из войскового капитала денег на боевое снаряжение. К тому же, по Парижскому трактату 1856 года, южная граница Российской Империи была изменена и часть земель Новороссийского войска отошла к Молдавии; малоземелье увеличилось еще больше.
В 1868 году Новороссийское казачье войско было упразднено, с причислением его штабных и обер-офицеров и дворян к дворянству Бессарабской области и с предоставлением им в полную личную и потомственную собственность находившейся в их владении усадебной земли. Помимо этого, из числившейся в общем войсковом владении земли, входившей в юрты станиц и хуторов, было предоставлено в собственность: штабс-офицерам — по 300, обер-офицерам — по 150 и зауряд-офицерам — по 75 десятин. Пожалованные войску 2 знамени и Высочайшая грамота были сданы в церковь станицы Волонтеровки, для хранения на вечные времена, a холодное и огнестрельное оружие — в Бендерский артиллерийский склад.
ШТАТ Дунайского казачьего конного полка
Штаб о обер-офицеры:
Полковой командир, полковник - 1
Помошник командира, войсковой старшина -1
Сотенные командиры, есаулы - 5
Обер-офицеры - 12
Нижние чины:
Старшие урядники -25
Младшие урядники - 25
Приказные - 48
Казаки - 750
Полковой писарь - 1
Фельдшер - 1
Михаил АКСАНЮК, «День»
Рубрика: Украина Incognita
Газета: №74, (1999)
Рубрика: Украина Incognita
Газета: №74, (1999)
23 апреля, 1999
Дунайское казачество: от рыцарей- защитников до наемников-покорителей
Подать даже бегло отдельные штрихи из истории одной из удивительных ветвей казачества побуждает, тот факт, что в российской историографии, в частности, в книге историка А.Скальковского «История Новой Запорожской Сечи», дунайские казаки упомянуты исключительно как «благоденствующие земледельцы» — ни одного упоминания о тяжелой муштре, хозяйственных трудностях; допущены и фактические неточности... Между тем, как первопричиной компромисса уцелевшей казацкой старшины с российской властью, олицетворявшейся в начале XVIII века в Бессарабии и Северном Причерноморье в лице новороссийского генерал-губернатора, скорее всего могли быть прагматичные выводы, один из которых принадлежит царскому генералу О. Ланжерону: «Задунайские казаки могут приносить вред больший, чем турки и татары...». А командовал Ланжерон тогда, в январе 1807-го, русским корпусом, который штурмовал крепость Браилов и не мог преодолеть сопротивления трех тысяч ее защитников — казаков-задунайцев. С тех пор, собственно, и начало русское командование обещать задунайцам все льготы, которые имело Черноморское казачество на Кубани, — только бы вернулись назад и помогли регулярной армии. С другой стороны, и отдельные беглецы были заинтересованы в легализации своего положения, поскольку оказались во время столкновения российских и турецких войск на Дунае как между молотом и наковальней. Наиболее удобным казалось вступление в волонтерские формирования российской армии.
Первым на ее сторону перешла в районе Килии казацкая сотня Трофима Гайдабуры. Чтобы показать свое отношение к жесту задунайцев, генерал-губернатор Е.Ришелье сразу же издал приказ о присвоении сотнику Гайдабуре звания хорунжего. Расчет оправдался: через полмесяца, в январе 1807-го, килийский казацкий отряд пополнился еще 150 «черноморскими пешими волонтерами». А уже 20 февраля царь Александр I издает приказ о создании Усть-Дунайского Буджацкого казацкого войска. Так молниеносно (по тогдашним меркам) была одобрена высочайшим повелением совместная инициатива командующего Молдавской армией И.Михельсона и новороссийского генерал-губернатора Е.Ришелье — начать создание на основе волонтерского полка казацкое войско «по примеру войска бывшего Запорожского»!
Слухи о создании на Дунае «Новой Сечи» стали предлогом к массовым побегам в Бессарабию крепостных с Подолья и тогдашнего Новороссийского края. Напуганное новой волной «оказачивания» населения Правобережной Украины, правительство летом того же года ликвидирует «Сечь на Дунае», успев часть казаков отправить уже проторенным путем — на Кубань. Однако немало усть-дунайцев (по некоторыми данным, 1300 казаков) отказываются стать пушечным мясом в войнах царизма за покорение чеченцев и других народов Северного Кавказа и рассеиваются по степям Бессарабии. Некоторые потомки запорожцев приписываются к общинам ближайших сел и городишек, а другие учреждают новые села, например, Акмангит, Дракули, Староказачье и тому подобное. Среди новопоселенцев — Марко Твердохлиб, Роман Согутчевский, Йосип Губа и другие. Причем задунайцы никак не реагируют на требования местных властей об уплате налогов или выполнении повинностей, давая понять земской полиции, что не собираются менять давних традиций ведения хозяйства. Более того, домагаются восстановления Сечи на территории между Дунаем и Днестром (с Кошем в Акмангите), образования собственных органов самоуправления, а также исключительных прав на землепользование и рыболовство. Бессарабская администрация категорически отрицает казацкую «кордонную стражу», поскольку «единоземцы их пребывают в турецких владениях около самой границы», а часто и переходят ее. Упорное противостояние завершилось в феврале 1827 года — правительство все-таки освобождает задунайских запорожцев, в отличие от других бессарабцев, на 10 лет от налогов, военного постоя, других повинностей и предоставляет по 30 десятин земли на семью.
Причина открылась через год — царское правительство готовилось к новой войне с Турцией. Поэтому и приказ Николая I о создании Дунайского казацкого войска в составе двух полков поступил уже через три месяца после начала военных баталий — в июне 1828-го. Но к участию в военных действиях казацкие полки и сотни готовили аж в 1833 году — против египетского паши Мухаммеда Али. Впоследствии три казацких полка участвовали в обороне Одессы — успешно удерживая в 1853-55-м годах «аванпостную и пограничную линии от Карантинной гавани до Люстдорфа и далее к устью Днестра». Возглавлял оборону города-порта полковник Иван Гангардт, исполнявший обязанности наказного атамана Дунайского казацкого войска. Как свидетельствовали очевидцы, этот курский дворянин был храбрым и «неутомимым служакой», как и большинство задунайцев. Особенно памятными для жителей Одессы стали бои в апреле 1854 года, когда казаки совместно с гарнизоном города вели поединок с англо-французской эскадрой. Утром 30 апреля около дачи Картацци попал под артобстрел фрегат «Тигр». Пытаясь выйти из зоны огня, корабль подошел «так близко к высокому берегу, — засвидетельствовал один из очевидцев-историков, — что его пушки не могли стрелять. Несколько выстрелов нашей конной батареи и сотни дунайских казаков заставили англичан снять свой флаг». Казацкие лодки подошли к «Тигру» и — «небывалое дело — взяли в плен пароход»!
Сотни дунайцев несли службу и в Николаеве и Херсоне, держали связь с Очаковым. В устьях Дуная и Днестра казацкие кордоны отбивали попытки врага высадить поисковые группы. За героизм во время боевых действий 29 сентября 1855 года Дунайский казацкие полки №1 и №2 были награждены Александром II штандартами «За храбрость». Все военные чины приравнивались по правам и льготам к регулярным кавалерийским частям, 15 казаков удостоены орденов, 38 урядников получили офицерские звания, 59 офицеров были повышены в званиях...
Прямые потомки запорожцев (34 процента личного состава Дунайского войска), естественно, были его ударной силой. Хотя, стоит уточнить, изведывали казацкие полки и кадрового «экспериментаторства» со стороны недалеких военных администраторов — доходило и до того, что пополняли казацкие сотни не только молдаване, албанцы, греки, россияне, сербы, болгары, но и принудительно рекрутированные цыгане. Таким образом правительство осуществляло политику колонизации Причерноморья (одних в Бессарабию приглашали, других насильственно переселяли), а также «перемешивание» наций в едином имперском котле. Понятно, казаков из тех же цыган не вышло (для разъяснения приказов на цыганском языке прибегали к услугам переводчиков), но показательно, что в составе войска их было до 22 процентов). Еще один из применяемых «воспитательных» моментов — регулярные откомандирования дунайцев в состав Кавказского корпуса, который вел бои в низовье Терека, Старом Юрте, Ханкальском межгорье, около Горячих Вод и крепости Грозной. Здесь им бок о бок с донскими казаками следовало «умиротворять» чеченцев, осетин и других горцев. Вот что, в частности, считал особенно важным отметить генерал-майор И.Гангардт, характеризуя достижения казацких отцов-офицеров в 1855 году: «Племя казаков слилось в единое тело, получило военное развитие и дух, не уступавший духу Кавказского линейного войска... Молодецкие джигитовки при крепости Грозной, ежедневные перестрелки в устье, на островах Лети и Четал и других побережьях доказывают, что войско Дунайское необходимо». Добавлю: русское командование позаботилось, чтобы и обмундирование донцев отличалось только цветом сукна — темно-синие мундиры дунайских казаков были со светло-синими окантовками и лампасами, а высокие шапки в командировках на Кавказ меняли на мохнатые шапки или папахи.
А тем временем история Дунайского казачества, которое возникло как сплоченная сила для защиты собственно народных интересов, а на втором этапе (после утверждения царем в 1844 году положения о войске) превращенное в одно из орудий подчинения других народов, неумолимо приближалась к концу. 11 июля 1856 года в связи с отходом от России придунайской части Бессарабии войско было переименовано в Новороссийское. А впоследствии правительство и совсем его ликвидировало. Новороссийский генерал-губернатор М. Воронцов настаивал на переселении опасных дунайцев, как до того и казаков-черноморцев, подальше от Украины — в район Анапы. А в ознаменование 35-летнего юбилея учреждения войска объявляется великая благодарность от царской семьи за... «сочувствие в покорении Кавказа».
Расформировано последнее казацкое войско на тернистых путях Украины 31 декабря 1869 года. Возникло оно, по оценке одесской исследовательницы Е.Бачинской, «вследствие совпадения интересов задунайских казаков-поселенцев, с одной стороны, и русского правительства — с другой». Так и исчезло, добавим, — когда этот интерес иссяк. Перешли дунайцы на положение хлеборобов, а девять станиц и хуторов с населением и земельными участками передало военное правление аккерманскому уездному исправнику полковнику Арендаренко...
1861
Казак Дунайского казачьего войска. 18 марта 1855 г.
Обер-офицер Новороссийского казачьего войска (городская парадная форма). 9 мая 1863 г.
Штаб-офицеры Астраханского и Дунайского казачьих войск (парадная форма). 18 марта 1855 г.
Дунайские казаки в парадных мундирах с флагoм (1858)
Военное правление Новороссийского Казачьего Войска. В центре наказной атаман Генерал-Майор И. Гангардт (1858)
Задунайская Сечь — организация бывших запорожских казаков в 1775-1828 на территории Османской империи, в устье Дуная, куда они бежали после ликвидации Запорожской Сечи. В 1806 и 1828 годах большая часть запорожцев вернулась в Россию и составила Дунайское казачье войско и Азовское казачье войско. Дунайское казачье войско сформировано в 1806 в Южной Бессарабии под названием Усть-Дунайского (Буджакского) войска из бывших запорожцев, переселившихся в 1775 в Турцию, а затем перешедших на сторону России, а также добровольцев из южнославянских стран. Несло пограничную службу на Дунае, Пруте и Черноморском побережье. В 1858 насчитывало 10 станиц с 12 тыс. чел. В 1856 переименовано в Новороссийское, в 1868 упразднено. В 1828 из части потомков запорожцев, переселившихся в 1775 в Турцию и возвратившихся в русское подданство в начале русско-турецкой войны 1828-29 во главе с кошевым атаманом О.М. Гладким, после активного участия казаков в войне из них было образовано Отдельное запорожское войско, переименованное в 1831 в Азовское казачье войско. Оно было поселено на северно-западном побережье Азовского моря в Екатеринославской губернии (между морем и реками Бердей и Обиточной). Численность с семьями составляла в конце 30-х гг. около 6 тыс. человек. На обязанности войска лежало наблюдение за восточным побережьем Чёрного моря с помощью вооруженной флотилии из 29 мелких судов, а также 10 конных сотен. Подчинялось Генерал-губернатору Новороссии, внутреннее управление находилось в руках наказного атамана и войскового правления (в станице Петровской, затем Мариуполе).
Дунайское казацкое формирование было создано в 1807 г. из задунайских казаков, черноморцев и др. категорий украинского, российского, сербского населения, которое жило на территории Бессарабии, Молдовы, Валахии. Основу войска составляло задунайское население, которое в начале российско-турецкой войны 1806-1812 гг. отозвались на призыв командующего Молдавской армией генерала И.И. Михельсона перейти на российскую сторону и вступить к волонтерским полкам. Нежелание прежних российских подданных воевать на турецкой стороне, опасение расправ в случае включения Добруджи в состав России, попытка воспользоваться обещаниями правительства получить амнистию, земли на Кубани и сохранить казацкие права и привилегии вынудила часть задунайцив вернуться на родину и стать волонтерами. Стремительное увеличение российских воинских подразделений за счет задунайцев объясняется и попыткам задунайского населения легализовать себя на территории Добруджи, потому что Сечь в Катирлези была разрушена турецким феодалом Пехлеван-оглу и некрасовскими казаками, а территория обитания задунайцев очутилась под контролем российской армии. Переход в 1806 г. задунайского кошевого атамана Трохима Гайдабури с 103 казаками и другого отряда задунайцев во главе с Иваном Губой на сторону России и включения их в состав Килийского волонтерского полка дали основания командующему Молдавской армией генералу И.И. Михельсону и командующему 13-ю дивизией генералу Е. Решелье рассмотреть вопрос о создании из задунайцев отдельной военной части, призванной выполнять особые военно-политические задания. 18 февраля в 1807 г. И.И. Михельсон от имени российского правительства выдал манифест, которым провозглашал создание Усть-дунайского Буджацкого казацкого войска и призывал вступать к его составу задунайских и черноморских казаков, которые находятся в Молдавии, Валахии, Бессарабии и в других турецких областях. С целью привлечения как можно больше задунайцев до казацкого формирования командующий Молдавской армией обещал создать войско по примеру прежнего Запорожского Войска Низового, однако отмечал, что окончательное оформление новой военно-административной единицы Российской Империи состоится после войны и при условии образцовой военной службы казаков. 20 февраля в 1807 г. Усть-дунайское Буджацкое войско официально было утверждено указом Александра І. Созданием казацкого формирования российское правительство рассчитывало прежде всего установить контроль над украинским населением на Дунае, нанести решительный удар опасной во всех отношениях Задунайской Сече, а также увеличить военный контингент российской армии за счет прежних своих подданных. Центрами формирования нового казацкого войска определялся г. Галац на правом берегу Дуная и г. Килия на левом. Кошевым атаманом был назначен прежний черноморский писарь майор І. Пидлесецкий (впоследствии Ф. Бучинский). В управлении Усть-дунайское Буджацкое войско в общих чертах напоминало Войско Запорожское Низовое. Оно состояло из 40 куреней: 38 именовались так, как и во времена Новой Сечи, два другие назывались Болгарскими и Сербскими. Вступление казаков в курень не регламентировалось. Войско получило пернач, военную печать, флаги.
Непосредственно управлять казацким формированием имел Кош во главе с кошевым атаманом. Однако атамана и всех старшин избирали теперь не казаки из своей среды, а назначал правительство. Общее руководство над Усть-дунайским Буджацким войском сосредоточивалось в руках начальника Галацкого военного отряда генерал-майора П.М. Колюбакина и килийского коменданта инженера-полковника Э.Х. Ферера. Формирование новой военной единицы российской армии шло быстрыми темпами. В мае в 1807 г. оно насчитывало уже около 15000 человек (на момент ликвидации — 1387 казаков). Усть-дунайское Буджацкое казацкое войско было разделено на три части: в пехоте во главе с хорунжими Т. Гайдабурой и Д. Половым служило 750 человек; 200 казаков под руководством хорунжего И. Губы несли службу на Дунайской флотилии; конное подразделение в количестве 120 человек, возглавляемое атаманом И. Пидлесецким, находилось в Галаци. Служилое Усть-дунайское казачество активно участвовало в военных кампаниях в 1807 года. Оно осуществляло разведку в тылу врага, несло службу форпоста, принимало участие в осаде и взятии хорошо укрепленных турецких крепостей Измаила, Тульчи, Исакчи, Браилова, перехватывало враждебные суда на Дунае, осуществляло проводку пароходов Дунайской флотилии через Килийске устье, принимало участие в десантах. В разгар войны 20 июля в 1807 г. казацкое войско неожиданно для Усть-дунайцев было ликвидировано Императорским указом. Главной причиной его ликвидации были факторы, которые создали особенную специфику в районе дислокации Усть-дунайского Буджацкого казацкого войска. Массовые побеги крестьян, черноморцев, солдат-дезертиров в Килию и Галац с надеждой найти волю на Дунае, на «Новой Запорожской Сечи», жалобы на Усть-дунайцев, которые будто бы занимаются грабежами и гайдамачат, сетование помещиков на то, что в казацкие формирования принимаются крестьяне-беглецы убедили правительство в необходимости ликвидации войска. После ликвидации Усть-дунайского Буджацкого казацкого войска крестьяне-беглецы, солдаты-дезертиры, которые ненадолго стали казаками, отбыв соответствующие наказания, были возвращены на предыдущие места своего обитания, около 500 казаков перешли на Кубань, значительная часть Усть-дунайцев казацкого происхождения разошлась по селам и городам Бессарабии и опять убежала за Дунай. На основе Усть-дунайского Буджацкого казацкого войска в том же 1807 году и было создано Дунайское казачье войско, спокойно просуществовавшее аж до 1868 года.
http://passion-don.org/tribes/tribes_20.html
Евграф Савельев
Племенной и общественный состав казачества.
(исторические наброски)
Донские областные ведомости № 175/13.08.1913 г. стр. 2-3-4
ХХ.
Башкиро-Мещерякское Дунайское и Азовское казачьи Войска.Переселение на Кавказ. Буджакские казаки.
Башкирский казакКроме прирожденных казаков, правительство привлекало на службу и различных инородцев, населявших огромную русскую территорию, и формировало из них по казачьему образцу конные полки, употреблявшиеся как на охрану границ, особенно восточных, так и в качестве конницы в походах и войнах.
Так, еще до царствования Императора Александра Первого были привлечены на службу как казаки, инородцы Сибири – тунгусы, выставлявшие полк и буряты, выставлявшие четыре полка. Из инородцев Оренбургского края: тептярей, башкиров и мещеряков также были сформированы конные полки, причем башкиры и мещеряки составляли из себя даже особые Войска, – Башкирское и Мещеряковское, а из тептярей и одиноких крестьян Вятской и Оренбургской губерний были составлены два казачьих полка для внутренней и пограничной службы.
Во время Отечественной войны, наряду с прочими казачьими полками, в изгнании врага из пределов России участвовали Башкирские, Тептярские и Мещерякские полки. Из них особенно прославились тептяри, бывшие большей частью под начальством графа Платова в его летучем корпусе.
Урядник и штаб-офицер Башкирских кантонов. 1838-1845Всего на службе состояло 30 Башкирских и Мещерякских и 2 Тептярских полка.
В 1822 году Тептярские полки были переименованы в регулярные, хотя других реформ не последовало и чины полков остались на прежнем основании.
К 1825 году в Башкиро-Мещерякском Войске состояла свыше 345 493 населения обоего пола и на действительной службе находилось из них около 12 000 казаков.
В 1836 году многие башкиры, мещеряки и тептяри были причислены к Оренбургскому казачьему Войску, что вызвало волнения, впрочем, скоро окончившиеся, а из остальных инородцев по прежнему бралось на службу по казачьему образцу уже уменьшенное количество людей. Одновременно с этим были произведены некоторые реформы в управлении и штатах.
К 1856 году в Башкиро-Мещерякском Войске числилось казаков 460 496 душ и казачек 450 926 душ, причем в служилом составе находилось 38 717 казаков и старшин и на действительной службе – 6 927 казаков и старшин.
В 1865 году в царствование Императора Александра ІІ было приступлено к упразднению Башкиро-Мещерякского Войска, причем по Высочайше утвержденному положению Военного Совета все башкирское население было передано в ведение гражданского начальства и обращено в крестьян собственников, что совершилось без затруднений.
Рядовой Тептярских казачьих полков. 1819-1825 гг.Такая же участь постигла и большую часть тептярей, из которых только некоторые перешли в казачье сословие Оренбургского Войска.
Буряты и тунгусы вошли в состав Забайкальского казачьего Войска, где служат и до сих пор, совершенно слившись с казачеством и отличаясь от него лишь наружностью и верой.
Переселение на Кавказ Малороссийского Казачества
Во время войны 1812 года правительство, нуждаясь в коннице, составленной из природных наездников, вспомнило о потомках Малороссийских казаков, живших в Украинских губерниях. В два только месяца из бывших казаков Киевской и Подольской губерний были сформированы 4 полка по 8 эскадронов в каждом обучены, сведены в дивизии и двинуты на присоединение к армии, отступавшей к Москве под напором французов. Эти конные полки с честью поддержали славное прошлое своих предков и храбро сражались с врагом Родины, действуя главным образом против его кавалерии, наравне с другими казачьими полками.
По окончании войны из Украинских полков, обращенных в регулярство, была составлена уланская дивизия, которая на общих основаниях была обращена в качестве военного поселения в 1817 году в крестьянство.
Почти в то же время, то есть, в 1812 году, казачеству Полтавской и Черниговской губерний, имевшему до 450 000 душ мужского пола, было предложено от имени Государя Императора сформирование особого казачьего Малороссийского Войска, за что обещано было освободить казаков от платежа податей и даровать освобождение от рекрутской повинности. Предложение было принято с восторгом, и тотчас же 18 000 казаков составили 15 конных полков, двинутых на театр военных действий.
По окончании войны министром финансов был возбужден протест против освобождения казаков от платежа податей, лишавшего казну нескольких миллионов ежегодно. Но, несмотря на этот протест, Государь Император Александр Павлович подтвердил привилегии Малороссийских казаков, и только к концу его царствования они были снова привлечены к уплате ежегодной подати.
В 1830 году Малороссийские казаки были снова вызваны на службу для усмирения польского восстания, причем выставили 8 полков.
По окончании усмирения два полка были переселены на Кавказ и вошли в состав Кавказского линейного Войска, а впоследствии под названием Владикавказского полка были присоединены к Терскому Войску, в рядах которого служат и поныне.
Из числа остальных, четыре полка были распущены по домам, а два полка назначены на пограничную службу. Впрочем, из числа распущенных по домам казаков многие пожелали переселиться на Кавказ и образовали там несколько станиц, вошедших потом в состав Кубанского казачьего Войска.
Запорожцы в Турции – Буджакские казаки
ЗапорожецКогда знаменитая Запорожская Сечь после различных ограничений со стороны правительства, вызванных политическими соображениями, была наконец разрушена в 1775 году, а Запорожское славное Войско разбрелось по всей Украйне, значительная часть казаков не захотела так легко потерять старые права и вольности и сплотившись в общину, уплыла морем в пределы Турции, где приняла подданство у турецкого султана. Султан был очень рад, заполучивши в ряды своей армии таких всемирно известных храбрецов, как Запорожцев (слава о которых гремела по всей Европе до самой Испании. Известно, что морская запорожская ватага в поисках добычи переплыла Средиземное море и достигла, загнанная бурей, берегов испанского города Сарагосы, где и поселилась навсегда).
Прибыв в Турцию Запорожцы облюбовали для своего первоначального поселения цветущие берега Дуная, недалеко от впадения его в Черное море, близ турецкой крепости Силистрии.
Впрочем, в скором времени Запорожцев, как истых природных моряков, потянуло к морю, тем более, что мирной жизнью внутри страны они тяготились. С разрешения султана они перебрались в самое устье Дуная, кишевшее рыбой, без церемонии выгнали прежних поселенцев этих мест и осели по морскому берегу несколькими поселениями, образовав по старому Запорожскому обычаю свой Кош, выбрали атамана и вернулись к прежнему образу жизни.
Места кругом были вольные, богатые рыбой и дичью, море под боком, турки не препятствовали казакам плавать по морю и кое-когда пограбливать
Донские областные ведомости № 175/13.08.1913 г. стр. 3
торговцев. Словом, все благоприятствовало казачьему житью, и поэтому в самом непродолжительном времени в новую сечь стали стекаться бывшие ее сыны из Украйны и всякие люди, искавшие воли и беспечного житья.
Турки нередко призывали Запорожцев на помощь против своих врагов и отдавали должную дань храбрости своих союзников, достигших к 1803 году уже 10 000 душ. Особенно удивлялись турки верности казаков, которую они оказали при подавлении военного бунта в части турецкой армии. Но против христиан султан опасался посылать Запорожцев, отлично зная, что они не оправдают подобных поручений.
Так продолжалось до войны с Россией, на которую Турция напала по наущению Наполеона. Русские войска вступили в пределы Турции и осадили неприятельские крепости. Запорожцы, крепко стоявшие всегда за веру православную и Россию, видя бывшую свою родину в опасности, решили принять ее сторону и помогать русским войскам, забыв старые обиды. Особенно укрепило их в этом намерении жестокое обращение турок с пленными русскими солдатами и казаками, а также встреча на боевом поле Запорожского отряда с Донским казачьим полком, когда, по историческому свидетельству, съехавшиеся на ружейный выстрел две лавы – Запорожского отряда с Донским казачьим полком, –узнали в противной стороне казаков, тотчас же, к немалому удивлению турок и русских войск, бросили стрелять и перемешались между собой, дружески разговаривая, причем многие братски целовались.
Донцы расспрашивали о житье-бытье сичевиков и звали обратно в Россию, а Запорожцы со слезами просили рассказать, как живут на Украйне и что делается в „христианской земле”.
Следствием всего этого было решение вернуться в Россию „на тихия воды, на ясныя зори – в край веселый, степ широкий”.
Перейдя полным составом в ряды русской армии, к немалой досаде турков, Запорожцы, названные русскими солдатами Буджакскими казаками, добросовестно били своих недавних союзников – неверных басурман, и получили полное прощение от Императора Александра Первого за побег в Турцию.
По окончании войны многие Буджакские казаки захотели переселиться к своим прежним товарищам в Черноморию, а остальная часть с разрешения правительства поселилась на казенных землях в Бессарабии, причем перешла в ведение гражданского начальство и управлялась наравне с податным сословием свободного состояния.
Так продолжалось до новой турецкой войны, вспыхнувшей в 1828 году и потребовавшей значительных расходов из наличности русской казны, и без того неособенно богатой. Поэтому правительство было озабочено привлечением в ряды армии возможно большего количества казаков, как наиболее дешевого и по военным качествам стоящего выше регулярных солдат войска.
Буджакским казакам было предложено возвращение к казачьему званию и положению, на что бывшие Запорожцы изъявили свое полное согласие и желание.
Дунайское (Новороссийское) казачье войско.
Таким образом было образовано новое казачье Войско – Дунайское, которое составилось из Запорожцев, поселенных поблизости, из греков, сербов, албанцев и румын, служивших еще в 1806 году добровольцами в рядах русской армии, и значительного количества кочующих цыган, причисленных к Войску вместе с землею, по причине малоземелья Дунайских казаков.
Казаки Дунайского Войска в количестве около 3 600 душ мужского пола, кроме женщин, поселились в 8 станицах и нескольких хуторах, имея на душу надельной земли около 10 десятин, немного увеличенной впоследствии.
Первыми поселениями были станицы: Акмангит, Волонтеровка, Староказачья, Николаевка-Новороссийская и другие. Войско Высочайшим указом освобождено от платежа податей и наделено другими казачьими привилегиями, с обязательством выставлять на военную службу один конный полк пятисотенного состава и один полк такого же состава пеший для крейсерства по Черному морю. Впоследствии было повелено содержать в готовности два конных полка.
В 1855 году Дунайское казачье Войско было Высочайше повелено переименовать в Новороссийское, сохранив за ним все пожалованные привилегии и обязанности.
Наконец, в царствование Императора Александра Николаевича, – время упразднения многих казачьих Войск и переведения их в крестьянство, – было признано по государственным соображениям уместным переведение Новороссийских казаков на гражданское состояние, что и было произведено в 1868 году с Высочайшего одобрения.
Пожалованные Войску Высочайше знамена были сданы в церковь станицы Волонтеровки на вечное хранение. Офицерство причислено к потомственному дворянству Бессарабской губернии и наделено участками в вечное владение из бывшей казачьей земли в количестве 300 десятин на штаб-офицера, 150 десятин на обер-офицера и 75 десятин на зауряд-офицера. Казакам и урядникам даны в вечное владение свои паи, церковные причты получили по 100 десятин земли.
Все оружие было передано в местный артиллерийский склад, дела Войска – в штаб Одесского округа, а войсковые капиталы частью пошли на уплату в первые годы по перечислению казаков в крестьяне податей, частью – на переселение на земли бывшего Азовского Войска крестьян и частью – в собственность станиц и церковных причтов.
Некоторые казаки Новороссийского Войска переселились на Кубань и причислились к войсковому сословию Кубанского Войска.
Азовское казачье Войско
При образовании Дунайского казачьего Войска последние из остававшихся еще в пределах Турции казаков, вместе с своим кошевым атаманом Иваном Гладким просили Русского Царя принять их снова в свое подданство и поселить где-нибудь у моря. Во время войны 1828 года казаки эти храбро дрались вместе с русскими войсками против турок и получили за это полное прощение от Императора Николая Павловича, который приказал поселить их по окончании войны в пределах Екатеринославской губернии, крае еще пустынном и необработанном. Новопоселенные казаки основали три станицы: Новоспасскую, Покровскую и Петровскую с многими хуторами и местечко Никольское. Была основана войсковая канцелярия для управления Войском, названным Азовским, образован состав войсковой администрации во главе с войсковым атаманом Гладким, пожалованным в полковники, вырезана земля для паевого довольствия казаков, и новое Войско стало исправно функционировать, исправляя царскую службу.
Правительство обратило внимание на прекрасные морские способности казаков и на этих соображениях решило основать из них морские команды для охраны берегов Черного и Азовского морей. Это вскоре было приведено в исполнение, и Азовские казаки на легких лодках рассыпались по обширному побережью Черного моря, ловя контрабандистов и при этом удобном случае наживая копейку про черный день и в свой далеко не полный карман. Храбрость их на море и ловкость в преследовании была поразительна, поэтому правительство не особенно наказывало казаков за мелкие шалости, а в 1837 году для увеличения земельной площади войсковых владений, страдавших малоземельностью, присоединило к составу Войска, вместе с территорией кочующих цыган, чем, впрочем, лишь проиграло,так как цыгане, боявшиеся,
Донские областные ведомости № 175/13.08.1913 г. стр. 4
как огня, моря, были только помехой в казачьей службе, требовавшей, кроме сметки, еще и отчаянной храбрости, – качества, неизвестные цыганскому племени.
Всего в Азовском Войске числилось казаков обоего пола свыше 7 000 душ.
Правительство в виду упорной Кавказской войны изыскивало различные меры к заселению линии казачьими станицами. Поэтому было предложено и Азовскому Войску переселиться на Кавказ.
К 1864 году из состава Войска на линию переселилось свыше 1 065 семейств, которые вошли в состав полков Кубанского казачьего Войска: Урупского и Лабинского и в состав Сунженского полка Терского Войска.
Остальных Азовских казаков в числе 6 000 душ обоего пола было предложено в царствование Императора Александра Николаевича перевести в крестьянское сословие, что и было с Высочайшего одобрения приведено в исполнение в 1866 года.
Войсковые знамена и капиталы сданы в Кубанское казачье Войско, вся войсковая земля и имущество поступило в казну, офицеры Азовского Войска были причислены к дворянству Екатеринославской губернии и получили в виде награды за службу: штаб-офицеры по 400 десятин, обер-офицеры по 200 десятин, а казаки и урядники по 9 десятин на душу в вечное владение, с перечислением в крестьянское состояние и потерей казачьего звания.
казак на конеЭтим очерком закончим рассмотрение временных казачьих общин, послуживших питательным элементом для образования и увеличения коренных казачьих Войск, существующих и по сие время. Ясно видно, что казачье звание представляло из себя не искусственное создание государственной власти, а нечто самобытное, – крепкое имя, которым дорожили, ради которого разорялись экономически, шли в неизвестные края на битвы, лишения и опасности, порывая с родиной и близкими. Никакое другое сословие в Русском государстве, да и в целом мире, не являло такого примера, такой горячей искренней привязанности к своему прошлому. Такая привязанность не может существовать у простого сословия, образовавшегося, по утверждению недалеких людей, из бродячих шаек и разбойников. Такая привязанность показывает племенное происхождение от народа крепкого духом и исключительного по своим качествам общественного и нравственного быта. Эти качества настолько живучи и искренни в казаках, что неодолимо заражают собой воинственных людей другого происхождения, превращающихся в непродолжительное время в истых казаков. Но, удивительное дело, искусственно образованные, без участия коренного казачьего элемента, такие воинственные общины обыкновенно существуют недолго и скоро прекращают существование, возвращаясь к прежнему состоянию и навсегда порывая с казачеством. Только родившийся от казака сохраняет в роды любовь к своему званию и непоколебимую связь с казачеством.
С.Азъ
http://www.antologifo.narod.ru/pages/list3/histore/istNovKz.htm
20.02.1807 г. - формируемое генералом Михельсоном из Задунайских Запорожцев войско, указано именовать Усть-Дунайским Казачьим войском. (ПСЗРИ22.465)
Казаки расслелены в Бессарабской области и селениях Аккерманского уезда.
По всей вероятности определено обмундирования по образцу Бугского Казачьего войска, но с голубым прибором.
05.12.1807 г. - войско расформировано и разделено на Усть-Дунайских и Буджакских поселенных казаков. (ЗХ)
В 1814-1815 гг. - в Бессарабии поселена часть Черноморских казаков, возвратившихся из Турецкого похода. К ним причислены Греки, Болгары, Сербы и Албанцы, служившие волонтерами в войсках.
В 1828 г. - Из Усть-Дунайских и Буджакских поселенных казаков, для участия в Турецкой войне, сформированы:
- Конный Дунайский № 1-го полк;
04.01.1829 г. - распущен по домам;
С 18.02.1844 г. - Дунайский Казачий № 1-го полк. (ПСЗРИ18.526)
29.09.1855 г. - полку пожаловано знамя. (ПСЗРИ29.679)
С 11.07.1856 г. - Новороссийский Казачий № 1-го полк; (ПВМ152)
К 1866 г. - расквартирован в г. Аккерман. (РСВ)
03.12.1868 г. - упразднен, знамя сдано на хранение в церковь станицы Волонтеровка. (ПСЗРИ46.506)
- Пеший Дунайский № 2-го полк.
04.01.1829 г. - распущен по домам;
26.12.1837 г. - 2 пеших сотни полка обращены в конные. (ПСЗРИ10.833)
18.02.1844 г. - Дунайский Казачий № 2-го полк. (ПСЗРИ18.526)
29.09.1855 г. - полку пожаловано знамя. (ПСЗРИ29.679)
С 11.07.1856 г. - Новороссийский Казачий № 2-го полк. (ПВМ152)
К 1866 г. - на ходится на льготе. (РСВ)
03.12.1868 г. - упразднен, знамя сдано на хранение в церковь станицы Волонтеровка. (ПСЗРИ46.506)
04.01.1829 г. - полки, по возвращении из похода, расформированы, но казаки продолжают называться Усть-Дунайским Казачьим войском. (ЗХ)
С 1832 г. - Дунайское Казачье войско.
18.02.1836 г. - войско наделено землей. (ПСЗРИ8.883)
05.08.1836 г. - к войску причислены окрестные оседлые цыгане. (ПСЗРИ9.459)
16.03.1837 и 29.04.1838 г. - войску присвоены мундирные и амуничные вещи и конский убор, как у Донского Казачьего войска, с заменой прикладного сукна на светло-синие. (ПВМ52) (Вт27)
04.11.1838 г. - к войску причислены некоторые отставные нижние чины. (ПСЗРИ11.714)
20.05.1844 г. - В войске установлены фуражки синие с околышем и выпушкой по верхнему кругу - светло-синими. (ПВМ69)
13.12.1844 г. - Утверждено положение "О Дунайском Казачьем войске". (ПСЗРИ18.526)
Войско обязано иметь во всегдашней готовности два конных полка.
По примеру Донского Казачьего войска, имеет особую команду мастеровых из служилых казаков.
Дунайское войско содержит кордонную стражу на островах Лета и Четаль, караулы на кордонной линии по левому берегу реки Дунай, караулы при Бессарабском Соляном правлении.
Установлено обмундирование для чинов войска:
Для полков - шапка черной смушки с выкидом светло-синего сукна и подбородочным ремнем; помпон на шапке - белый с подкладкой на репейке из светло-синего сукна; галстук - черный; куртка темно-синего сукна со светло-синею по воротнику и обшлагам выпушкой, у офицеров на воротнике и обшлагах серебряные петлицы; шаровары темно-синие со светло-синим лампасом; кушак - светло-синий; шинель -серая со светло-синими клапанами на воротнике; погоны темно-синие со светло-синей выпушкой и № полка, у офицеров эполеты -серебряные; фуражка - темно-синяя со светло-синим околышем и выпушкой; пистолетный снур- темно-синий; вальтрап - темно-Синий обложен светло-синей тесьмой.
Для казаков внутренней службы - как в полках, но вместо шапки фуражка и шаровары - серого сукна с темно-синей выпушкой.
Войско расположено в Аккерманском уезде Бессарабской области.
20.04.1847 г. - две сотни войска откомандированы на Кавказскую линию. (ПСЗРИ21.133)
Отправленным в командировку казакам, вместо форменных шапок, разрешено иметь шапки кавказского образца. (ПСЗРИ21.636)
19.03.1855 г. - чинам войска, вместо шапок, присвоены папахи, по образцу Отдельного Кавказского корпуса. Воротники на полукафтанах - закруглены. Портупея, вместо поясной, установлена через плечо драгунского образца. (ПВМ64)
1854 г. - СформированДунайский Казачий № 3-го полк, по случаю войны.
В конце 1855 г. - распущен по домам.
20.02.1856 г. - Штаб- и обер-офицеры Дунайского Казачьего войска приравнены по чинам к офицерам Армии. (ПВМ34)
С 11.07.1856 г. - Новороссийское Казачье войско. (ПСЗРИ30.711)
В составе двух Казачьих полков.
Управление Наказного Атамана в г. Аккерман. (Одесский ВО)
25.05.1859 г. - войсковое правление переведено из г. Аккерман в станицу Николаевка-Новороссийская Аккерманского уезда. (ПСЗРИ34.535)
16.02.1861 г. - при войске в г. Аккерман учреждено училище для образования детей офицеров. (ПСЗРИ36.628)
09.05.1863 г. - существующие у чинов войска папахи, заменены овчинными шапками по образцу Донского Казачьего войска, но со светло-синим шлыком. (ПСЗРИ39.605)
03.12.1868 г. - Войско упразднено, а входящие в него казаки обращены в гражданское состояние, или, по желанию, отправлены в армейские полки. (ПСЗРИ46.506) (ПВМ404)
Евграф Савельев
Племенной и общественный состав казачества.
(исторические наброски)
Донские областные ведомости № 175/13.08.1913 г. стр. 2-3-4
ХХ.
Башкиро-Мещерякское Дунайское и Азовское казачьи Войска.Переселение на Кавказ. Буджакские казаки.
Башкирский казакКроме прирожденных казаков, правительство привлекало на службу и различных инородцев, населявших огромную русскую территорию, и формировало из них по казачьему образцу конные полки, употреблявшиеся как на охрану границ, особенно восточных, так и в качестве конницы в походах и войнах.
Так, еще до царствования Императора Александра Первого были привлечены на службу как казаки, инородцы Сибири – тунгусы, выставлявшие полк и буряты, выставлявшие четыре полка. Из инородцев Оренбургского края: тептярей, башкиров и мещеряков также были сформированы конные полки, причем башкиры и мещеряки составляли из себя даже особые Войска, – Башкирское и Мещеряковское, а из тептярей и одиноких крестьян Вятской и Оренбургской губерний были составлены два казачьих полка для внутренней и пограничной службы.
Во время Отечественной войны, наряду с прочими казачьими полками, в изгнании врага из пределов России участвовали Башкирские, Тептярские и Мещерякские полки. Из них особенно прославились тептяри, бывшие большей частью под начальством графа Платова в его летучем корпусе.
Урядник и штаб-офицер Башкирских кантонов. 1838-1845Всего на службе состояло 30 Башкирских и Мещерякских и 2 Тептярских полка.
В 1822 году Тептярские полки были переименованы в регулярные, хотя других реформ не последовало и чины полков остались на прежнем основании.
К 1825 году в Башкиро-Мещерякском Войске состояла свыше 345 493 населения обоего пола и на действительной службе находилось из них около 12 000 казаков.
В 1836 году многие башкиры, мещеряки и тептяри были причислены к Оренбургскому казачьему Войску, что вызвало волнения, впрочем, скоро окончившиеся, а из остальных инородцев по прежнему бралось на службу по казачьему образцу уже уменьшенное количество людей. Одновременно с этим были произведены некоторые реформы в управлении и штатах.
К 1856 году в Башкиро-Мещерякском Войске числилось казаков 460 496 душ и казачек 450 926 душ, причем в служилом составе находилось 38 717 казаков и старшин и на действительной службе – 6 927 казаков и старшин.
В 1865 году в царствование Императора Александра ІІ было приступлено к упразднению Башкиро-Мещерякского Войска, причем по Высочайше утвержденному положению Военного Совета все башкирское население было передано в ведение гражданского начальства и обращено в крестьян собственников, что совершилось без затруднений.
Рядовой Тептярских казачьих полков. 1819-1825 гг.Такая же участь постигла и большую часть тептярей, из которых только некоторые перешли в казачье сословие Оренбургского Войска.
Буряты и тунгусы вошли в состав Забайкальского казачьего Войска, где служат и до сих пор, совершенно слившись с казачеством и отличаясь от него лишь наружностью и верой.
Переселение на Кавказ Малороссийского Казачества
Во время войны 1812 года правительство, нуждаясь в коннице, составленной из природных наездников, вспомнило о потомках Малороссийских казаков, живших в Украинских губерниях. В два только месяца из бывших казаков Киевской и Подольской губерний были сформированы 4 полка по 8 эскадронов в каждом обучены, сведены в дивизии и двинуты на присоединение к армии, отступавшей к Москве под напором французов. Эти конные полки с честью поддержали славное прошлое своих предков и храбро сражались с врагом Родины, действуя главным образом против его кавалерии, наравне с другими казачьими полками.
По окончании войны из Украинских полков, обращенных в регулярство, была составлена уланская дивизия, которая на общих основаниях была обращена в качестве военного поселения в 1817 году в крестьянство.
Почти в то же время, то есть, в 1812 году, казачеству Полтавской и Черниговской губерний, имевшему до 450 000 душ мужского пола, было предложено от имени Государя Императора сформирование особого казачьего Малороссийского Войска, за что обещано было освободить казаков от платежа податей и даровать освобождение от рекрутской повинности. Предложение было принято с восторгом, и тотчас же 18 000 казаков составили 15 конных полков, двинутых на театр военных действий.
По окончании войны министром финансов был возбужден протест против освобождения казаков от платежа податей, лишавшего казну нескольких миллионов ежегодно. Но, несмотря на этот протест, Государь Император Александр Павлович подтвердил привилегии Малороссийских казаков, и только к концу его царствования они были снова привлечены к уплате ежегодной подати.
В 1830 году Малороссийские казаки были снова вызваны на службу для усмирения польского восстания, причем выставили 8 полков.
По окончании усмирения два полка были переселены на Кавказ и вошли в состав Кавказского линейного Войска, а впоследствии под названием Владикавказского полка были присоединены к Терскому Войску, в рядах которого служат и поныне.
Из числа остальных, четыре полка были распущены по домам, а два полка назначены на пограничную службу. Впрочем, из числа распущенных по домам казаков многие пожелали переселиться на Кавказ и образовали там несколько станиц, вошедших потом в состав Кубанского казачьего Войска.
Запорожцы в Турции – Буджакские казаки
ЗапорожецКогда знаменитая Запорожская Сечь после различных ограничений со стороны правительства, вызванных политическими соображениями, была наконец разрушена в 1775 году, а Запорожское славное Войско разбрелось по всей Украйне, значительная часть казаков не захотела так легко потерять старые права и вольности и сплотившись в общину, уплыла морем в пределы Турции, где приняла подданство у турецкого султана. Султан был очень рад, заполучивши в ряды своей армии таких всемирно известных храбрецов, как Запорожцев (слава о которых гремела по всей Европе до самой Испании. Известно, что морская запорожская ватага в поисках добычи переплыла Средиземное море и достигла, загнанная бурей, берегов испанского города Сарагосы, где и поселилась навсегда).
Прибыв в Турцию Запорожцы облюбовали для своего первоначального поселения цветущие берега Дуная, недалеко от впадения его в Черное море, близ турецкой крепости Силистрии.
Впрочем, в скором времени Запорожцев, как истых природных моряков, потянуло к морю, тем более, что мирной жизнью внутри страны они тяготились. С разрешения султана они перебрались в самое устье Дуная, кишевшее рыбой, без церемонии выгнали прежних поселенцев этих мест и осели по морскому берегу несколькими поселениями, образовав по старому Запорожскому обычаю свой Кош, выбрали атамана и вернулись к прежнему образу жизни.
Места кругом были вольные, богатые рыбой и дичью, море под боком, турки не препятствовали казакам плавать по морю и кое-когда пограбливать
Донские областные ведомости № 175/13.08.1913 г. стр. 3
торговцев. Словом, все благоприятствовало казачьему житью, и поэтому в самом непродолжительном времени в новую сечь стали стекаться бывшие ее сыны из Украйны и всякие люди, искавшие воли и беспечного житья.
Турки нередко призывали Запорожцев на помощь против своих врагов и отдавали должную дань храбрости своих союзников, достигших к 1803 году уже 10 000 душ. Особенно удивлялись турки верности казаков, которую они оказали при подавлении военного бунта в части турецкой армии. Но против христиан султан опасался посылать Запорожцев, отлично зная, что они не оправдают подобных поручений.
Так продолжалось до войны с Россией, на которую Турция напала по наущению Наполеона. Русские войска вступили в пределы Турции и осадили неприятельские крепости. Запорожцы, крепко стоявшие всегда за веру православную и Россию, видя бывшую свою родину в опасности, решили принять ее сторону и помогать русским войскам, забыв старые обиды. Особенно укрепило их в этом намерении жестокое обращение турок с пленными русскими солдатами и казаками, а также встреча на боевом поле Запорожского отряда с Донским казачьим полком, когда, по историческому свидетельству, съехавшиеся на ружейный выстрел две лавы – Запорожского отряда с Донским казачьим полком, –узнали в противной стороне казаков, тотчас же, к немалому удивлению турок и русских войск, бросили стрелять и перемешались между собой, дружески разговаривая, причем многие братски целовались.
Донцы расспрашивали о житье-бытье сичевиков и звали обратно в Россию, а Запорожцы со слезами просили рассказать, как живут на Украйне и что делается в „христианской земле”.
Следствием всего этого было решение вернуться в Россию „на тихия воды, на ясныя зори – в край веселый, степ широкий”.
Перейдя полным составом в ряды русской армии, к немалой досаде турков, Запорожцы, названные русскими солдатами Буджакскими казаками, добросовестно били своих недавних союзников – неверных басурман, и получили полное прощение от Императора Александра Первого за побег в Турцию.
По окончании войны многие Буджакские казаки захотели переселиться к своим прежним товарищам в Черноморию, а остальная часть с разрешения правительства поселилась на казенных землях в Бессарабии, причем перешла в ведение гражданского начальство и управлялась наравне с податным сословием свободного состояния.
Так продолжалось до новой турецкой войны, вспыхнувшей в 1828 году и потребовавшей значительных расходов из наличности русской казны, и без того неособенно богатой. Поэтому правительство было озабочено привлечением в ряды армии возможно большего количества казаков, как наиболее дешевого и по военным качествам стоящего выше регулярных солдат войска.
Буджакским казакам было предложено возвращение к казачьему званию и положению, на что бывшие Запорожцы изъявили свое полное согласие и желание.
Дунайское (Новороссийское) казачье войско.
Таким образом было образовано новое казачье Войско – Дунайское, которое составилось из Запорожцев, поселенных поблизости, из греков, сербов, албанцев и румын, служивших еще в 1806 году добровольцами в рядах русской армии, и значительного количества кочующих цыган, причисленных к Войску вместе с землею, по причине малоземелья Дунайских казаков.
Казаки Дунайского Войска в количестве около 3 600 душ мужского пола, кроме женщин, поселились в 8 станицах и нескольких хуторах, имея на душу надельной земли около 10 десятин, немного увеличенной впоследствии.
Первыми поселениями были станицы: Акмангит, Волонтеровка, Староказачья, Николаевка-Новороссийская и другие. Войско Высочайшим указом освобождено от платежа податей и наделено другими казачьими привилегиями, с обязательством выставлять на военную службу один конный полк пятисотенного состава и один полк такого же состава пеший для крейсерства по Черному морю. Впоследствии было повелено содержать в готовности два конных полка.
В 1855 году Дунайское казачье Войско было Высочайше повелено переименовать в Новороссийское, сохранив за ним все пожалованные привилегии и обязанности.
Наконец, в царствование Императора Александра Николаевича, – время упразднения многих казачьих Войск и переведения их в крестьянство, – было признано по государственным соображениям уместным переведение Новороссийских казаков на гражданское состояние, что и было произведено в 1868 году с Высочайшего одобрения.
Пожалованные Войску Высочайше знамена были сданы в церковь станицы Волонтеровки на вечное хранение. Офицерство причислено к потомственному дворянству Бессарабской губернии и наделено участками в вечное владение из бывшей казачьей земли в количестве 300 десятин на штаб-офицера, 150 десятин на обер-офицера и 75 десятин на зауряд-офицера. Казакам и урядникам даны в вечное владение свои паи, церковные причты получили по 100 десятин земли.
Все оружие было передано в местный артиллерийский склад, дела Войска – в штаб Одесского округа, а войсковые капиталы частью пошли на уплату в первые годы по перечислению казаков в крестьяне податей, частью – на переселение на земли бывшего Азовского Войска крестьян и частью – в собственность станиц и церковных причтов.
Некоторые казаки Новороссийского Войска переселились на Кубань и причислились к войсковому сословию Кубанского Войска.
Азовское казачье Войско
При образовании Дунайского казачьего Войска последние из остававшихся еще в пределах Турции казаков, вместе с своим кошевым атаманом Иваном Гладким просили Русского Царя принять их снова в свое подданство и поселить где-нибудь у моря. Во время войны 1828 года казаки эти храбро дрались вместе с русскими войсками против турок и получили за это полное прощение от Императора Николая Павловича, который приказал поселить их по окончании войны в пределах Екатеринославской губернии, крае еще пустынном и необработанном. Новопоселенные казаки основали три станицы: Новоспасскую, Покровскую и Петровскую с многими хуторами и местечко Никольское. Была основана войсковая канцелярия для управления Войском, названным Азовским, образован состав войсковой администрации во главе с войсковым атаманом Гладким, пожалованным в полковники, вырезана земля для паевого довольствия казаков, и новое Войско стало исправно функционировать, исправляя царскую службу.
Правительство обратило внимание на прекрасные морские способности казаков и на этих соображениях решило основать из них морские команды для охраны берегов Черного и Азовского морей. Это вскоре было приведено в исполнение, и Азовские казаки на легких лодках рассыпались по обширному побережью Черного моря, ловя контрабандистов и при этом удобном случае наживая копейку про черный день и в свой далеко не полный карман. Храбрость их на море и ловкость в преследовании была поразительна, поэтому правительство не особенно наказывало казаков за мелкие шалости, а в 1837 году для увеличения земельной площади войсковых владений, страдавших малоземельностью, присоединило к составу Войска, вместе с территорией кочующих цыган, чем, впрочем, лишь проиграло,так как цыгане, боявшиеся,
Донские областные ведомости № 175/13.08.1913 г. стр. 4
как огня, моря, были только помехой в казачьей службе, требовавшей, кроме сметки, еще и отчаянной храбрости, – качества, неизвестные цыганскому племени.
Всего в Азовском Войске числилось казаков обоего пола свыше 7 000 душ.
Правительство в виду упорной Кавказской войны изыскивало различные меры к заселению линии казачьими станицами. Поэтому было предложено и Азовскому Войску переселиться на Кавказ.
К 1864 году из состава Войска на линию переселилось свыше 1 065 семейств, которые вошли в состав полков Кубанского казачьего Войска: Урупского и Лабинского и в состав Сунженского полка Терского Войска.
Остальных Азовских казаков в числе 6 000 душ обоего пола было предложено в царствование Императора Александра Николаевича перевести в крестьянское сословие, что и было с Высочайшего одобрения приведено в исполнение в 1866 года.
Войсковые знамена и капиталы сданы в Кубанское казачье Войско, вся войсковая земля и имущество поступило в казну, офицеры Азовского Войска были причислены к дворянству Екатеринославской губернии и получили в виде награды за службу: штаб-офицеры по 400 десятин, обер-офицеры по 200 десятин, а казаки и урядники по 9 десятин на душу в вечное владение, с перечислением в крестьянское состояние и потерей казачьего звания.
казак на конеЭтим очерком закончим рассмотрение временных казачьих общин, послуживших питательным элементом для образования и увеличения коренных казачьих Войск, существующих и по сие время. Ясно видно, что казачье звание представляло из себя не искусственное создание государственной власти, а нечто самобытное, – крепкое имя, которым дорожили, ради которого разорялись экономически, шли в неизвестные края на битвы, лишения и опасности, порывая с родиной и близкими. Никакое другое сословие в Русском государстве, да и в целом мире, не являло такого примера, такой горячей искренней привязанности к своему прошлому. Такая привязанность не может существовать у простого сословия, образовавшегося, по утверждению недалеких людей, из бродячих шаек и разбойников. Такая привязанность показывает племенное происхождение от народа крепкого духом и исключительного по своим качествам общественного и нравственного быта. Эти качества настолько живучи и искренни в казаках, что неодолимо заражают собой воинственных людей другого происхождения, превращающихся в непродолжительное время в истых казаков. Но, удивительное дело, искусственно образованные, без участия коренного казачьего элемента, такие воинственные общины обыкновенно существуют недолго и скоро прекращают существование, возвращаясь к прежнему состоянию и навсегда порывая с казачеством. Только родившийся от казака сохраняет в роды любовь к своему званию и непоколебимую связь с казачеством.
С.Азъ
http://www.antologifo.narod.ru/pages/list3/histore/istNovKz.htm
20.02.1807 г. - формируемое генералом Михельсоном из Задунайских Запорожцев войско, указано именовать Усть-Дунайским Казачьим войском. (ПСЗРИ22.465)
Казаки расслелены в Бессарабской области и селениях Аккерманского уезда.
По всей вероятности определено обмундирования по образцу Бугского Казачьего войска, но с голубым прибором.
05.12.1807 г. - войско расформировано и разделено на Усть-Дунайских и Буджакских поселенных казаков. (ЗХ)
В 1814-1815 гг. - в Бессарабии поселена часть Черноморских казаков, возвратившихся из Турецкого похода. К ним причислены Греки, Болгары, Сербы и Албанцы, служившие волонтерами в войсках.
В 1828 г. - Из Усть-Дунайских и Буджакских поселенных казаков, для участия в Турецкой войне, сформированы:
- Конный Дунайский № 1-го полк;
04.01.1829 г. - распущен по домам;
С 18.02.1844 г. - Дунайский Казачий № 1-го полк. (ПСЗРИ18.526)
29.09.1855 г. - полку пожаловано знамя. (ПСЗРИ29.679)
С 11.07.1856 г. - Новороссийский Казачий № 1-го полк; (ПВМ152)
К 1866 г. - расквартирован в г. Аккерман. (РСВ)
03.12.1868 г. - упразднен, знамя сдано на хранение в церковь станицы Волонтеровка. (ПСЗРИ46.506)
- Пеший Дунайский № 2-го полк.
04.01.1829 г. - распущен по домам;
26.12.1837 г. - 2 пеших сотни полка обращены в конные. (ПСЗРИ10.833)
18.02.1844 г. - Дунайский Казачий № 2-го полк. (ПСЗРИ18.526)
29.09.1855 г. - полку пожаловано знамя. (ПСЗРИ29.679)
С 11.07.1856 г. - Новороссийский Казачий № 2-го полк. (ПВМ152)
К 1866 г. - на ходится на льготе. (РСВ)
03.12.1868 г. - упразднен, знамя сдано на хранение в церковь станицы Волонтеровка. (ПСЗРИ46.506)
04.01.1829 г. - полки, по возвращении из похода, расформированы, но казаки продолжают называться Усть-Дунайским Казачьим войском. (ЗХ)
С 1832 г. - Дунайское Казачье войско.
18.02.1836 г. - войско наделено землей. (ПСЗРИ8.883)
05.08.1836 г. - к войску причислены окрестные оседлые цыгане. (ПСЗРИ9.459)
16.03.1837 и 29.04.1838 г. - войску присвоены мундирные и амуничные вещи и конский убор, как у Донского Казачьего войска, с заменой прикладного сукна на светло-синие. (ПВМ52) (Вт27)
04.11.1838 г. - к войску причислены некоторые отставные нижние чины. (ПСЗРИ11.714)
20.05.1844 г. - В войске установлены фуражки синие с околышем и выпушкой по верхнему кругу - светло-синими. (ПВМ69)
13.12.1844 г. - Утверждено положение "О Дунайском Казачьем войске". (ПСЗРИ18.526)
Войско обязано иметь во всегдашней готовности два конных полка.
По примеру Донского Казачьего войска, имеет особую команду мастеровых из служилых казаков.
Дунайское войско содержит кордонную стражу на островах Лета и Четаль, караулы на кордонной линии по левому берегу реки Дунай, караулы при Бессарабском Соляном правлении.
Установлено обмундирование для чинов войска:
Для полков - шапка черной смушки с выкидом светло-синего сукна и подбородочным ремнем; помпон на шапке - белый с подкладкой на репейке из светло-синего сукна; галстук - черный; куртка темно-синего сукна со светло-синею по воротнику и обшлагам выпушкой, у офицеров на воротнике и обшлагах серебряные петлицы; шаровары темно-синие со светло-синим лампасом; кушак - светло-синий; шинель -серая со светло-синими клапанами на воротнике; погоны темно-синие со светло-синей выпушкой и № полка, у офицеров эполеты -серебряные; фуражка - темно-синяя со светло-синим околышем и выпушкой; пистолетный снур- темно-синий; вальтрап - темно-Синий обложен светло-синей тесьмой.
Для казаков внутренней службы - как в полках, но вместо шапки фуражка и шаровары - серого сукна с темно-синей выпушкой.
Войско расположено в Аккерманском уезде Бессарабской области.
20.04.1847 г. - две сотни войска откомандированы на Кавказскую линию. (ПСЗРИ21.133)
Отправленным в командировку казакам, вместо форменных шапок, разрешено иметь шапки кавказского образца. (ПСЗРИ21.636)
19.03.1855 г. - чинам войска, вместо шапок, присвоены папахи, по образцу Отдельного Кавказского корпуса. Воротники на полукафтанах - закруглены. Портупея, вместо поясной, установлена через плечо драгунского образца. (ПВМ64)
1854 г. - СформированДунайский Казачий № 3-го полк, по случаю войны.
В конце 1855 г. - распущен по домам.
20.02.1856 г. - Штаб- и обер-офицеры Дунайского Казачьего войска приравнены по чинам к офицерам Армии. (ПВМ34)
С 11.07.1856 г. - Новороссийское Казачье войско. (ПСЗРИ30.711)
В составе двух Казачьих полков.
Управление Наказного Атамана в г. Аккерман. (Одесский ВО)
25.05.1859 г. - войсковое правление переведено из г. Аккерман в станицу Николаевка-Новороссийская Аккерманского уезда. (ПСЗРИ34.535)
16.02.1861 г. - при войске в г. Аккерман учреждено училище для образования детей офицеров. (ПСЗРИ36.628)
09.05.1863 г. - существующие у чинов войска папахи, заменены овчинными шапками по образцу Донского Казачьего войска, но со светло-синим шлыком. (ПСЗРИ39.605)
03.12.1868 г. - Войско упразднено, а входящие в него казаки обращены в гражданское состояние, или, по желанию, отправлены в армейские полки. (ПСЗРИ46.506) (ПВМ404)
Сюжет: Святой Георгий Победоносец
4 мая 2010г.
Статья опубликована в 10-м томе «Православной энциклопедии»
Орден святого Георгия в Российской империи учрежден 26 нояб. 1769 г. имп. Екатериной II для награждения за военные заслуги офицеров и генералов. Орден был разделен на 4 степени, награждение производилось в порядке постепенности, но вне иерархии российских гос. наград.
Пожалование орденом 1-й и 2-й степени производилось исключительно по усмотрению монарха. К др. степеням с 1833 г. представления делали ближайшие начальники, затем они обсуждались думами кавалеров ордена при главной квартире главнокомандующих армиями, корпусных командиров или начальников отдельной эскадры или флота. Георгиевские думы принимали решение не менее чем 2/3 голосов, оно утверждалось императором. В правление имп. Павла I (1796-1801) награждения не производились. Орден святого Георгия был восстановлен особым постановлением от 12 дек. 1801 г. имп. Александра I. До 1855 г. орден 4-й степени жаловался также лицам, участвовавшим в действиях против неприятеля и прослужившим в обер-офицерских чинах 25 лет, и морским офицерам за 18 или 20 (если не были в сражениях) кампаний. Надписи: «25 лет», «18 кампаний», «20 кампаний» (последняя с 1833) - делались на поперечных концах креста. 15 мая 1855 г. имп. Александр II отменил эти статьи статута и ввел правило награждать за выслугу лет Владимира равноап. кн. орденом 4-й степени, Г. о. стал жаловаться «единственно за особенное мужество и храбрость».
Знаком ордена был золотой крест с расширяющимися концами и незаполненными углами, он покрывался с обеих сторон белой финифтью с золотой каймой по краям. В медальоне, в середине креста, на красном поле, изображался московский герб - вмч. Георгий Победоносец на коне в серебряных латах, с золотой диадемой, поражающий копьем черного змея. На реверсе помещался вензель св. Георгия из букв СГ. При награждении орденом нехристиан в центре креста вместо образа святого помещался российский гос. орел. Звезда была 4-конечной (ромбовидной) золотой, в центре ее, в золотом круглом поле, был вензель св. Георгия (СГ). Вокруг, в черном обруче, золотыми литерами был начертан девиз ордена: «За службу и храбрость». Лента ордена имела 3 черные и 2 оранжевые полосы. Крест ордена 1-й степени носился на бедре на муаровой ленте (ок. 10 см шириной), надеваемой через правое плечо под мундиром, а звезда - на левой стороне груди, ниже звезды Андрея Первозванного ордена, но выше др. звезд. Крест ордена 2-й степени носился на шее на ленте шириной 5,5 см, к нему также полагалась звезда. Орден 3-й степени звезду не имел, крест носился на шее на ленте шириной 4,5 см. Крест ордена 4-й степени носился на груди (в петлице) на ленте шириной 2,2 см. Согласно Статуту 1769 г., знаки ордена всех степеней никогда не снимались, «ибо заслугами оный приобретается». Орденский крест дозволялось употреблять кавалерам в гербах и печатях, но запрещалось украшать его драгоценными камнями. Статутом 1833 г. кавалерам Г. о. было присвоено особое одеяние - оранжевый бархатный супер-вест, обшитый золотой бахромой, с черными бархатными крестами на груди и на спине.
Кавалеры ордена денежные взносы не делали, а старшие из них в каждой степени получали ежегодные пенсии, сохраняемые после их смерти вдовам. Орден давал право потомственного дворянства, если получавший не имел его ранее. Срок производства кавалеров в следующий чин сокращался. При выходе в отставку они имели право ношения военного мундира, даже если не выслужили положенного для этого 10-летнего срока. Георгиевские кавалеры пользовались ежегодными отпусками на 2 месяца, раз в 2 года на 4 месяца, бесплатным лечением, преимуществами льготного проезда. Имена и фамилии всех георгиевских кавалеров с 1849 г. увековечивались занесением их на мраморные доски в Георгиевском зале Большого Кремлевского дворца в Москве. Детям кавалеров предоставлялись льготы при получении образования.
При учреждении награды ее знаки 1-й степени возложила на себя имп. Екатерина II, гроссмейстером ордена считался царствующий император. Первым кавалером Г. о. (3-й степени) стал 8 дек. 1769 г. подполковник Ф. И. Фабрициан за победу над превосходящими силами противника и взятие Галаца в ходе русско-тур. войны 1768-1774 гг. Орденом 1-й степени были первыми награждены в 1770 г. ген.-аншеф гр. П. А. Румянцев за битву при р. Кагул, ген.-аншеф гр. А. Г. Орлов за разгром тур. флота в Чесменском сражении и ген.-аншеф гр. П. И. Панин, командующий рус. армией в Крыму. В 1788 г. знаки ордена 1-й степени получил Г. А. Потёмкин, в 1789 г.- А. В. Суворов. Кавалерами всех 4 степеней Г. о. были ген.-фельдмаршалы светлейший кн. М. И. Голенищев-Кутузов (1775, 1791, 1792, 1812), кн. М. Б. Барк-лай-де-Толли (1794, 1806, 1812, 1813), гр. И. И. Дибич (1808, 1812, 1829, 1829) и светлейший кн. И. Ф. Паскевич (1810, 1811, 1827, 1829). В числе иностранных кавалеров ордена 1-й степени был кор. Пруссии Вильгельм I (1869). В 1805 г. к награждению орденом 1-й степени был представлен имп. Александр I, но он согласился принять лишь знаки 4-й степени за личную храбрость. В 1869 г., в день 100-летнего юбилея Г. о., знаки 1-й степени возложил на себя имп. Александр II, уже имевший орден 4-й степени (1850). Среди выдающихся кавалеров ордена 2-й степени были прав. Феодор Ушаков (1790), кн. П. И. Багратион (1805), гр. М. И. Платов (1807), кн. М. С. Воронцов (1814), Н. Н. Раевский (1814), А. П. Ермолов (1814), П. С. Нахимов (1853), кн. А. И. Барятинский (1859), гр. Д. А. Милютин (1877), вел. кн. Александр Александрович (впосл. имп. Александр III) (1877), М. Д. Скобелев (1881), Н. Н. Юденич (1916). В 1915 г. приказом по армии и флоту орденом 4-й степени был награжден мч. имп. Николай II. За отличия в Отечественной войне 1812 г. и за участие в заграничном походе 1813-1814 гг. орден 1-й степени был выдан 5 раз, 2-й степени - 36, 3-й - 155, 4-й - сотни раз. Во время первой мировой войны орден 2-й степени вручался 4 раза, 3-й - 71, 4-й - более 3500 раз. На георгиевской ленте носились 5 офицерских золотых крестов (за Очаков, Измаил, Прагу, Прейсиш-Эйлау, Базарджик), а также мн. медали Российской империи.
13 февр. 1807 г. имп. Александр I учредил особый знак отличия Военного ордена, которым награждались за военные заслуги нижние чины армии и флота. Решение о награждении принималось голосованием ротными командирами и штаб-офицерами полка по представлению непосредственных начальников. Знак, причисленный к Военному ордену, представлял собой серебряный крест, носившийся на георгиевской ленте в петлице. В центре креста помещалось чеканное изображение вмч. Георгия на коне, на реверсе - вензель святого (ГС). С 1809 г. на обратной стороне креста ставился номер, под которым знак был внесен в список пожалованных. При награждении нехристиан в центре креста вместо образа святого помещался российский гос. орел. Знак отличия никогда не снимался, даже в случае производства награжденного в офицеры (если впосл. он не награждался Г. о.). 19 марта 1856 г. имп. Александр II установил 4 степени знака отличия Военного ордена. Знак 1-й и 2-й степени представлял собой золотой крест, 3-й и 4-й степени - серебряный. Знаки всех степеней носились в петлице на георгиевской ленте, при этом 1-й и 3-й степени - на ленте с бантом. Награждения производились в порядке постепенности. В 1913 г. знаку отличия было присвоено наименование Георгиевского креста. Награжденный полу-чал прибавку к жалованью в размере 1/3, сохранявшуюся пожизненно. В 1808 г. награжденные были освобождены от телесных наказаний, в 1815 г.- от податного обложения. В 1913 г. кроме пенсии награжденному была установлена ежегодная денежная выдача, составлявшая от 36 до 120 р. в зависимости от степени.
С 1807 г. нерегулярно вручались золотые и серебряные медали с надписью: «За храбрость». Они предназначались для награждения казаков и жителей Кавказского края. С 1844 г. медалью стали награждать всех нижних чинов армии за боевые отличия. 3 авг. 1878 г. имп. Александр II утвердил номерную наградную медаль с надписью: «За храбрость», носившуюся на георгиевской ленте. Она была разделена на 4 степени (1-я и 2-я - золотые, 3-я и 4-я - серебряные, 1-я и 3-я носились с бантом). С 10 окт. 1913 г. она стала именоваться георгиевской и была причислена к ордену. Награжденные получали ежегодные денежные выплаты от 12 до 36 р. и иные льготы.
За выдающиеся воинские подвиги генералы и офицеры награждались также золотым оружием (шпагами, саблями, палашами, шашками и кортиками с золочеными эфесами) с надписью: «За храбрость». В 1869 г. все награжденные золотым оружием были причислены к кавалерам Г. о. На эфесе стали помещать изображение уменьшенного креста ордена из финифти. К такому оружию полагался темляк на георгиевской ленте. С 1913 г. золотое оружие стало официально именоваться георгиевским. За «блистательные воинские подвиги» жаловалось георгиевское оружие с бриллиантами, при этом надпись: «За храбрость» - заменялась указанием о подвиге награждаемого. Частям рус. армии жаловались и коллективные георгиевские награды: полковые знамена, штандарты, серебряные трубы и рожки, петлицы на мундиры нижних чинов, ленты на фуражки и бескозырки. Единственный случай коллективного награждения самим Г. о. 4-й степени - присуждение его в 1916 г. франц. крепости Верден за героизм защитников. С 1916 г. ордена св. Георгия и медали стали изготавливать не из золота и серебра, а из бронзы и белого металла.
В июне 1917 г. постановлением Временного правительства было разрешено награждать офицеров солдатскими Георгиевскими крестами, а солдат - Г. о. 4-й степени. Такие ордена имели на ленте металлическую лавровую ветвь белого цвета. Солдаты, награжденные орденом, производились в чин подпоручика, матросы - мичмана. На георгиевских медалях Временного правительства портрет императора был заменен изображением вмч. Георгия на коне. После Октябрьской революции 1917 г. орден был упразднен. Тем не менее известны случаи вручения ордена во время Гражданской войны. Правительство адмирала А. В. Колчака 9 февр. 1919 г. восстановило награждение орденом святого Георгия и георгиевским оружием генералов, офицеров, военных врачей, военных чиновников и военных священников, а также солдат - Георгиевскими крестами. За неимением знаков ордена разрешалось носить орденские ленточки на груди. На георгиевских лентах носили некоторые наиболее почетные награды Белого движения, напр. знак 1-го Кубанского («Ледяного») похода Добровольческой Армии 1918 г., крест «За Степной поход» донских казаков 1918 г. В СССР на георгиевских лентах носились орден Славы 3 степеней, медаль «За победу над Германией в Великой Отечественной войне», гвардейский знак ВМФ.
Максим Царенко
Войсковой герольдмейстер Черноморского казачьего войска. Подъесаул.
МЕЖ ДУНАЕМ И ДНЕСТРОМ
(о Дунайском казачестве – языком исторической статистики )
Если история становления и развития казачества на Левобережье Днестра исследована достаточно полно, то о существовании казачьих поселений на территории собственно Бессарабии - в междуречье Днестра, Прута и Дуная - известно гораздо меньше.
Одним из документальных источников, способных пролить свет на историю казачества на бессарабских землях, является обстоятельное исследование Александра Защука «Бессарабская область». Несмотря на отрывочность и противоречивость сведений, имевшихся в распоряжении, пытливому исследователю удалось создать относительно полную картину этнодинамики Бессарабской области первой половины ХІХ века. Закончив работу над обстоятельной статьей в 1861 г. в Кишиневе, автор опубликовал часть ее спустя год в «Альманахе Одесского общества истории и древностей», а вскоре и всю работу в «Материалах для истории и географии России».
Некоторые факты и выводы, приведенные штабс-капитаном Защуком, а также материалы других исследователей, могут представлять интерес и для нас, казаков.
Освоение казаками бессарабских земель началось с Буджака (такое название носила территория, объединявшая Аккерманский, Бендерский и часть Кишиневского уездов). В 1807 г. из задунайских запорожцев, вернувшихся в российское подданство, сформировано было войско, именованное Усть-Дунайским казачьим. По заключении мира с Турцией в 1812 г. часть буджакских (или, как их называли, усть-дунайских) казаков была зачислена в Черноморское казачье войско, другая же часть (вместе с бывшими при армии волонтерами из сербов, греков и албанцев) осталась в Бессарабии, в Буджакской степи, расселившись на казенных землях. В царствование Александра Первого особых правил об устройстве Дунайского казачьего войска издано не было, и оно находилось в ведении гражданских властей – наравне с крестьянами.
Следует четко отделять Дунайское казачество от реэмигрантов-некрасовцев. Питая надежды на скорое присоединение Бессарабии к России, в Буджакских степях стали поселяться – уже по своей воле – казаки-некрасовцы. Примечательно, что «некрасовцами» их называло местное молдавское население, турки же применяли термин «игнат-казак» (очевидно, памятуя о предводителе исхода казаков – донском атамане Игнатии Некрасове).
После окончания русско-турецкой войны 1828-1829 гг. в российское подданство возвратилось 1042 казака-некрасовца – они были компактно расселены в Измаильском градоначальстве. Следует, однако, отметить, что некрасовцы на территории Бессарабии были, скорее, носителями казачьей культуры и традиций, но к привычной для казачьего сословия военно-пограничной службе практически не привлекались, в отличие от Дунайского казачьего войска.
В 1828 г., во время русско-турецкой войны, дунайские казаки, согласно выраженному ими желанию, были переподчинены военному ведомству и составили полнокровный полк, разделенный в 1844 г. на два – 1-й и 2-й Дунайские. Конный предназначался для сухопутной службы, а пеший нес службу на судах Дунайской флотилии – в качестве экипажей и десантных партий. Это служит очередным подтверждением тезиса об «амфибийности» казачьих подразделений.
За доблесть, проявленную в русско-турецкой войне, Дунайскому войску 6 декабря 1831 г. было пожаловано знамя с надписью «За храбрость и усердие, / оказанное при переправе / через Дунай / 27-го мая 1828 года» (полотнище голубое, медальоны с вензелем Николая Первого – красные, шитье – золотое).
По окончании войны полки были наделены землями в Буджакской степи. Таким образом, составилось новое поселенное войско в трех станицах: Староказачьей1, Волонтеровке2 и Акмангите3. Вскоре к войску были причислены некоторые смежные земли и селения; в 1836 г. оно состояло уже из 8 станиц (кроме старых, добавились Петровка, Михайловка, Константиновка, Троицкая, Николаевка-Новороссийская), с населением свыше 7 тыс. чел., общий земельный надел превышал 35 тыс. десятин. Земли этой для войска было недостаточно, поэтому в 1839 г. к нему были присоединены смежные земли, предназначенные цыганам – их, в свою очередь, также приписали к войску.
В 1844 г. было издано положение о Дунайском казачьем войске, на которое возлагались обязанности по несению кордонной стражи и караулов на островах Лета, Чемала, Георгиевский и по левому берегу Дуная, а также полицейская служба в Одессе, Аккермане4, Херсоне и Херсонском уезде. Для внешней службы войско обязывалось выставить два конных полка. Начальство над войском, под главным ведением Новороссийского и Бессарабского генерал-губернатора, было вверено формировавшему полки офицеру регулярных войск. Этот войсковой начальник и состоявшая при нем канцелярия заведывали военно-полицейской и хозяйственной частью войска. Местное управление войска составляли наказной атаман, войсковое правление, комиссия военного суда и станичные правления. Полицейское и хозяйственное правление станиц входило в компетенцию станичных старшин.
В связи с потерей Россией (по условиям Парижского трактата) контроля над устьем Дуная, войско было передислоцировано и с 1856 г. до упразднения в 1868 г. носило название Новороссийского. Количество населенных пунктов на войсковых землях несколько сократилось – теперь казаки селились в 5 станицах и 150 хуторах – преимущественно в приграничной зоне. Войсковое правление переместилось из Волонтеровки в Николаевку-Новороссийскую (Байрамча).
По состоянию на 1856 г. в войсковых станицах и хуторах проживало 11825 человек (6392 казака и 5433 казачки), что составляло 1,3% от общего населения Бессарабской области, составлявшего 889829 человек. На 1 января 1858 г. число лиц казачьего сословия в области возросло до 12218 человек, а в следующем году составило уже 12487.
Как и для всей области, для казачьих станиц было характерно превышение уровня рождаемости над смертностью: в 1857 г. в войсковых селениях родилось 815 младенцев, а умер 231 человек. Это был самый позитивный показатель среди всех уездов, городов и колоний Бессарабии, свидетельствовавший, конечно же, не столько о качестве медицинского обслуживания (врачей на область с миллионным населением было аж 33), сколько о здоровом быте казаков.
Практически все население казачьих станиц было православным (за исключением 9 римо-католиков и 2 протестантов-лютеран), но это вовсе не означало мононационального характера новороссийского казачества. Российская дореволюционная статистика придавала большее значение не национальной принадлежности, а вероисповеданию (что, впрочем, никак не мешало ни магометанам, ни калмыкам-буддистам числиться казаками).
В качестве примера полиэтничности Новороссийского казачьего войска прекрасной иллюстрацией служат такие строки: «…В войсковом сословии Новороссийских казаков Цыгане поселены в хуторах: Каире – 506 душ мужского и 488 женского пола, и Фараоновке5 – 729 мужского и 593 женского пола; из них молодые, весьма способны к казачьей службе и исправны, но возвращаясь домой, на льготу, превращаются в ленивых и беспечных Цыган…».Оставив на совести автора рассуждения о негативных особенностях цыганского менталитета, обратим внимание на другое: каждый пятый новороссийский казак был цыганом.
По состоянию на 1 января 1856 г. в Дунайском казачьем войске состояло 2811 казаков (штатная численность была несколько большей – 2858 чинов). Известно, что 420 из призванных на действительную службу были этническими цыганами.
За доблесть, проявленную дунайскими казаками в Крымскую войну 1853-1856 гг., обоим казачьим полкам 15 сентября 1855 г.были Высочайше жалованы знамена (полотнища – синего цвета).
По-видимому, расположенность вблизи рек и моря повлияла и на цветовую гамму казачьих мундиров - основным цветом был синий, элементы отделки – голубого сукна.
В силу малоземелья, войско не получило дальнейшего развития путем прироста населения; служилый состав его был немногочисленным, и вместо двух полков с очередными сменами, дунайцы едва укомплектовывали полк, да и то при помощи постоянных ассигнований из войскового капитала средств на обмундирование и снаряжение.
В 1868 г. Новороссийское казачье войско было упразднено, его офицеры были причислены к дворянству Бессарабской области. Кроме уже имевшихся земельных наделов, каждый штаб-офицер получил из войсковых земель по 300 десятин, обер-офицер – по 150 десятин, а зауряд-офицер – по 75 десятин.
Пожалованные войску два знамени и Высочайшая грамота были сданы в церковь станицы Волонтеровка «для хранения на вечные времена», а оружие – на Бендерский артиллерийский склад. Достоверно известно, что знамя дунайцев образца 1831 г. было впоследствии передано 11-му Кубанскому пластунскому батальону (это выглядело вполне логично, если вспомнить о судьбе реликвий Черноморского казачества).
Составляя относительно небольшую – мене полутора процентов - часть населения Бессарабской области, дунайские (новороссийские) казаки представляли собой полиэтничную группу, основным видом деятельности которой, в полном соответствии с существовавшей тогда жесткой сословной специализацией, была военная служба. Таким образом, можно смело утверждать: казачество жило и достойно служило Отечеству не только на левом, но и на правом берегу Днестра.
Из досье войскового герольдмейстера:
Защук Александр Иосифович родился в 1828 г. По окончании Павловского кадетского корпуса в 1848 г. выпущен прапорщиком в Финляндский драгунский полк, с которым и принял участие в кампании 1849 г. (усмирение венгерского мятежа). По возвращении в Россию поступил в Императорскую военную академию, но еще до ее окончания был откомандирован в качестве офицера, причисленного к Генеральному штабу, в Севастополь, где в период с 19 апреля 1854 г. по 26 ноября 1855 г. заслужил 2 чина и 4 ордена. Уже первая вылазка под командой Защука была успешной: в ночь на 1 октября 1854 г. группа добровольцев выпустила боевые ракеты в коновязи английской кавалерии, причинив неприятелю крупный ущерб и вызвав переполох в стане неприятеля. Тяжелое ранение вынудило молодого штабс-капитана покинуть Действующую армию, и он, сдав экзамен, в 1857 г. зачисляется в Генеральный штаб с назначением дивизионным квартирмейстером в 5-й армейский корпус. Получив задание составить статистику Бессарабии, Защук через четыре года представил солидное исследование (2 тома, 810 страниц) истории, географии и экономики обширного края, за что был произведен в капитаны и получил денежную премию. Впоследствии Защук командовал пехотными полками и дослужился до чина генерал-майора, но в 1877 г. был вынужден уйти в отставку из-за последствий старой раны. Александр Иосифович Защук скончался в 1905 г. Похоронен в Ялте (Крым).
1. А.И.Защук в форме отставного генерал-майора (1896-1905);
2. Знамя Дунайского казачьего войска образца 1831 г.
Максим Царенко
Войсковой герольдмейстер Черноморского казачьего войска. Подъесаул.
МУНДИР ДУНАЙСКИХ КАЗАКОВ
В свое время на страницах «Казачьих вестей» было опубликовано небольшое исследование по истории Дунайского казачьего войска. Рассказав о создании войска, его внутреннем устройстве, боевом пути его полков, мы – в ожидании качественных иллюстраций – сознательно отложили на «потом» повествование о мундирах дунайских казаков …
Одним из немногих достоверных источников по истории дунайского казачьего мундира можно считать фундаментальное исследование А.В.Висковатова «Историческое описание одежды и вооружения Российских войск, с рисунками, составленное по Высочайшему повелению: 1841–1862». Этому всеобъемлющему изданию на долгие годы суждено было стать энциклопедией отечественной униформологии.
Описание мундиров Дунайского казачьего войска помещалось в 27-м томе, который долгое время существовал в единичном экземпляре – в отличие от первых девятнадцати томов, изданных относительно большим тиражом еще до начала Великой войны 1914-1918 гг. Лишь в разгар Второй Мировой – в 1944 году, в Советском Союзе публикация многотомного исследования была продолжена. Многим тогда – в переломный период войны – это казалось преждевременным, но решение принималось на высшем уровне...
Существенным дополнением замечательной книги Висковатова может послужить «Положение о Дунайском казачьем войске» (илл. 1), утвержденное 13 декабря 1844 г. В первую очередь, это касается цветных таблиц с образцами мундиров.
Повествование о дунайском казачьем мундире мы постараемся вести максимально близко к суховатому языку нормативных документов позапрошлого века – история военного костюма требует точности, а не художественного вымысла.
Первые нормативные акты о мундирах для Дунайского казачьего войска относятся к 16 марта 1837 г. и 29 апреля 1838 г.: дунайцам присвоены мундирные, амуничные и оружейные вещи, а также конский убор, как у Войска Донского (илл. 2 и 3). Единственным отличием от донцов была замена красного прикладного сукна, тесьмы и шнурков – светло-синими. Как и большинство казачьих войск того времени, дунайцы были вооружены не шашками, а саблями кавалерийского образца.
2 января 1844 г. на передней части околышей офицерских фуражек установлена металлическая кокарда (как и в регулярных войсках).
20 мая 1844 г. при общем назначении цветов фуражек в Военном ведомстве, Дунайскому Казачьему Войску фуражки установлены синие, с околышем и выпушкой по верхнему кругу светло-синими.
13 декабря 1844 г., утвержденным в этот день положением о Дунайском Казачьем Войске, полкам его обмундирование, вооружение и конская принадлежность оставлены почти без перемен, но расписаны во всех подробностях.
Нижним чинам полков полагались:
Шапка черного смушка с «выкидом» (шлыком) светло-синего сукна и с подбородным ремнем. Помпон белый, шерстяной, с подкладкой на репейке светло-синего сукна.
«Галстух» (подобие шейного платка) черный.
Куртка темно-синего сукна со светло-синей выпушкой по воротнику и обшлагам.
Шаровары темно-синего сукна со светло-синими лампасами.
Кушак – светло-синий шалоновый.
Шинель серого сукна с таким же воротником и со светло-синими клапанами на воротнике.
Сапоги с железными шпорами.
Погоны темно-синие со светло-синей выпушкой и номером полка, с белой металлической пуговицей.
Темляк из черной кожи.
Фуражка темно-синего сукна, с выпушкой и околышем из светло-синего сукна, без козырька.
Патронташ на 40 патронов в жестяных гнездах, расположенных в 2 ряда, обшитых черной кожей, с крышкой такой же кожи и строчкой по краям. Перевязь к патронташам из черного сыромятного ремня шириной 3/4 вершка, с медными пряжками, поперечниками и наконечниками.
«Чушка» (кобура) для вкладывания пистолета – из черной кожи с двумя ушками, со строчкой по краям (длиной к левой стороне 4 вершка, к правой – 5 вершков, шириной вверху – 4 вершка, внизу – 3/4 вершка).
Шнур пистолетный из темно-синей шерсти, с одной кистью и двумя гайками, длиной 2 аршина 7 вершков.
Чехол пистолетный - до нижней части замка – из синего сукна, от нижней – из черной глянцевой кожи; сверху, где оканчивается сукно, обшит вокруг синим басоном (тесьмой); для завязывания кругом головки – синий шерстяной шнурок с кистью; длина чехлов 9,5 вершков, ширина по верху 3,5 вершка, в середине 1,75 вершка, внизу в окружности донышек 2,5 вершка; ширина тесьмы на чехлах 0,25 вершка.
Портупея из черной глянцевой кожи с тремя медными пряжками; ширина портупейного ремня 0,75 вершка.
Вальтрап синего армейского сукна с холстинной подкладкой, по краям обложен светло-синей суконной тесьмой, шириной 7/8 вершка; на задних углах вальтрапа – такая же тесьма, длиной 9,5 вершка. Подушка синего армейского сукна с холстинной подкладкой, кругом по шву обложена светло-синей суконной тесьмой шириной 7/8 вершка.
Чемодан серого армейского сукна с холстинной подкладкой, четырьмя белыми металлическими пуговицами, с номером полка; длина чемодана 14,5 вершков, в окружности донышек 12,75 вершков.
Седло с прибором обыкновенной казачьей формы. Узда, пахвы и нагрудник - без всякого набора. Потник с крышкой - из белой тонкой полости в пять листов, сверху покрытый, а снизу по краям подбитый черным опойком. Вьючный ремень из черного сыромятного ремня с медной пряжкой, длиной 1 аршин 7 вершков.
Шашка - рукоять, гайки с кольцами и наконечник медные; ножны деревянные, обтянутые черной кожей.
Пистолет по образцу, применяемому в кавалерии; носится в чушке, прикрепленной сзади к портупее.
Ружье с погонным ремнем образца, утвержденного 28 апреля 1838 г.
Чехол на ружье из черной косматой бурки с погоном из черного сыромятного ремня шириной 5/8 вершка.
Попона - из серого сукна.
Дротик на древке черного цвета (илл. 4).
Урядники и писаря имеют на воротниках и обшлагах белые галуны.
Офицерам полков полагались:
Помпон на шапке серебряный с подкладкой на репейке из светло-синего сукна.
Куртка темно-синего сукна; по воротнику и обшлагам серебряные петлицы со светло-синей выпушкой.
Чекмень темно-синего сукна, с таким же воротником и светло-синей выпушкой по воротнику и обшлагам.
Кушак светло-синий шелковый.
Эполеты и шарф серебряные, по утвержденному образцу.
Темляк серебряный, на черной тесьме.
Фуражка такая же, как и у нижних чинов, но с козырьком и кокардой.
Патронташ на 20 патронов в жестяных гнездах, расположенных в 1 ряд; гнезда обшиты черным сафьяном, обложены снизу по шву черным шелковым тонким шнурком, с крышкой черного сафьяна, по краю обшитой серебряной тесьмой без просвета. Перевязь к патронташам из серебряной тесьмы без просвета, подбитой черным сафьяном шириной в 11/16 вершка, с серебряными пряжками, поперечниками и наконечниками.
Чушка для вкладывания пистолета из черного сафьяна, с двумя ушками, со строчкой по краям; длиной к левой стороне 1 7/8 вершка, к правой - 3 1/2 вершка; шириной вверху 3 вершка, внизу 1,5 вершка. Шнур пистолетный - серебряный, с одной кистью и двумя гайками длиной 2 аршина и 10 вершков.
Чехол пистолетный - до нижней части замка из синего сукна, от нижней - из черного сафьяна; вверху, где оканчивается сукно, и внизу, на самом конце, обшит вокруг серебряной без просвета тесьмой; для завязывания кругом головки черный шелковый шнурок; длина чехла 7 вершков, ширина вверху 3,75 вершка в середине 1,75 вершка, внизу и окружности донышек 2 вершка; ширина тесьмы на чехлах 3/8 вершка.
Портупея - по образцу, установленному для легкой кавалерии, с таким изменением, чтобы поясной ремень был целый и к нему пришивались пассики на овальном кольце, которое было бы видно только в половину, чтобы портупеи обшивались на поясном ремне и пассиках серебряной тесьмой без просвета.
Вальтрап синего сукна, подбитый черным опойком; по краям обложен светло-синей тесьмой, ширина которой 3/4 вершка; такая же тесьма и на углах вальтрапа; передник длиной 5 ? вершка, задник 9 вершков. Подушка синего сукна подбита черным опойком; кругом по шву обложена светло-синей тесьмой; ширина тесьмы 0,75 вершка.
Чемодан серого сукна с кожаной подбойкой, с четырьмя металлическими белыми пуговицами, и номером полка; длина чемодана 12 вершков; окружность донышек 9 вершков.
Шашка, рукоять, гайки с кольцами и наконечник - вызолоченные; ножны деревянные, обтянутые черным сафьяном.
Шапка, галстух, шаровары и все пр. части обмундирования, вооружения и конской сбруи по образцу присвоенному нижним чинам, исключая ружья с погонным ремнем и чехлом, а также дротика, которые офицерам не полагаются (илл. 5).
Все штаб-и обер-офицеры Дунайского Казачьего Войска в табельные дни, в которые установлено быть им в полной парадной или праздничной форме, носят куртки; чекмени применяются в тех случаях, когда в прочих войсках носят сюртуки. При чекменях полагалось надевать шапку, кушак, портупею и шашку; во время походов на шапках чехлы из черной лакированной кожи.
Адъютанту Наказного атамана полагается мундир казачьего покроя из темно-синего сукна с серебряным аксельбантом; воротник красного сукна с двумя серебряными петлицами на воротнике и обшлагах, с выпушкой и кушаком белого цвета; шаровары с красным кантом; сабля по образцу кавалерийских войск.
Конным чинам внутренней службы полагались:
Фуражка темно-синего сукна со светло-синим околышем и выпушкой.
Шинель серого сукна, с таким же воротником и со светло-синими клапанами на воротнике.
Шаровары серого сукна со светло-синей выпушкой.
Патронташ, портупея и шашка - по образцу служилых казаков.
Пистолет обыкновенный казачий.
Седло по образцу служилых казаков, без суконного чепрака (илл. 6).
Пешим чинам внутренней службы полагались:
Фуражка, шинель и шаровары - точно такие же, как и для конных, чинов внутренней службы.
Пика длиной 2,25 аршина (илл. 7).
«Положение…» содержало красочные таблицы, которые демонстрировали образцы казачьих мундиров (илл. 8 и 9).
Меньше, чем через полгода после выхода «Положения…» воспоследовали новые изменения в мундире дунайских казаков.
14 апреля 1845 г. чекмени в Дунайском Казачьем Войске заменены куртками, как в это время было введено в Донском, Астраханском, Уральском и Оренбургском войсках. Офицерам пистолеты со шнурками указано надевать только в строю.
27 апреля 1845 г., вследствие состоявшейся двумя неделями ранее перемены в обмундировании Дунайского Казачьего Войска, установлены мундирные вещи.
Чекмень по-прежнему синего цвета, но длиной на 4 вершка выше колен со светло-синим кантом на воротнике и обшлагах; у офицеров с присвоенными им серебряными петлицами.
Шапка из черного смушка, вышиной в 4,5 вершка, без развала, со шлыком светло-синего сукна, под которым подшито днище из клеенки.
Кушак светло-синий.
Пистолетный чехол прежнего образца, но вшит в чушку, пригнанную к портупее у левого бока.
Прочие же части обмундирования и вооружения, равно как и конский убор, остались без перемены (рис. 10 и 11).
По-видимому, в последующие годы в обмундирование дунайских казаков не вносилось существенных изменений.
Примечательно, что даже в середине позапрошлого века, известного радужной пестротой фантастических оттенков кавалерийских униформ, мундир казачий был весьма неброским по расцветке: темно-синий или темно-зеленый (а при тогдашних текстильных технологиях – зачастую просто черный), с весьма лаконичной отделкой деталей. Это пояснялось и традициями казачьей одежды, и спецификой службы на далеком пограничье или в боевых походах – когда для парадного дефилирования нет ни свободных людей, ни времени, да и ближайший плац – за тысячи верст. Немаркий темный мундир с минимальным количеством блестящих пуговиц был хорош для дальних переходов верхом, небезопасных засад и секретов в приграничной полосе, будничной караульной службы и работе в цейхгаузе или конюшне. Дунайский казачий мундир был весьма типичен – это был не бальный наряд придворных щеголей, а будничная одежда подлинных защитников Отечества…
Возможно, схожесть в неброской цветовой гамме казачьих мундиров дунайцев середины ХІХ века и современных черноморцев обусловлена стечением обстоятельств. Но схожесть эта глубоко символична: с разницей в полтора столетия, практически на одной и той же территории оба войска доблестно проявили себя и при отражении открытой вражеской агрессии, и в повседневной пограничной службе.
Петр Донцов, Дмитрий Николаев
Русское Юго-Западное казачество и старообрядцы
Казачество в истории России играет необычайно важную роль, как в становлении Российской империи (больше половины всей территории России были присоединены именно казаками), так и в отстаивании независимости России от внешних агрессий.
Казачество в истории России играет необычайно важную роль, как в становлении Российской империи (больше половины всей территории России были присоединены именно казаками), так и в отстаивании независимости России от внешних агрессий. В Великом Новгороде, на памятнике 1000-летия России среди наиболее выдающихся военных и политических деятелей страны есть имена двух казаков: Ермак Тимофеевич и Матвей Иванович Платов. Формируясь как свободные военизированные поселения на пограничье Русской земли, состоящие из беглых русских, представителей местного населения, рабов, бежавших из татарского или турецкого плена или захваченных в военных походах пленных, они становились новыми центрами православно-русской цивилизации. Энергичные, всегда готовые к отпору внешней угрозе, в поход, живущие своим трудом и знающие цену помощи из России (в виде оружейных и хлебных припасов), прекрасно знающие привычки и военную тактику татар, черкесов, поляков, волохов, турок – они были ядром военных компаний России против агрессивных соседей. Первые упоминания о казаках появились еще в период разгрома Золотой Орды, после сражения польско-литовских войск с ханом Тохтамышем на р. Ворксле в XIV веке. После этого сражения на озере Хортица появилось большое поселение вольных рыбаков. Попытки татар разгромить это поселение ни к чему не привели. С тех пор по всей Дикой Степи пошла слава о вольном казачестве. Аналогичные военные поселения стали возникать на всех пограничных с русским порубежьем реках: на Днепре, на Дону, на Волге и Яике (Урале), затем появились казаки в Сибири, на Кавказе. По мере продвижения России и присоединения новых, уже обжитых новыми поселенцами территорий, свободолюбивые русские люди уходили на новые, еще необжитые, опасные для проживания земли. Они уходили из России, но несли с собой и в себе православие. Оно было и своевольным (казачьи бунты Болотникова, Разина, Некрасова, Пугачева), и верным своему долгу перед православием и Русью (впоследствии перед Россией) в случае внешнего нашествия. Они первые сообщали о готовящихся татарских и черкесских налетах на Русь, и первые встречали незваных гостей картечью, пикой и саблей. В далекой малонаселенной степи казачья станица на берегу реки, окруженная земляным валом и рвом, с пушками на валу, защищенная системой казачьих кордонов и тайных застав была надежной базой и защитой для изолированного поселения от легкой кавалерии мелких черкесских или татарских отрядов. Постепенно отдельные станицы образовывали организованную систему обороны на случай совместного отражения крупных нашествий. Некоторые казачьи соединения могли самостоятельно выполнять крупные военные задачи, осуществляя глубокие рейды в стратегические тылы противника и даже проводить осады и захватывать крупные крепости. Наиболее эффективно казачьи войска стали использоваться во времена Екатерины Великой, когда перед Россией встала задача освоения Дикой Степи, продвижения к Черному Морю, устранения постоянной угрозы со стороны крымских татар, кавказских черкес и дунайских турецких провинций. После заключения Ясского мира (1771 год) положение на Юго-Западе России стабилизировалась. В Диком Поле резко упала роль крымских татар. Выход России на Днестровский рубеж привел к притоку на эти необжитые земли свободолюбивого населения из глубины России и Подолии. Созданием системы оборонительных укреплений занялся генерал А.В. Суворов. Осенью 1772 г. началась закладка Тираспольской крепости напротив переправы через Днестр у реки Бортна. Через этот брод проходил знаменитый Бендерско-Вознесенский тракт. А напротив, на правом берегу Днестра стояла мощная Бендерская крепость. Нужно отметить, что с самого возникновения Тирасполя, в нем жили старообрядцы. Причем из 4,5 тысяч жителей в 1820 году более 2 тысяч (половина всех жителей) были старообрядцы, а основной массой остальных жителей были купцы-христиане. Другим центром активной жизни старообрядцев-казаков к 1792 году было селение Маяки, где большой процент населения составляли старообрядцы-мигранты и запорожские казаки. После Ясского мира резко стала увеличиваться старообрядческая община за счет старообрядцев из села Чобручи и некрасовцами. Из 120 дворов 60 дворов были старообрядческими. Старообрядцы все время стремились к границам империи, где религиозное давление на них всегда было минимально. Нужно подчеркнуть, что до 1812 года река Днестр была пограничной с Турцией и охранялась в основном казаками. До 1812 года именно по Днестру создавалась Россией оборонительная линия. В 1819 году по указу самого императора из сел Плоское (тогдашний центр старообрядцев), Дмитровка и Уховка началось переселение старообрядцев (более 3000 человек) в Малаештскую волость Тираспольского уезда в села Слободзею, Яску, Троицкое, Беляевку и Кагаклею. Старообрядцы вернулись в 1821 году в село Плоское, восстановив свой образ жизни. Основой экономической жизни старообрядцев села было огородничество, бахчеводство и выращивание масличных культур, а основной производственной единицей была ферма из отселенных на хутора семей. Сильная и многочисленная старообрядческая община села Плоское имела тесные связи со старообрядцами г. Тирасполя. Как и везде на границах империи первопроходцами заселения новых земель были казаки-старообрядцы, первыми уходящие на неохваченные официальной религией земли. За ними шла вторая волна русских переселенцев других конфессий. Через два-три поколения все повторялось: старообрядцы уходили дальше. Самым ранним поселеньем старообрядцев на левобережье Днестра было село Чобручи (Собручи), часть, как уже говорилось выше, в село Маяки. Так как в Очаковском крае и в Бесарабии епархиальный гнет со стороны Синода был ослаблен по сравнению с Центральной Россией, то сюда и стремились старообрядцы из глубинных губерний. Центрами их деловой активности стали Дубоссары, Балта, Рыбница, Измаил, Килия, Бендеры, Оргеев, Кишинев и почти весь север Бессарабской губернии. Однако основной формой миграции в конце XVIII века на Юго-Западе России была военно-хозяйственная колонизация. Здесь, на левобережье Днестра, было размещено Черноморское казачество (более 25 слобод – станиц и около 25 тысяч человек с семьями) со столицей в селе Слободзея, однако после 1793 года Черноморское казачество было переселено на Кубань. Будучи крупным формированием (могла выставить до 10 полков), Черноморское казачество играло важную роль в геополитике юга России. Для такого крупного формирования на левобережье не было достаточно земельных угодий и, стремясь сохранить его как боевую единицу, царское правительство решило передислоцировать черноморцев на пустующие земли вдоль пограничной реки Кубань, на востоке от Азовского моря и до предгорий Кавказа. Треть состава ушедшего войска было задунайскими запорожцами, другая треть – выходцы из Новороссии. Однако часть казачества (около 2 тысяч человек) осели в левобережье и перешли в разряд государственных крестьян.. Затем на левобережье Днестра передислоцировали Екатеринославское казачество (именно оно и основало г. Тирасполь). Было здесь и Бугское казачество, и Украинское. На протяжении столетия здесь находились казачьи полки. В иное время (например, в 1836 году) в Очаковской земле и в Бесарабии проживало до 1 миллиона казаков (вместе с семьями). Нужно отметить, что без казачества удержать огромные безлюдные земли в Подунавье и Новороссии за Россией было практически невозможно. Это прекрасно понимало царское правительство, и поэтому всячески стремилось создать новые казачьи формирования. Пытаясь все время держать их под контролем. Главным был аргумент экономический: регулярные войска нужно было содержать за счет казны, а казаки служили по принципу "служба за землю" и ничего не стоили казне все время воюющей России. К XVII веку на юге России сложились и окрепли два основных формирования казачества – Запорожское и Донское. Если запорожцы ориентировались в основном на Украину и в религиозном отношении в борьбе с католичеством и униатством ориентировались на греческое Православие, то Донское казачество, состоящее в основном из старообрядцев с одной стороны ориентировалось на Москву, но в вопросах веры всегда готово было встать в оппозицию к государю. К 1775 году Запорожская Сечь указом Екатерины II была расформирована и распалась на несколько более мелких казачьих войск: Черноморское, Задунайское, Усть-Дунайское, Азовское и Некрасовцы. Российское правительство, желая укрепить вновь приобретенные на юге и западе территории, было заинтересовано в многочисленном и бесплатном (для казны) казачестве для несения пограничной службы и охраны почти безлюдных земель. Более того, Правительство инициировало создание новых казачеств: Бугское, Екатеринославское, Вознесенское, Отдельное запорожское войско. Многие из них были переведены в разряд военных поселенцев. К концу XVIII века все казачьи формирования на юго-западе, кроме Донского и Черноморского (Кубанского), были расформированы и превращены в крестьян-собственников. Первыми казачьими формированиями, пришедшими в Бесарабию и на Дунай были потомки донцов-булавинцев, в 1708 году бежавшие с Дона на Кубань (их станица располaгалась на р. Протока), а затем на Дунай. Будучи старообрядцами, взыскующими града Небесного, они были мало привязаны к земле. Приходили на новые земли, обосновывались. Их потомки искали другие, более благодатные земли. После взятия Измаила в 1790 году русскими войсками и сражения донских казаков атамана Платова под Бабадахом (недалеко от старообрядческих станиц некрасовцев) часть некрасовцев ушла в Россию и осела в Измаиле, Буджаке, Вилково. Затем часть их переселилась в Приднестровье (Аккерман, Бендеры, Кагул, Кишинев), потом на их основе были созданы казачьи войска :Усть-Дунайское Буджакское, Бугское, Екатеринославское, Черноморское, Азовское и Дунайское. часть старообрядцев вернулась на Дон. Другая, непримиримая часть старообрядцев-некрасовцев (липоване) ушла в Турцию (за Дунай). Некрасовцы пришли в Бесарабию из турецких владений. Часть некрасовцев осталась на Кубани и в конце XVIII века помогала русской армии в войне с татарами. Затем они влились в ядро Кубанского казачества. Отметим, что старообрядцы на Кубани занимались рыболовством и лесным промыслом (сплавом леса) – основными промыслами в степи, контролируемыми староверами. Наиболее значительную роль некрасовцы сыграли в войнах начала XVIII века, когда 1,5 тысячи казаков-староверов (почти 3 казачьих полка!) пришли добровольно в Днестровскую армию. Первые старообрядцы, пришедшие в юго-западный край, были в большинстве своем казаками, т.е. полувоенными формированиями. Они пришли на земли откочевавших в начале XIX века из Очаковского края и Бесарабии на Кавказ ногайцев. Казаки стали заселять близкий к донскому лесостепной ландшафт. Ведя полуоседлую жизнь, они хранили казачьи автономию, многие донские обычаи и навыки. Нужно отметить, что и в современной жизни старообрядцев сохранились казачьи обычаи: так, например, Совет общины из 12 человек, в который могут избираться только после 50 лет из "стариков" – ветеранов. Историки отмечают, что по мере потери контактов с Доном у самих старообрядцев, ушедших за Дунай, происходила внутриконфессиональная консолидация – в старообрядчестве начинала доминировать "поповская" ветвь. Казаки-некрасовцы, переселившиеся в 1740-х годах с Кубани в Ханскую Украину поселились на Днестре в Собручах, Слободзее, Гура-Роше, Маяках. Жили казачьими общинами, занимались рыболовством, огородничеством, другими промыслами. В военном отношении они подчинялись Дунайскому атаману. С приходом сюда Черноморского казачества, они органически влились в него. В 1780-х годах, после присоединения Крымского ханства к России из Крыма в низовья Дуная переселились 1400 некрасовцев (с семьями). И организовали в Бабадаге пять станиц. В общей численности на территории Бесарабии и Валахии проживало (в начале XIX века) порядка 15 тысяч казаков-некрасовцев. Наиболее массовая волна реэмиграции казаков из-за Дуная прошла в 1830-х годах, во время войны России с Турцией. Более 1 тысячи казаков переселились в Бесарабию (Кишинев, Измаил, Бендеры). С выходом России к Дунаю местные казаки-старообрядцы активно помогали Дунайской армии провиантом (за собственный счет), помогали проводить суда Дунайской флотилии, передавали свои рыбные промыслы армии, организовали перевоз войск через Дунай. Костяком другого, Усть-Дунайского, Буджакского (юг Бесарабии) казачества были запорожцы и их потомки. Верные России запорожцы после разгона Сечи образовали Черноморское войско. Другая часть сечевиков ушла за Дунай и образовала Задунайскую Сечь. В конце XVIII века, с выходом России к Дунаю часть из задунайцев вернулась на левый берег Дуная и образовали Усть-Дунайское и Азовское (атаман Гладков) казачества (конец 1820-х годов). Впоследствии из Усть-Дунайского запорожского казачества была сформирована Дунайское войско (1828 год). Это войско размещалось в междуречье Буга и Днестра. В это войско вошли мазеповцы (потомки ушедших с гетманом Мазепой сечевиков), которые были расквартированы южнее Бендер и Каушан. Их численность (в 1776 году) доходила до 10 тысяч человек. До 1805 года центром этого казачества был Вилков, однако потом резиденция кошевого атамана была перенесена в Татарбунары. Созданное Усть-Дунайское Войско традиционно состояло из пеших, конных и флотских казаков. За короткий срок из добровольцев сформировали 4 полноценных полка (2 тысячи человек). Это было полиэтническое формирование (русские, украинцы, молдаване, сербы и болгары, поляки, крещенные евреи, венгры). Наиболее спаянными были здесь запорожцы и старообрядцы-некрасовцы, которые и составляли ядро этого казачества. Успех в формировании этого казачества и его слава стали настолько широким, что сюда стали убегать из центральной России целые села, что в конце концов привело к ликвидации этого, хоть и нужного для обороны юго-западных границ империи войска, но ставшего угрозой для системы крепостничества в России. И уже в 1808 году началось его расформирование. Однако его казаки (запорожцы и староверы-некрасовцы) стали впоследствии основой для нового войска – Дунайского иррегулярного войска (казачества), сыгравшего большую роль в борьбе за Дунай и в Крымскую кампанию. К 1856 году в Дунайском казачьем войске насчитывалось 12 тысяч казаков и 280 офицеров. Офицеры в это войско приглашались с Кубани и Дона, большая часть которых обратно не вернулась. Большую группу добровольцев в этом войске составляли болгары и гагаузы. Основные поселения казаков этого войска находились южнее Аккермана, Волонтировки и Татарбунар, а также в Буджаке. Одно время головным атаманом Дунайского казачества был генерал Тухачевский. После Крымской войны Дунайское казачество было расформировано. На его базе впоследствии сформировали Новороссийское казачье войско. В Дунайском казачестве реализовалась уникальная для казачества ситуация: причисление к казачьему сословию бессарабских цыган. В 1838 году в Военном министерстве родилась идея о причислении всех "коронных" цыган из сел Фараоновка и Каир к Дунайскому казачеству и наделением их за ратную службу землей. Перековкой цыган в казаки поручили казакам из украинцев и молдаван. В Крымскую компанию они уже мало чем отличались от природных казаков и по военным навыкам и по богатству. Но как только после реформы 1870-х годов Дунайское (с 1857 года было переименовано в Новороссийское) казачество было распущено, цыгане-казаки тут же продали свои уже крепкие хозяйства и разбрелись по таборам в бескрайней Буджакской степи, быстро опускаясь по социальной лестнице и спуская нажитое. Отметим, что все новые создаваемые казачества строились по образцу Всевеликого войска Донского и все офицеры новых казачьих войск проходили обучение либо в нем, либо под руководством донских офицеров. Совмещая в себе образ и быт воина и крестьянина, живущего "землей" или "промыслом", казаки являлись как бы продолжением и потомками "государевых стрельцов". Со всеми их достоинствами и недостатками. В 1872-1874 годах Новороссийское (Дунайское) и Азовские казачьи войска в результате военной реформы были расформированы. С ликвидацией войска казаки были переведены в разряд крестьян-собственников с передачей земельных наделов без выкупа. Обманутые властью казаки, лишенные в результате проводимой по западному образцу политике "унификации" крестьянства, внутренней иерархичности и самодисциплины быстро утратили военные традиции и казачьи обычаи. Абсолютное большинство Дунайских казаков уже к 1885 году осталось безземельным и превратилось в сельских люмпенов. Те, кто уехал сразу по ликвидации войска, выиграли больше оставшихся, которые быстро превратились в крестьян и "расказачились". В этом отношении в гораздо более выгодном положении оказались отстраненные от несения воинской службы еще во времена формирования Новороссийского казачества некрасовцы-староверы, которые не "расказачиваясь", занялись выгодными рыбными и другими промыслами, и реформы 1870-х годов их не коснулись. Нового, полиэтнического казачества не получилось. Только природные казаки (донцы-некрасовцы и запорожцы) сохранили свои казачьи корни. Новые казаки из привлеченных болгар, цыган, евреев, молдаван и прочих не получилось. При первом же кризисе они быстро утратили свое "казачество" и вернулись к традиционному образу жизни. Задунайские запорожцы, реэмигрировав в Россию к 1829 году, образовали отдельное запорожское войско, которое затем к 1837 году оформилось окончательно в Приазовье как Азовское казачье войско (около 6 тысяч человек с семьями) со столицей в г. Мариуполе. В конце 1860-х годов Азовское войско было также ликвидировано. Несмотря на то, что казачьи войска юго-западного направления непосредственного участия в Отечественной войне 1812 года участия не принимали (за исключением трех Бугских казачьих полков), однако свою роль они выполнили. Остановили австрийско-французский конный корпус (в 30 тысяч человек) маршала Шванценберга на Волыни и составили костяк 3-й русской армии, оборонявшей весь юго-запад России от турок и австрийцев, готовых вступить в войну. С другой стороны, вновь освоенные и обжитые земли левобережья Дуная, Днестра и Буга стали ядром и тыловой базой снабжения для всей стратегической системы обороны малонаселенного юго-запада России. Надежные Казачьи войска на юге позволили центральному командованию все силы сосредоточить на главном, западном направлении. Так были проверены и подтверждены стратегические замыслы Потемкина и царского генералитета о необходимости и целесообразности создания казачьих войск на юго-западе России. К сожалению, замечательный опыт казачьих формирований был неправильно воспринят императором Александром I и его окружением. Столкнувшись с финансовыми трудностями в содержании разросшейся в результате Отечественной войны армией и не желая ее сокращать, было придумано, используя казачий опыт, создать систему военных поселений по всей России. Провал этого замысла поставил под сомнение и саму идею казачества. Правительство так и не поняло, что одно дело добровольное, естественно-необходимое казачество удаленных от России русских поселенцев, другое – казенное, организованное сверху. Нужно отметить, что в современном казачестве происходит процесс возрождения. Так с начала 1990-х годов за двенадцать лет численность например Донского казачества (включает Ростовская и Волгоградская области) выросла до 200 тысяч, из них только численность муниципальных казачьих дружин больше 1,5 тысяч человек. Только обучающихся в военных заведениях Всевеликого войска Донского около 24 тысячи молодых казаков. И это при конкурсе 3-5 человек на одно место!
О.А.Бачинська, Odessa University (UKR)
ДУНАЙСЬКЕ (НОВОРОСІЙСЬКЕ) КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО
1828-1868 рр.
Дунайське козацьке військо відіграло помітну роль у заселенні та економічному освоєнні південно-бессарабських степів, у розвитку в краї козацьких традицій. Першу статтю з історії Дунайського війська подав А.О. Скальковський, відомості з якої увійшли до книги про історію Нової Запорозької Січі. В зв'язку з її перевиданнями, наводилися нові факти з історії дунайського козацтва. Писав А.О. Скальковський і про сучасні йому події в Дунайському козацькому війську, які супроводив історичними довідками [1].
Опис Дунайського (з 1856 року - Новоросійського) козацького війська з невеличкою історичною довідкою на початку 60-х років XIX ст. подав відомий дослідник Бессарабії офіцер Генерального штабу О. Й. Защук. З того часу, за виключенням короткої історичної розвідки про Дунайське військо, опублікованої у 1913 році краєзнавцем П.Т. Коломойцевим, літератури про нього не з'являлося [2].
В наш час, крім енциклопедичних довідок, про дунайське козацтво можна дізнатися лише з публікації окремих документів у відповідному томі "История Молдавии. Документи и материалы", дослідження молдавського історика І. А. Анцупова з аграрної історії Південної Бессарабії в XIX ст. та монографії О.А. Бачинської [3].
Після ліквідації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, переважна більшість козаків лишилась в Бессарабії. Вони разом з задунайськими запорожцями, які повертались до Росії з Туреччини, протягом 20-х років неодноразово зверталися до державних установ з домаганням створення в краї козацького війська (див. розд. 7).
Російсько-турецька війна, яка розпочалася в 1828 році, пожвавила клопотання козаків. Ці прагнення співпали з намаганням командування збільшити військовий контингент Дунайської армії. На початку червня 1828 року уряд дозволив сформувати козацьке військо, яке одержало назву Дунайського (не плутати з Дунайським полком Й. Гладкого. Див. розд. 8).
14 червня 1826 року загальне керівництво з організації Дунайських козацьких полків було доручено новоросійському і бессарабському генерал-губернатору М.С. Воронцову. Безпосередньо формування війська покладалося на предводителя дворянства Херсонської губернії полковника С.П. Чолобітчикова [4].
Першими до складу війська були зараховані колишні усть-дунайські буджацькі, чорноморські козаки й задунайські запорожці, які оселились в Бессарабії і Херсонщині до 1828 року та волонтери з Дунайських князівств і Балканського півострова, що служили добровольцями в російській армії під час російсько-турецьких війн кінця XVIII - початку XIX ст. Волонтери могли принести велику користь діючій армії: вони знали місця військових дій та східні мови. До війська були також включені села козаків та волонтерів Акерманського повіту - Акмангіт, Старокозаче і Волонтирівка (остання тепер у районі Штефан Воде Республіки Молдови).
Оскільки козаків і волонтерів не вистачало для виконання завдань покладених на військо, в 30-ті роки XIX ст. уряд дозволив поповнити його за рахунок інших категорій населення: з початку 1832 року почалося прийняття дворянських та обер-офіцерських дітей Бессарабії і Херсонської губернії; протягом 1832-1836 років було передано відставних військових службовців, сусідних селян-переселенців з Курської губернії, оселених в Акерманському повіті; в 1839 році приєднали осілих та кочових коронних циган Бессарабії. Разом з населенням до війська увійшли села Акерманського повіту Михайлівка, Костянтинівка, Фараонівка, Каїри (тепер с. Крива Балка; всі селища Саратського р-ну Одеської обл.), Миколаївка (тепер Ново-Миколаївка Кілійського р-ну Одеської обл.), Ново-Троїцьке (зникло), Петрівка (тепер Білгород-Дністровського р-ну Одеської обл.). У 1844 році через недостатню кількість земель, прийняття до Дунайського війська припинялось. Виключенням став період Кримської війни 1853-1856 років, коли для посилення полків, як тимчасовий захід, уряд дозволяв прийом волонтерів на 6 років без зарахування до козацької верстви5 (див. док. групи А).
Крім зазначених офіційно для формування війська груп населення до нього потрапила значна кількість втікачів з поміщицьких і державних селян, міщан. Вони намагались легалізувати своє становище, позбавитись феодального гноблення, зловживань адміністрації, знайти не лише особисту свободу, але й завести власне господарство. Бессарабська обласна казенна палата відзначила, що чутки про формування в краї козацького війська "шкідливо" діють на селян, багато з яких "згодні тікати до них (козаків - О.Б.) для однієї лише вільності" [6].
Незважаючи на землі, новоприєднаних станиць земельного фонду було недостатньо, а після Кримської війни ситуація погіршилась. За Паризьким миром від Російської імперії відходила частина Південної Бессарабії, до якої входили станиця Миколаївка, хутори Ново-Троїцьке та Парапарі. У зв'язку з втратою земель війську було дозволено придбати с. Байрамчу, незабаром перейменоване в Миколаївку-Новоросійську. У 1858 р. в станиці Миколаївці-Новоросійській мешкало 796 осіб; Волонтирівці - 2578, Старокозачій - 1987, Акмангіті - 2515, Каїрах - 1193, Фа-раонівці- 1339, Петрівці-168, Михайлівні- 1113, Костянтинівці -176, крім того не козацького стану - 137 осіб. Всього на 1858 р. у війську було 12002 мешканця [7].
Вже з початку свого формування населення Дунайського війська було полінаціональним і значною мірою відбивало етнічну строкатість краю. До його складу входили: українці, молдавани, росіяни, болгари, цигани, серби, албанці, греки, поляки. Основу його складали українці. На середину 50-х років XIX ст. національний склад являв наступне: українці становили 34 %, молдавани - 27,8 %, цигани - 22,7 %, росіяни - 15,5 % 8. У війську відбувалися постійні переселення козаків з одних станиць до інших, внаслідок чого населення в них ставало багатонаціональним.
Дунайське козацьке військо було частиною іррегулярних сил Російської імперії і, як всі інші козацькі війська створені урядом, було позбавлено самоврядування, а весь його внутрішній устрій, порядок відбування служби і спосіб життя козаків суворо регламентувався військовою старшиною і адміністрацією.
В 30-ті роки XIX ст. розпочалась підготовка проекту "Положення о Дунайском казачьем войске", затвердженого 13 грудня 1844 року. В основу його покладено регламентацію уряду для Донського війська. Головне управління ним, згідно "Положенню", здійснював на правах командира окремого корпусу мирного часу за посадою новоросійський та бессарабський генерал-губернатор. У військово-адміністративному відношенні військо підпорядковувалося Департаменту Військових поселень Військового міністерства і козацькому відділу Головного штабу.
Безпосереднє керівництво військом здійснювало Військове правління на чолі з наказним отаманом, якого призначав уряд. Військове правління керувало всіма сторонами військового життя: виконанням законів, порядків, добробутом та безпекою осіб, майна тощо. Кожного року Правління надавало звіт про стан війська і станиць наказному отаману і новоросійському та бесарабському генерал-губернатору. Члени Військового правління не змінювались на своїх посадах по декілька років. Так, підполковник П.В. Шкляревський був старшою особою, а осавул М.І. Недзельський асесором - 10 років. Військовому правлінню підпорядковувались військовий шпиталь, військове училище та станичні правління. Станичні правління здійснювали управління на місцях, вони обирались всім населенням станиці. У 1844 році станичні правління відкривались у восьми станицях і хуторах із десяти, але згодом через малочисельність населення станичні правління залишались лише в чотирьох станицях (див. док. групи Б, № 9.5-9.6). Для підтвердження законності своєї влади наказному отаману, Військовому правлінню, отаману кожної станиці надавались печатка і насека (булава). Остання була запозичена "зі старовинних козацьких звичаїв, і тепер вводиться як знак, що зобов'язує людей поважати суд і порядок" - зазначалось в примітках до "Положення" [9].
Центр управління військом мав розміщуватися в ст. Волонтирівка. Однак, через те, що в цій станиці не було необхідних помешкань, Військове правління до 1856 року знаходилося в Акермані. Після придбання Миколаївки-Новоросійської воно переїхало до цієї станиці. На початок 60-х років XIX ст. тут знаходились майже всі головні військові установи: шпиталь, головний військовий храм Св. Миколи Чудотворця, поштова станція та військове училище.
Дунайське військо утворювалось, як збройна допомога армії. Більшість козаків вже мали військову підготовку та бойовий досвід. Військо складалося з двох шостисотенних кінних полків (до 1844 р. — п'ятисотенних). Служба тривала 30 років: 25 - польова, 5 - внутрішня (згодом термін служби змінювався. Див. док. групи В, № 9.11). На діючу службу мали притягатися одночасно не більш третини служилих козаків, але в строю весь час знаходилось біля половини.
Полки мали нести внутрішню і кордонну службу на території Бессарабії і Херсонської губернії, тримати залоги в містах Одеса, Ізмаїл, Акерман. Виконували козаки й інші завдання: 1828-30-х роках входили до складу протичумних, протихолерних карантинів у Бессарабії, Одесі; 1831 рік - несли охоронну службу в Балтському повіті Подільської губернії через повстання в Польщі; 1833 рік - знаходилося на Волощині через кризу в Туреччині. З 1847 по 1856 роки чотири сотні дунайців входили до складу Окремого Кавказького корпусу. Вони перебували в фортеці Грозній, брали участь у боях на лівому фланзі Кавказької лінії.
В період Кримської війни 1853-1856 років був сформований полк № З, що проіснував до її закінчення. Козаки несли аванпостну службу на Дунаї і вздовж чорноморського узбережжя до Дніпра; входили до складу гарнізонів Ізмаїла, Тульчі; здійснювали наскоки на турецькі позиції на Дунаї в районі островів дельти і на Бабадаг; відзначилась в боях кінноракетна батарея дунайців. Козаки полку № 2 захищали Одесу 10-11 квітня 1854 року від нападу англо-французької ескадри, брали в полон екіпаж англійського фрегата "Тигр". За мужність та героїзм дунайські полки № 1 і 2 були нагороджені штандартами "За хоробрість", а також отримали права та привілеї армії (див. № 9.8-9.9).
У 1856 році у зв'язку з відходом від Росії придунайської частини Бессарабії Дунайське військо було перейменовано в Новоросійське (№ 9.10). З цього часу воно несло кордонну службу на лінії Болград-Татарбунари і далі по Чорноморському узбережжю [10].
Військова територія являла собою цілинний степ без необхідних угідь і водних ресурсів. Станиці дунайців були розташовані черезсмужне з селами державних селян і колоніями іноземних поселенців і не мали безперервної території. Все це спричиняло для війська цілу низку незручностей в землекористуванні. Крім того, земельного фонду було недостатньо, і козаки користувались значно меншими ділянками, ніж визначалось "Положенням". Козацький пай мав становити 30 дес., проте, після виділення різного рангу старшинам від 100 до 250 дес. і 7 церквам по 100 дес., козакам лишилося всього біля 10 дес. - "пропорція досить недостатня для хліборобства і сінокосу". Але значна частина козацтва не могла скористатися навіть цією землею через нестачу робочої худоби і реманенту. Посухи, сарана, епідемії та епізоотії, неможливості застосування у злиденних умовах будь-якої агротехніки призводили до хронічних неврожаїв. У 1855 році наказний отаман І.Є. Гангардт писав, що козаки "ледь мають хліб навіть у врожайний рік. Однак, ця бідність перетворєються у справжні злидні, коли трапляються посухи, сарана, пошесті або довге перебування господаря на службі" [11] (див. док. групи Г, № 9.15, 9.17).
Господарство війська, основу якого складало землеробство і тваринництво, мало невисокий рівень розвитку і нерідко не забезпечувало прожиткового мінімуму. Так, в козацьких станицях виробництво зерна було нижчим за норму споживання. Збір зерна складав в середньому 2,1 четверті на особу, без врахування насіння, при мінімальній нормі 2,2 четверті. Для того, щоб не допустити повного розорення козаків у війську були започатковані запасні хлібні магазини, з яких у неврожайні роки можно було брати зерно для засіву та особистого користування. Козаки займались також городництвом, садівництвом, виноробством, бджільництвом.
Розвиток тваринництва в козацьких станицях йшов у руслі загальної тенденції, характерної для Буджака в цілому, але цей процес мав і помітні відміни. В першу чергу, це стосується конярства. В зростанні кількості коней була зацікавлена, як військова адміністрація, так і козаки, які прагнули з піших стати кінними.
Велика рогата худоба була представлена волами і коровами. Важливою галуззю тваринництва було свинарство і вівчарство. Останнє досягло досить високого рівня розвитку і навіть орієнтувалось на ринок, на що вказує зростаюча кількість тонкорунних та напівтонкорунних вівців. Промислових підприємств у війську не існувало. Млинарство знаходилось на рівні ремісничого виробництва. Внутрішня торгівля розвивалась повільно. Лише недільні базари відбувались в чотирьох станицях, а в Микоклаївці-Новоросійській проводились Георгіївська та Покровська ярмарки [12]. "Торговельне товариство", яке відкрилось згідно "Положенню" було незабаром розформоване, через незнання козаками торговельного обороту, але хоча незначний, все ж прошарок людей, що займались торгівлею був. Займались козаки різноманітними ремеслами і промислами: ковальством, кушнірством, теслярством, візництвом, рибними промислами тощо.
Духовні та освітні установи були представлені у війську церквами, приходськими школами та училищем. У військовому училищі мали викладатися російська мова, математика, Закон Божий та "правила військового мистецтва, необхідні для козацької служби". Особливо відзначалась в училищі бібліотека привезена наказним отаманом І.Є. Гангардтом з Лондона, Парижа, Лейпцига. Вона складалась з найкращих навчальних підручників, енциклопедій, періодичних видань російською, французькою мовами та наочного приладдя: астрономічних та географічних карт, глобусів, зображень до анатомії, зоології, історії [13]. Для охорони здоров'я у кожній станиці знаходився фельдшер, а в 1862 році був відкритий шпиталь.
Домагаючись створення козацького війська, різні соціальні категорії населення переслідували свою мету. Визначалася вона, перш за все, інтересами цих категорій, їхнім баченням перспектив знаходження у війську. Безперечно мав значення і традиційний психологічний стереотип прагнення до "козацької волі", що звільняла від феодально-бюрократичного гноблення місцевої адміністрації, але це був не єдиний і не головний чинник. Далеко не всі зуміли здійснити свої надії. Багато розчарувань було серед малоі незаможної частини населення.
Заможна верхівка використовувала в своїх господарствах найману працю сіроми, орендувала ділянки у козаків неспроможних їх обробити. Проте, господарства не в силі були використати всієї кількості вільної робочої сили. Частина збіднілих верств козацтва наймалась у вільний від служби час у господарства поміщиків і заможних колоністів.
Не виправдання сподівань значної кількості населення завести власне господарство і позбавитись феодального гноблення, довготривала служба викликала невдоволення своїм становищем незаможної частини козацтва. Але в умовах жорстокої військової регули це незадоволення не могло набути відкритих форм опору. Найбільш характерними для війська формами протесту були втечі козаків зі служби, хвилювання через бажання виходу з війська.
Втечі носили хронічний характер. Так, особливо стурбувала адміністрацію втеча за Дунай в 1844 році 38 козаків, викликана перевіркою прізвищ козаків, бо багато з них (переважно селяни-втікачі) потрапили до війська під чужим ім'ям (№ 9.13). Для сприяння видачі втікачів Міністерство іноземних справ Росії навіть звернулось до турецької влади. На кінець 60-х років за всіма полками, станицями і хуторами війська нараховувалось 255 втікачів [14].
В 40-х роках XIX ст. невдоволення службою, утисками, зловживаннями і гнобленням з боку старшини вилилися в рух за вихід з війська. Особливої гостроти він набрав у 1842-1844 роках, коли козацька сірома станиць Фараонівка, Каїри, Волонтирівка відмовилася коритися військовій адміністрації нести службу і виконувати повинності, вимагаючи виключення з війська. Однією з причин цього було нехтування військовою адміністрацією способу життя, національних традицій циган. Подібного роду заворушення відбувалися у війську і в 1849, 1855 роках [15] (див. № 9.14, 9.16).
Дунайське військо було сформовано з досить різних, як в етнічному, так і в побутовому плані елементів. Характерні риси козацьких звичаїв простежуються в прізвищах, домобудівництві, намогильних хрестах. Українські звичаї поширювались і в станицях, де більшість складали молдавани, болгари, греки та інші. Схожі культурно-побутові звичаї у війську можна знайти серед українського, російського, молдавського, сербського, грецького, болгарського населення [16]. Сумісне мешкання, спільна трудова діяльність сприяли постійним контактам різних груп військового населення, їх взаємовпливам у побуті, звичаях, культурних традиціях. Втім, значно різнилася циганська частина, яка за виключенням військової служби, майже не мала нічого спільного в побуті з іншими групами віськового населення.
В грудні 1868 р. у зв'язку з проведенням в 60-70-х роках XIX ст. військової реформи, внаслідок малочисельного служилого складу і утримання за допомогою постійного надання коштів із казни Новоросійське військо було ліквідовано.
Дунайське (Новоросійське) козацьке військо стало останнім козацьким формуванням на території сучасної України. Проіснувавши 40 років воно було ліквідовано, як і інші подібні формування. Для його ліквідації було спеціально розроблено "Положення", яке визначало становище офіцерів та козаків після ліквідації війська (див. док. групи Д, № 9.18, 9.19). Фактичний перехід козаків в стан селян-власників, наділення землею офіцерського складу та інші заходи, пов'язані з розформуванням, тривали протягом 1869 року. Втім, пам'ять про козацтво зберігається у мешканців регіону і до сьогодні.
Використана література:
1. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. - 1-е изд. - О., 1841. - Гл. 10. - С. 354-378; 2-е изд. - О., 1867. - Ч. З, гл. 7. - С. 207-255; 3-е изд., исп. и значительно умноженное. - О., 1855-1886. - Ч. З, гл. 7. - С. 246-247. Його ж. Исторические сведения об азовских й дунайских казаках // Рус. инвалид - 1847. - 1 окт. (№ 217); З окт. (№ 219) № 23 окт. (№ 236) № А.С. Двадцатипятилетие Дунайського казачьего войска // Одес. вести. - 1853. - 14 нояб. (№ 131).
2. Защук А. Воєннеє обозрение Бессарабской области // Материалн для военной географии и военной статистики России. -С.Пб., 1863. -С. 154-192; Коломойцев П.Т. Новороссийское казачье войско//Кишинев. епарх. Ведом. - 1913. - №1,ч.неоф. - С. 11-15.
3. История Молдавии: Документи и материалы. - Т. З, ч. 2; Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии: 1812-1861 гг. Сб. документов и материалов. - Кишинев, 1969. В цьому томі за темою 29 документів. На жаль, і це цілком зрозуміло, оскільки збірник присвячений значно ширній темі, вони мають фрагментарний характер. Найбільш цікаві з документів подані нижче у цьому виданні; Анцупов И.А. Аграрные отношения на юге Бессарабии: 1812-1870 гг. - Кишинев, 1978. - С. 44-48, 170, 194-197; Бачинська О.А. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. - О., 1998. - 232 с.; Детальніше про джерела та літературу за темою див.: Бачинська О.А. Дунайське (Новоросійське) козацьке військо. 1828-1869 рр. Дис. ...канд. іст. наук / Одес. держ. ун-т ім. І.І. Мечникова. - О., 1997. - 200 с. - Бібліогр.; іл.
4. ДАОО, ф. 1, оп. 214, спр. 11 за 1825 р., арк. 323-324 зв.; спр. 14 за 1828 р., арк. 80 зв.; оп. 218, спр. 9 за 1828 р., арк. 18, 143.
5. Бачинська О. Дунайське козацьке вйсько. 1828-1868 рр. - О., 1998.- С. 14-22.
6. ДАОО, ф. 1, оп. 218, спр. 9 за 1828 р., арк. 169-170.
7. Памятная книга Новороссийского казачьего войска // ОДНБ ім. М. Горького. ВР. — № 55/5. - С. 9.
8. Підраховано на основі даних церковного обліку, які подані у книзі: Кабузан В.М. Народонаселение Бессарабии и левобережннх районов Приднестровья. - Кишинев, 1974. - С. 145-155.
9. ПСЗРИ. II.- Т. XIX. Отд. 1.184.- С.Пб., 1845.- С. 847-868; РДВІА, ф. 4л, оп. 138, спр. 87, арк. 280.
10. Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. - О., 1998.- С. 73-89.
11. ФДАОО в Ізмаїлі, ф. 755, оп. 1, спр. 145, арк. 17.
12. Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. - О., 1998. - С. 127-149.
13. Егунов А.И. Число учащих и учащихся в учебных заведеннях Бессарабии // Зап. Бессараб. Обл. стат. Комитета. - Кишинев, 1864. - Т. 2. - С. 43-44; ФДАОО в Ізмаїлі, ф. 755, оп. 1,спр. 98, арк. 3-118.
14. История Молдавии: Документы и материалы: — Т. З, ч. 2: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии: 1812-1861 гг.: Сб. документов и материалов. - Кишинев, 1969. - С. 270-272; НА РМ, ф. 2, оп. 1, спр. 4009, арк. 80-81; ФДАОО в Ізмаїлі, ф. 755, оп. 1, спр. 204, арк. 48-51, 93, 139-140, 169, 178.
15. ФДАОО в Ізмаїлі, ф. 755, оп. 1, спр. 247; спр. 150, арк. 19-26; История Молдавии: Документы и материалы: — Т. З, ч. 2: Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии: 1812-1863 гг.: Сб. документов и материалов.- Кишинев, 1969.-С. 330.
16. Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. - О., 1998.- С. 189-194.
17. ПСЗ РИ. II. - Т. ХШІ. Отд. 1.1869. - СПб., 1873. - С. 451-456.
[Стаття опублікована в кн.: Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ - ХІХ століття / Автори-упор.: О.А. Бачинська, Л.М. Маленко, О.А. Прігарін, Р.І. Шиян. - Одеса: Друк, 2000. - С. 177-229.]
Л. МАЛЕНКО
Дунайське (Новоросійське) козацьке військо (1828–1869) — іррегулярне козацьке військо створене на початку російсько-турецької війни 1828–1829 рр. із усть-дунайських козаків, задунайців, які повернулися на батьківщину до 1828 р., та волонтерів із Балканських країн з метою збільшення військового контингенту російської армії і особливо загонів легкої кінноти. Після закінчення війни у 1829 р. Дунайське козацьке військо не було ліквідоване, а поселене в Акерманському повіті. Російський уряд змушений був визнати, що боєздатне козацьке формування спроможне було вирішувати ті злободенні завдання, які постали перед Російською імперією в південному регіоні. А саме: зміцнити охорону кордонів, поповнити російську армію боєздатними підрозділами легкої кінноти, згуртувати населення для подальшого залучення їх в нові відносини Південної України. З метою збільшення кількості служилого козацтва в 30-х рр. ХІХ ст. до війська були приєднані інші категорії населення: з 1832 р. до складу козацького формування стали включати дворянських дітей та синів обер-офіцерів із Херсонської губернії та Бессарабії; протягом 1832–1836 рр. склад війська поповнили відставні нижні чини гарної поведінки, селяни-переселенці з Курської губернії; в 1839 р. до Дунайського війська були приєднані кочові і осілі коронні цигани Бессарабії.
Офіційне визначення статусу козацького формування відбулося в 1844 р. Дунайське іррегулярне військо зрівнювалося в правах та обов’язках з іншими козацькими формуваннями Російської держави. На нього поширювалася встановлена в Російській імперії система підпорядкованості державній владі. Безпосереднє керівництво військом здійснювало військове правління на чолі з наказним отаманом.
Служиле козацтво Дунайського війська складало два шестисотенні кінні полки. Вони несли внутрішню і кордонну службу на території Херсонської губернії та Бессарабії, тримали залоги в Одесі, Ізмаїлі і Акермані. В 1854 р. на території війська був створений третій кінний полк, який проіснував до закінчення Кримської війни 1853–1856 рр. У 1856 р. в зв’язку із втратою Росією придунайської частини Бессарабії Дунайське військо було перейменоване в Новоросійське і мало нести кордонну службу на лінії Болград – Тарабунари і далі по чорноморському узбережжю.
Основу господарства війська становило землеробство і тваринництво. Однак рівень розвитку господарства дунайських козаків був низьким і ледве забезпечував прожитковий мінімум члена війська. На території Дунайського формування було розвинуте млинарство. В межах військових земель велася періодична і стаціонарна торгівля, однак вона була розвинена слабо.
Проіснувавши 40 років на Півдні України, Дунайське козацьке військо, згідно з поясненнями урядовців, ліквідовувалося через нездатність повноцінно виконувати військові обов`язки.
Література: Бачинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України. 1775 – 1869. — Одеса, 1995; Бачинська О. Дунайське козацьке військо. — Одеса, 1998; Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ–ХІХ століття. / Автори-упоряд.: О.А. Бачинська та інш. — Одеса, 2000. — С. 177-229.
После присоединения в 1812 г. Бессарабии к России на этих землях проживали две категории циган: крепостные, которые принадлежали молдавским боярам, и коронные, которые находились на положении государственных крестьян. В 1813 г. В области насчитывалась 221 семья коронных цыган. До 1839 г. Их количество увеличилось и составило 1 135 семей . Пополнение происходило за счет беглых цыган-из» Прута», освобожденными цыганами-крепостными и другими. Среди других можно отметить и семьи цыган, что переселились в течение 1810-1811 гг в город Измаил. Главы семейств давали показания в Измаильському «карантини.» Так, Василий Ефремов, 55 лет был "лицом смуглый, волосом седой, глаза карие, носом продолговат, роста среднего ", имел он достаточно большую семью, состоявшую с жены Станки и трех женатых сыновей с детьми. Василь проживал в «фотртеци»Браилив, а первого мая 1811 перешел на посе- ления в Измаил. Вместе с Василием Ефремовым в Измаил из Браилова перешел Ионица Еманди, 25 лет, с женой Яной, своими детьми та матерью, братом и сестрой. Через несколько недель в Измаил из с. Монастирище (Добруджа) перешла еще одна семья цыган Ионици Митул. Вона состояла из его жены Мангль, трех женатых братьев и двух сестер. Ионица Митул, 30 лет был "лицом смуглый, волосы черные, глаза карие, носом с горбинкой, роста немалого "Расселялись коронные цыгане по всей территории области. По способом жизни и занятиями они делились на три подгруппы: лингурары - "ложечники ", которые занимались деревообрабатывающим ремеслом; урсары -" медвежатники "те что демонстрировали медведей в средние века, ,лаеши - специализировались в ковальном деле. Царская власть пыталась поселить ициган на казенных землях. У1829 г. правительство приняло решение о переводе всех коронных цыган на оседлость. Предпологалось обеспечить каждую семью, которая поселилась, 30 десятинами земли, денежным кредитом, зерном для посева и освободить на 4 года от налогов [4, c. 214]. Вследствие всех этих мероприятий, проводившихся в этом направлении, часть из них была поселена в Аккерманском уезде - в селах Фараоновка и Каиры (Последнее теперь Кривая, Балка Оба села в Саратском районе Одесской области). На 1832 г. - поселенные 165 и 150 семей соответственно . Попытка принудительного перевода цыган на оседлость оказалась не совсем удачной. Причинами этого стали изменения традиционного уклада жизни цыган. Об этом в 1837 г. достаточно объективно докладывала Бессарабская казенная палата: "О хлеборобстве же они понятия не имеют, а кочевность их нациии, еще от предков, укоренилась, невозможно будет приучить их к постоянной жизни и к полевым работам. Наилучшие из них цыгане, кое-как обучены земледелию, хоть и с большим трудом поселены ... "[9, с. 169-170]. В последующие годы подготовка к поселению неоседлых цыган продолжалась, для этого выделили более 11 тыс. десятин земли. Эти мероприятия совпвли с увеличением и расширением Дунайского казачьего войска. По договоренности Военного ведомства и Министерства государственного имущества в 1838г коронних циган упорядочили воееному управлению. Мотивацией было следующее: цыгане "по природе склонны к коням, наилучшие коновалы и кузнецы ", поэтому они будут хорошим пополнением в войско . А Действительно, министерство желало избавиться от ответственности о "беспокойном народе" и его обустройстве. За "Высочайшим повелением" 29 мая 1839все коронные циганы Бессарабии (кочевые оседлые) официально были зачислены в Дунайское войско. В начале 1840 г. в Бессарабии насчитывалось оседлых и кочевых цыган всего 4883 человека: 2554 мужчин и 2329 женщин. Уже в статистическом обзоре войска на 1840 г. отметилось, что в его составе: малоросы, великоруские, молдаване, болгары и цыгане ". Уже в начале 50-х годов XIX века, когда население войска составляло более 12 тысяч мужчин и женщин, цыгане составляли 22,7%, большенство составляли украинцы - 34%, за тем шли молдаване - 27,8% и россияне - 15,5%, значительно меньший процент составляли болгары, сербы, греки, албанцы и поляки [подсчитано автором по: 5. 145 - 155]. Что собой представляло Дунайское казачье войско к которому так неожиданно присоединили цыганское население?Оно сформировалось при очередной российско-турецькои войне 1828-1829 гг, в течении которой российское командование приняло ряд мер для расширения контингента своих военных сил. Одновременно боевые действия оживили надежды задунайских запорожцев, усть-дунайских и черноморских казаков (Задунайские запорожцы-казаки из Задунайськои Сечи (Добруджа, Османская империя), которые в течение 1820-х годов перешли к Российской империи; усть-дунайские и черноморские казаки-те, которые служили в Усть-Дунайском Стройжацьком войске во время русско-турецкой войны 1806-1812 гг и Чорноморском казачьем войске во время русско-турецькои войны (1789-1791 гг), которые осели в Бессарабии, Одесской и Херсонской областях после российско-турецькои войны 1806-1812 гг, на создание в крае казацкого войска. Их делегация обратилась к командованию 2-й русской армии с просьбой разрешить вступить в действующие войска, и в июне 1828г получила разрешение. Казацкие полки формировались не только из задунайских, чорноморских и усть-дунайских казаков, к ним присоединили волонтеров из Балканских стран и Молдавии, отставных солдат, украинських и русских крестьян, и даже, как отмечалось выше, коронних циган Бессарабии. Проживали дунайские казаки в станицах Аккерманского уезда Бессарабии-Акмангит, Старокозачье, Волонтеровка, Петровка, Михайловка, Николаевка, Ново-Троицкая, Константиновка, Фараоновка, Каиры, Николаевка-Новороссийская (теперь в Саратском, Белгород-Днестровском, Килийском, Татарбунарском районах Одесской области и райони Штефан Воде РеспубликиМолдова) [2].В Административном и военном плане Дунайское войско подчинялось новоросийскому и бессарабскому генерал-губернатору. Местное управления осуществлялось военным правлением во главе с назначенным атаманом, который назначался правительством. Военное правление делилось на гражданскую и военную части. В станицах руководство осуществлялось выбраными станичными атаманами. Штаб и Военное правление находилось в г. Аккерман, с 1857 г. в станице Николаевцы-Новороссийской. Служба длилась 30 лет: 25 лет - полевая, 5 лет - внутренняя, но казаки выполняли ее значительно дольше установленного времени. Подавляющее большинство казаков имели военную подготовку, боевой опыт. Цыгане были зачислены в войска вместе с землями,которые отводились им для поселения, и основанными на них селами-Фараоновка и Каиры. В начале1840 г. в этих селах проживало 1 381 цыган: 786 человек уФараоновке и 595 в Каире. Для того чтобы приучить "любителей бродяжить "к оседлости, в циганские станицы поселяли казаков из украинцев, молдаван, всего128 лиц.Происходили обратные процессы. Цигансьие семьи селили в другие станицы войска. Так, в течение 1840 - 1843 гг. Из станиц бежали с семьями из Акмангiту 41 человек цыган, Староказачье-15, Волонтеровка - 3, Ново-Троицкой-26, Николаевки - 24, Михайловка - 14. Цыгане разговаривали в основном на цыганском или молдавском языке. Свидетельством тому является тот факт, что в 1855 г. для зачтения Манифеста об общем ополчения им был нужен переводчик [18]. Цыганская чаcть казачества довольно существенно отличалась от всех других его этнических составляющих, которая, за исключением военной служ бы почти не имела ничего общего в быту с другими группами населения. Один из современников этого отметил, что "если бы оставить цыган- казаков некоторое время без присмотра и предоставить им свободу действовать по своим наклонностями, то они променяли бы свои хозяйства на кочевую жизнь и легкий труд. Даже военная служба не искоренит из цыган природ- ных склонностей и хотя в полках они бывают довольно неплохими казаками, но возвращаясь домой быстро усваивают старые обычаи и приверженности лени и бродяжничества.Проезжая летом в тех местах, можно увидеть много палаток в цыганских дворах , куда они переселяються из домов семьями весной и остаются пока холода не загонят назад "[3, с. 121]. изминения в традиционном укладе жизни цыган, проводимых бюрократическими методами, вызвали упорное сопротивление с их стороны. Для циган несостоятельных к земледельческому труду и строгой военной дисциплине, военно-хозяйственный быт казаков был органически непри нят. В первые же годы, после присоединения цыган в состав Дунайского войска, начинается их борьба за выход из него. Цыгане не желали переселяться в станицы, а те, кто уже жил в них, нарушали порядок, по которыму не имели права отлучаться безразрешения администрации. Весной 1841 г. Комиссия, занимавшаяся устройством коронных цыган в Дунайское войско, сообщала Бессарабському военному губернатору о просьбе 171 человек- цыган отчислить их из войска [6, арк.6, 22, 31-33, 50]. Заметны признаки недовольства цыган казацким регулированием, начали проявляться уже летом 1842г Цыгане в. Фараоновка и Каиры собрали около 1 500 руб.и с помошью губернського секретаря С. Федоренко, проживающего в Кишиневе, начали обращаться в различные правительственные учреждения в Кишиневе, Одессе, Петербурге с просьбой о выходе из войска. Как докладывал атаман С. Т.Василевский, "они осмелились оказывать открытое неповиновение , заявляя просто, что они не желают быть казаками ... С этого времени оказались поиски о возвращении их в предыдущее « податные» состояния "[здесь и далее: 18]. Летом 1843-1844 гг в ст. Фараоновка и Каиры происходили тайные собрание наиболее активных участников движения о выходе из войска, собирали средства для ходатайства на имя царя и отправки депутатов в Кишинев, Одессы, Петербург. Нормальная жизнь в станицах оказалось парализованной. Цыгане-казаки не подчинялись станичным и военным властям. Скрываясь от преследований военной администрацией, инициаторы волнений Иван Лупул и Кирияк Пуркар в сентябре 1843 ездили в Петербург, где передали царю свою просьбу. Получив отказ, цыгане не прекратили своих попыток, и в октябре того же года вновь обратились к царю.Трижды цыганские депутаты ходатайствовали новоросийським и бессарабським губернаторам в Одессе, перед Бессарабским губернатором в Кишиневе. Интересны кое- какие подробности поездок. В марте-апреле 1844 Иван Лупул и Кирияк Пуркар приехали в Кишинев, где обратились к Бессарабской казенной палате.ожидая ответа, они "ходили работать в виноградный сад к одному болгарину ...и заработали оба по 2.5рубля. После поездки осенью 1843 г. в Одессу эти же делегаты "пришли к нимецкой колонии Лунгу Аккерманського уезда, где строили у немцев поденно- каменную ограду ... заработали всего по 1 руб. серебром, которые по возвращении отдали своим семьям на жизнь ". 10 июня 1844г администрация в ст.Каиры собрала цыган-казаков и "Произнесли заявление о том, что правительство категорически отказало им в отчислении из армии ". Но это вызвало волнения среди цыган, которые "начали снова, как раньше, бунтовать ". Пытаясь преодолеть настроения, военная власть начала массовые аресты наиболее активных участников беспорядков. 18 июля в Волонтировке станичный атаман с помощью "верных казаков "арестовал цыганских депутатов Ивана шерпы, Онуфрия Будана и Анания Кокарчу, 27 июля в Фараонивци - Ивана Лупула и Кирияка Пуркаря, 28 июля - собрание в 40 человек в доме у Няги Форкаш. В декабре 1844 г. Восстания некоторое прекратились, но неудовлетворения цыган пребыванием в войське в дальнейшем вылилось еще в несколько выступлений. Цыгане продолжали без разрешения покидать станицы. Так, в 1840 - 1844самовольно оставили станицы войска 127 человек [7, л.1-4]. Осенью в 1842 г. происходили также волнения цыган-казаков, жили не на военных землях, а в селе Темелеуцы.. В ноябре 1849 г. Посланный для "Надзора" за ними чиновник Стекольников докладывал отаману, какое цыгане оказывали ему сопративление, освободили орестованных и избили казака Романовского, охранника. При попытке с помощью полиции арестовать инициаторов выступления, цыгане исчезли в лесу.Лишь после того, как Стекольников с десятью вооруженными казаками внезапно арестовал наиболее активных участников волнений Диордия Ибрияна, Василия Мавроена и Григория Подурян, выступления прекратились В листопади1849 г. начались восстанмя при составлении переучета очереди службы в полках. Они "сделали сопротивление и буйство против « осавула» Жонтанова "и" все цыгане в пылу заявили, что не желают быть казаками ". "Пострекателями выступлений ст. Каиры былиТодор Сергий и Лука Стрямиця, в Фараоновке-Спиридон Чоба, Ангел Козак, ТодорКовалескул и Константин Цуцук [15, л.19-26; 9, с. 330]. Значительные восстания циган, связанные с борьбой за выход из армии, происходили весной и летом 1856 г. В апреле того же года в связи с Крымской войной начался дополнительный набор казаков в полк № 3. При этом в ст. Каиры во время собрания общины цыган-козаков для приведения их к присяге, состоялись различные беспорядки, которые за вмешательство женщин и детей имели вид всеобщего возмущения и неповиновения законной власти. Цыгане вообще пытались выйти из армии [9, л. 476; 8, л. 8, 29-30 об.]. Военная власть арестовала и наказала виновных.В то же время распрастранились слухи о том, что служба в армии, дело добровольное. Фараоновские цыгане с помощью солдат, который дислоцировались в станице, заключили "перечисление общего согласия" и "активно добивались освобождения из козацеого уезда ". На средства, собранные в станичников, депутаты цыгане - Иван Гинда и Спиридон Чоба трижды ездили в Кишинев к губернатору. Обращаясь с жалобами в новоросийського и Бессарабского генерал-губернатора, они заявили, что их "всех, без исключения, от старых до малых принуждают к военной службы, подвергают телесным наказанием, арестам и держат в тюрьме ". В станицях казаки-цыгане отказывались участвовать в учениях и выполнять распоряжения военной администрации. На протяжении июня-октября 1855 г. были орестованы и заключены в Аккермане инициаторы и руководители выступления Спиридон Чоба, Иван Гинда, Иван Лупул, Тодор Сергей, Михаил литра и еще 22 лица с Фараоновка и Каир. Двое казаков с 4-й сотни 3-го полка были отданы под строгий надзор офицеров.Всех арестованных обвинили в уклонении от "служебных требований начальства", в самовольном отлучениииз станиц, "тайных намерениях уволиться с козацького звання, связанных с денежными поборами и другими расходами "[15, л. 19-26]. В дальнейшем попытки избавиться от военного регулирования, являлось, уже лишь побег отдельных казаков со службы и станиц. Настоящей бедой для военной администрации стали массовое оставление станиц без разрешения казаками-цыганами, которые никак не могли мириться с жосткой регламентацией казацкой жизни. В октября 1861 г. Волонтеровское Станичное правление сообщало, что "некоторые из станичников этой станицы из коронных цыган, а особенно казаки Фараоновки, постоянно покидают станицы и хутора без письменных видов, тайно, и некоторые не появляются по целому году, а другие возвращаются по окончании зимы весной следующего года ". К ликвидации войска в 1868 г. в станице Каиры насчитывалось 46 беглецов и а Фараоновке - 8 [16, арк.5; 17, л. 93, 139-140]. Таким образом, цыганское население, которое официально включили в Дунайськое казацкое войско, пытались насильственными средствами удержать на военной службе, чтобы перевести их на оседлость, что однако не принесло существенных результатов. Длительная борьба цыган за выход из войска, наконец закончилась их победой и, большинство из них было отчислена из козацькои «верствы.»
1974. 6. Национальный архив Республики Молдова (далее - НА РМ), ф. 2, оп. 1,
Источники и литература 1. Анцупов. А. Государственная деревня Бессарабии в ХIХ в .- Кишинев,
1966.
2. Бачинская Е. Дунайское казацкое вийсько1828-1868 гг К 170-летию
основания): Монография. - Одесса: Астропринт, 1998.
3. Егунова А. О цыган в Бессарабиы / / ЗапискиБессарабского областного
Статистического комитета. – Кишинев, 1864. – Т. 1. – С. 115-116.
4. Зеленчук В. С. Население Бессарабии и Приднестровья в ХIХ в.: Этни-
ческие и социально-демографические процессы. – Кишинев, 1979.
5. Кабузан В. М. Народонаселение Бессарабской области и Левобережных
Районов Приднестровья: конецХVIII – первая половинаХIХв.– Кишинев,1974.
6. Национальный архив Республики Молдова (далее - НА РМ), ф. 2, оп. 1,спр. 3214.
7. НА РМ, ф. 2, оп. 1, спр. 4332.
8. НА РМ, ф. 2, оп. 1, спр. 6273.
9. Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии. 1812–
1861 гг. – Сб. Документов.– Ч. 2 // ИсторияМолдавии: Документыи материалы. –
Кишинев, 1969.– Т.III.
10. Коммунальное учреждение "Измаильский архив", ф. 514, оп. 1, д. 4.
11. Коммунальное учреждение "Измаильский архив", ф. 755, оп. 1, д. 20; В
справочнике "Казачьи войска. Хроника ". - С. 18 ошибочно отнесено за-
числения коронных цыган к Дунайского войска в августе 1836 года. На этот
время было лишь передчасно незаселенной земли с селищФараонiвка i Каиры
(См. ПСЗ.II. - 1836 - СПб, 1837. - Т.ХI. - № 8883).
12. Комунальнаустанова "Измаильский архив", ф. 755, оп. 1, д. 39.
13. Комунальнаустанова "Измаильский архив", ф. 755, оп. 1, д. 204.
14.Комунальнаустанова "Измаильский архив", ф. 755, оп. 1, д. 169.
15. Комунальнаустанова "Измаильский архив", ф. 755, оп. 1, д. 150.
16. Комунальнаустанова "Измаильский архив", ф. 755, оп. 1, д. 180.
17. Комунальнаустанова "Измаильский архив", ф. 755, оп. 1, д. 204.
18.Комунальнаустанова "Измаильский архив", ф. 755, оп. 1, д. 247.
19. Комунальнаустанова "Измаильский архив", ф. 755, оп. 1, д. 269.
20. ЮсипенкоЫ. Фараоновка, приход Аккерманскогоуезда / / Кишиневские
епархиальные ведомости. -1877. - № 6. - С. 253.
Бачинская Елена."Цыгане-казаки": цыгане Бессарабии в Дунайском
казацком войске
Исследованы архивные источники о жизни крепостных и коронных цыган, от-
мости о проб императорской власти насильственно разселить цыган на казеннихземлях
(Села Каиры и Фараоновка), начиная 1829 г., и отнести их к Дунайскому
Козацкому войску с 1839 г. После длительного сопротивления цыган е
были отчислены из казацкого войска.
Бачинская Елена. "Цыган-казаки": цыганеБессарабиы в Дунайском казачьем
войске
сследованы архивные источники о жизни крепостных и коронных цыган, сведения о попыткахцарской власти принудительно расселять ромов на казенных
землях (с. Каирыи с. Фараоновка) начинаяс1829 г. И причислять их к Дунайскому
козачему войскус 1839 г. Продолжительное сопротивление царским властям вско-
ре привело к отчислению большинства цыган от казаческого сословия.ура
Colonizările în Basarabia Ţaristă (1812 - 1918) (ROM)
Autor: Mircea Rusnac, Doctor în Istorie
Creându-se „goluri” în populaţia Basarabiei prin plecarea românilor în cele patru zări, guvernul rusesc s-a grăbit să le umple. În acest scop s-a produs şi o mişcare de populaţie în sens invers, adică spre Basarabia. Aceasta a cuprins cele mai diferite naţionalităţi.
Primele valuri de colonişti au fost aduse în Bugeac, unde populaţia era rară după plecarea tătarilor nogai şi după anii de război pustiitor. Însă continuitatea românească de locuire acolo nu s-a întrerupt niciodată. Încă pe vremea tătarilor, în Bugeac erau numeroase aşezări româneşti. Unele se înşiruiau pe valea Nistrului, precum Talmaz, Ciubărciu, Răscăeţi, Purcari, Olăneşti, Tudorovo. Altele ocupau locurile cele mai prielnice din interiorul Bugeacului, ceea ce atesta fără nicio greutate faptul că românii erau cei mai vechi locuitori ai regiunii: Palanca, Căuşenii Vechi, Căinari, Ermoclia, Feşteliţa, Frumuşica Veche, Hancâşla, Valea Perjii, Furmanca, Chitai etc.
De asemenea, şi mai târziu, amestecaţi printre valurile migratorilor, au continuat să sosească români în Bugeac. Unii veneau din sud, din Imperiul otoman, odată cu bulgarii şi găgăuzii, în primul rând români din Dobrogea. Dar şi români din nordul şi centrul Basarabiei au emigrat spre acele locuri, astfel că după 1817 în Bugeac au apărut sate cu nume ca acestea: Spinoasa, Tambur, Căprioara, Frumuşica Nouă, Catargiu, Satu Nou, Bulboaca, Moldovanca, Moruzeni, Varatic, Răzleanca, Ialpugeni, Brezoaia, Grădina, Baba, Fântâna Zânelor, Cişmeaua Văruită etc.
Prima grijă a noilor stăpâni ai Basarabiei a fost să favorizeze venirea coloniştilor. La 23 iulie 1812, Rusia a acordat cetăţenie rusă oricărui locuitor care se afla în Basarabia, fie că era chiar de acolo, fie că între timp venise să se stabilească acolo, cu condiţia de a depune jurământul de credinţă faţă de ţar. Articolul XXII al statutului respectiv prevedea: „Toţi locuitorii provinciei, cum şi cei ce vor veni să se stabilească acolo ulterior, sunt scutiţi pe timp de trei ani de plata impozitului general şi cel agricol către stat.” Iar articolul XXIII completa: „Toţi locuitorii provinciei, cum şi cei ce ar veni să se stabilească acolo de acum înainte, sunt scutiţi de serviciul militar.” (1)
Prin urmare, coloniştii din imperiu nu au întârziat să-şi facă apariţia. În câţiva ani după anexare, în Basarabia, mai ales în sud, au apărut 16 colonii evreieşti, 24 nemţeşti, 42 bulgăreşti, una elveţiană, 7 căzăceşti, două ţigăneşti etc. De asemenea, spunea Kruşevan: „Gurile Dunării i-au atras pe cazacii ruşi fugari.” (2)
Coloniştii germani au fost aduşi mai ales din regiunile poloneze şi baltice, în valuri nenumărate care au cuprins anii: 1814, 1816, 1817, 1833, 1834, 1836, 1839 şi 1842. Multe dintre satele coloniştilor căpătau numele localităţilor în care trupele ruseşti îl învinseseră pe Napoleon: Borodino, Tarutino, Maloiaroslaveţ, Krasnoe, Kulm, Leipzig, Katzbach.
Germanii au primit înlesniri speciale pentru a se aşeza în sudul Basarabiei. Ei erau scutiţi de impozite şi prestaţii pe timp de zece ani; primeau un împrumut de la stat pe câte zece ani; primeau un ajutor bănesc zilnic pentru hrană din momentul aşezării în Basarabia până la obţinerea primei recolte; erau scutiţi de orice prestaţie militară; le era asigurată deplina libertate a cultului. În aceste condiţii, nu e de mirare că, pe lângă coloniştii nemţi veniţi din Principatul Varşoviei, au preferat să vină în Basarabia şi locuitori din Germania, în special din Bavaria, Württemberg etc.
Despre colonizarea ruşilor în Basarabia, Slavinski arăta: „Numai neînsemnate colonii ruseşti – mai cu seamă sub forma de funcţionari de diferite feluri -, sunt răspândite pe întreg imperiul. Coloniile acestea se concentrează cu deosebire în oraşele mari, din care cauză ele au în multe localităţi un aspect în mare măsură rusificat. Graniţa imperiului are linii născute din accidentele victoriilor şi înfrângerilor. La apus ea a trecut prin corpul viu al popoarelor: estoni, poloni, ucrainieni, români (moldoveni).” (3)
Înainte, în timpul şi după încheierea războiului ruso-turc din 1806-1812, sudul Basarabiei a început să fie colonizat cu bulgari şi găgăuzi. Primii erau partizani ai ruşilor în perioada războaielor ruso-turce şi se retrăgeau cu aceştia la încheierea păcilor, când se temeau de represiunile turcilor. Ceilalţi erau nişte turci creştinaţi din Bulgaria şi Dobrogea, vorbind însă o limbă mai curată decât limba turcă propriu-zisă, amestecată cu elemente arabe. Ei, din cauza traiului greu, îi însoţeau pe bulgari în peregrinările lor de la nordul Dunării. Emigrarea bulgarilor şi găgăuzilor s-a desfăşurat în anii 1769, 1774, 1787, 1791, 1806, 1812, 1828, 1830-1834, iar centrul ei a fost în jurul oraşului Bolgrad.
Colonişti mai puţin importanţi au fost polonezi, sârbi, albanezi, francezi, ultimii aduşi din Elveţia şi aşezaţi în 1824-1828 în satul Şaba, părăsit de locuitorii săi români.
În câţiva ani, Bugeacul a devenit un veritabil mozaic de naţionalităţi. Deja în 1827, conform unei statistici, populaţia sa era repartizată astfel: români 33,58%, bulgari şi găgăuzi 22,78%, ucrainieni 19,45%, ruşi şi lipoveni 9,15%, germani 5,68%, polonezi 2,86%, evrei 2,36%, greci 1,93%, armeni 0,87%, alţii 1,84%. (4) În mare însă, proporţiile vor rămâne aceleaşi pe tot parcursul secolului, românii continuând să deţină majoritatea relativă în regiune.
Colonizarea s-a făcut în mod haotic şi dezordonat. De aceea, deja la 7 iunie 1820, ţarul Alexandru I îi dădea ordin guvernatorului Bahmetiev să reglementeze chestiunea refugiaţilor în şi din Basarabia. În acelaşi scop fuseseră create birourile tutelare pentru colonişti, conduse de Comitetul Tutelar al coloniştilor regiunii de sud a Rusiei, iar pentru administrarea moşiilor şi terenurilor destinate colonizării a fost înfiinţat în 1838 Palatul domeniilor statului. El avea în subordinea sa trei birouri, la Cetatea Albă, Tighina şi Hotin. Şeful Palatului a fost introdus în 1840 ca membru în componenţa Sfatului oblastiei.
Pe deasupra, locuitorii români din Basarabia erau obligaţi să construiască ei înşişi casele coloniştilor. Istoricul rus de origine română Nacco spunea: „Materialul necesar construirii caselor coloniştilor a fost adus din pădurea Orheiului de locuitorii (români) din Basarabia, care au muncit la construirea caselor şi au întreţinut pe propriile lor cheltuieli pe noii colonişti.” (5)
Prin colonizarea străinilor nu s-a urmărit decât un singur scop: modificarea procentajului etnic al Basarabiei. Nu se urmărea nici progresul economic şi nici cel cultural al provinciei. De aceea, cu excepţia coloniştilor germani, noii veniţi au contribuit foarte puţin la dezvoltarea economică a regiunii. Deja în 1827, guvernatorul Timkovski îi scria contelui Pahlen, guvernatorul general de la Odesa: „Provincia Basarabia se compune din două categorii de locuitori: moldovenii băştinaşi şi vagabonzii, care s-au introdus în diferite reprize…” (6) Iar rusul Zozulinov consemna: „Majoritatea coloniştilor erau fugari ruşi care voiau să scape, unii de sclavia boierilor, alţii de serviciul militar, alţii de pedeapsa că fuseseră condamnaţi pentru crime şi în sfârşit alţii de persecuţiile religioase.” (7)
În Basarabia totdeauna legile au făcut loc unei largi toleranţe religioase, căci indiferent de motivele religioase pentru care fugiseră, noii veniţi erau primiţi cu ospitalitate. Din păcate, de acest lucru au profitat tot felul de hoţi şi vagabonzi, care au mărit riscurile vieţii în provincie. Circulaţia poştală şi a diligenţelor, ca şi comunicaţiile între diferitele oraşe, nu se puteau face în unele puncte decât sub escortă militară. De aceea, guvernatorul Feodorov a trecut la expulzarea unui număr de 48.000 de asemenea vagabonzi. Iar guvernul rus a devenit din acel moment mult mai prudent în colonizarea Basarabiei.
Este interesant de remarcat că această colonizare, deşi a cuprins întreaga provincie, s-a răsfrânt totuşi mai mult asupra regiunilor de margine. În sud ea a cuprins, după cum s-a văzut, zona Bugeacului, judeţele Ismail, Tighina şi Cetatea Albă. Era o metodă specială, care urmărea ruperea Basarabiei în mai multe zone etnice. Numai centrul a rămas compact românesc. În sud proporţia a devenit cea care a fost prezentată mai sus. În schimb, în nord, în judeţul Hotin, a avut loc o permanentă deplasare a populaţiei ucrainiene.
În judeţul Hotin, ucrainienii au început să se aşeze încă din perioada anterioară anexării ruseşti. „Se pomeneşte că în războiul din 1788 moşiile hotinene s-au întors la «pomeşcici, adică la stăpâni»; nu putem crede că în raia, boierii stăpâni, locuind în celelalte ţinuturi moldoveneşti, nu aveau niciun amestec în moşiile lor; oricum, legătura dintre dijmari şi stăpâni va fi fost foarte slabă, multe stăpâniri se vor fi socotit cu totul sfărâmate, şi lucrul acesta va fi înlesnit o însemnată trecere a fugarilor de peste Nistru, din Podolia şi Pocuţia, unde împrejurările de viaţă erau necumpănit mai grele ca în Moldova, în care ţăranul era liber şi unde, de moşie, nu-l lega – când îl lega – decât zilele boierescului.
Câţi ruteni de aceştia vor fi venit în vremea railâcului turcesc, nu se poate şti, căci numărătoarea din 1817 nu-i înseamnă într-un izvod deosebit de cel al localnicilor. Pare însă că numărul lor să fie însemnat.” (8) După 1812, ucrainienii veneau datorită deschiderii fostei graniţe a Nistrului. Odată cu ei se aşezau în judeţul Hotin şi alte naţionalităţi, precum evrei sau armeni, astfel încât încă la 1816 ţăranii din Răchitna, Măliniţa, Chişcăuţi, Zarojani şi Burdufu se plângeau de „poposârea jidovilor”, foarte intensă dinspre nord şi vest. (9)
În scurt timp, românii din Hotin au fost covârşiţi numeric. Nordul şi nord-vestul judeţului s-au rutenizat complet, dar în sud românii au păstrat supremaţia. Ba mai mult, în zonele unde cele două etnii aveau contacte, ucrainienii se românizau. Istoricul Berg recunoştea: „Trebuie de notat că rutenii hotineni, acolo unde vin în contact cu moldovenii, se românizează. Astfel, satul Colencăuţi este locuit de rusnaci românizaţi… Un şir de cercetători au remarcat această moldovenizare a populaţiei rutene care se întinde nu numai la limbă, ci şi la felul de viaţă.” (10) Nesterovski completa: „Se întâmplă să intri într-un sat de aici (din judeţul Hotin) şi să nu ştii unde te afli, între moldoveni sau între ruteni. De jur-împrejur auzi limba ruteană, restul însă este moldovenesc.” (11)
Dacă totuşi ucrainienii, compact stabiliţi în judeţul Hotin, au reuşit să rutenizeze o parte a acestuia, nu aceeaşi soartă au avut-o cei stabiliţi în alte zone ale Basarabiei, care s-au românizat. De exemplu, în judeţul Soroca la 1870 existau 26 de sate ucrainiene, dar în 1907 nu mai rămăseseră decât 16; în judeţul Chişinău, dintre cele două sate ucrainiene, într-unul locuitorii au fost „complet moldovenizaţi”, cum spunea Berg, care mai adăuga în legătură cu velicoruşii din judeţul Bălţi: „Aceştia din urmă s-au moldovenizat.” (12)
Noii veniţi în Basarabia erau aşezaţi pe pământurile cele mai bune, formând categoria „ţăranilor statului”. Ei formau în 1861 aproximativ 10% din totalul ţăranilor Basarabiei. Din punct de vedere juridic, ei nu se prea deosebeau de ţăranii din aşezările ce aparţineau statului, aflate în celelalte gubernii ale Rusiei. Dar în Basarabia, gospodăriilor ţăranilor de stat le reveneau mai mult pământ decât majorităţii altor grupuri de ţărani de stat din Rusia. În general, un lot în Basarabia era de trei ori mai mare decât unul din Rusia. (13)
În încheiere, să remarcăm că, deşi cu vremea intensitatea colonizării Basarabiei a scăzut, totuşi ea nu a fost niciodată sistată. Astfel, în 1885 era înfiinţată în Basarabia o „bancă ţărănească”. Ea trebuia să cumpere proprietăţile boierilor prea ipotecaţi şi să ajute la împroprietărirea ţăranilor. Dar o mare majoritate a acestor proprietăţi a fost vândută nu asociaţiilor moldoveneşti, ci asociaţiilor venite de dincolo de Nistru.
Făcând bilanţul acestei părţi a lucrării, vom analiza rezultatele rusificării urmărite prin atâtea căi în Basarabia, şi vom vedea cât a reuşit ea să schimbe caracterul etnic românesc al teritoriului.
Note:
1 Anton Crihan, Drepturile românilor asupra Basarabiei după unele surse ruseşti, în Basarabia, Chişinău, nr. 11/1991, p. 115.
2 Ibidem, p. 116.
3 Petre Cazacu, Câteva date din istoria Basarabiei, Bucureşti, f.a., p. 7-8.
4 Petru Caraman, Românitatea Basarabiei văzută de ştiinţa oficială sovietică, în Basarabia, Chişinău, nr. 2/1992, p. 106.
5 Ion G. Pelivan, La Bessarabie sous le régime russe, Paris, 1919, p. 49.
6 Idem, Les droits des Roumains sur la Bessarabie, Paris, 1920, p. 8.
7 Idem, La Bessarabie sous le régime russe, p. 49.
8 Tudor Pamfile, Ţinutul Hotinului la 1817, Chişinău, 1920, p. 6.
9 Ibidem, p. 11.
10 Anton Crihan, op. cit., în loc. cit., nr. 12/1991, p. 69.
11 Ibidem, p. 70.
12 Ibidem.
13 Formarea naţiei burgheze moldoveneşti, Chişinău, 1985, p. 41.
О БОЕВЫХ НАГРАДАХ КАЗАКОВ. КАКИЕ НАГРАДЫ ПОЛУЧАЛИ КАЗАКИ ЗА ВОИНСКУЮ ДОБЛЕСТЬ
Страница 1 из 2
В Российской империи существовала четко отлаженная система награждения за ратные подвиги. В нее входили, прежде всего, ордена и медали, а также другие средства поощрения. Все они распространялись и на казачьи Войска.
Какие награды были специально для казаков?
Стремясь вывести Россию к Каспийскому морю, Петр Первый в 1722 г. предпринял поход на юг Низового корпуса, сам возглавив его. В сражениях против персидского войска отличился отряд казаков под командованием походного атамана Ивана Матвеевича Краснощекова.
В память об этом в 1723 г. была учреждена специально для донских казаков серебряная медаль на ленте св. Андрея Первозванного на лицевой стороне было изображение Петра Первого в лавровом венке. На обороте медали двухглавый орел и дата: «1723».
В 1768 г. для донских и запорожских казаков учреждена медаль «За службу и храбрость». Ею награждали за подвиги, совершенные казаками в двух войнах с Турцией – 1768-1774 гг. и 1787-1791 гг.
На лицевой стороне было изображение Екатерины Второй в короне и мантии. На оборотной стороне – в середине был орнамент из воинских атрибутов, знамен, копий с головой бога войны Марса. Крупно выделялась надпись: «За службу и храбрость». Медаль носили на Георгиевской ленте.
Одними из первых ее получили отличившиеся в сражениях в 1768-1772 гг. братья Иван и Дмитрий Сулины, служившие в полку отца Якова Николаевича Сулина, есаул Захар Пахомович Сенюткин.
Как награждали донских старшин именными медалями?
Особой наградой были именные медали, получаемые некоторыми донскими старшинами.
В 1762 г. принимавшие участие в возведении на престол Екатерины Второй старшины Иван Матвеевич Горбинов, Семен Никитич Сулин, Илья Федорович Денисов, Михаил Поздеев и атаман Степан Ефремов удостоились именных медалей. Медаль была с голубым бантом, носили ее на верхней одежде.
В войну с Турцией 1768-1794 гг. именные медали получили наказной атаман Никифор Никитич Сулин, Дмитрий Мартынович Мартынов и еще несколько донских военачальников.
За умелое командование полком в сражениях с горцами на Кавказе в 1773 г. награжден Яков Петрович Табунщиков, вскоре ставшийгенерал-майором.
В 1774 г. 21-летний командир полка Матвей Платов удостоился золотой медали на Георгиевской ленте с надписью: «За ревностную усердную службу Донского Войска полковнику Матвею Платову». На лицевой стороне был портрет Екатерины второй, на оборотной – орнамент из воинских атрибутов с оружием, венком из дубовых листьев и головой бога войны Марса.
Несколько донских военачальников получили именные медали в русско-турецкую войну 1787-1791 гг., в том числе Андриан Карпович Денисов. Две таких медали стали украшать мундир командира полка Василия Андреевича Быхалова: одна за Очаков, другая – за Измаил.
«За труды и храбрость» при ликвидации в 1794 г. польского восстания получил командир полка Дмитрий Михайлович Киселев.
Какие наградные медали получили казаки за турецкие войны 1768-74 и 1787-91 гг.?
При Екатерине Второй восстановилась прерванная после смерти Петра Первого, традиция отмечать знаменательные боевые операции наградными медалями при массовом их вручении.
21 июля 1774 г. русская армия нанесла поражение туркам у реки Кагул. В память этого события была отчеканена медаль «За победу при Кагуле» для награждения всех участников сражения. Носили медаль на голубой ленте ордена св. Андрея Первозванного. Получили ее казаки донских полков К.Н. Сулина, Г.М. Поздеева, И.Н. Севостьянова и др.
В очередную войну с Турцией жаркая схватка протвников произошла 30 сентября на Кинбурнской косе, где находился отряд русских войск под командованием А.В. Суворова. Турки были разгромлены.
Медаль «За победу при Кинбурне» была изготовлена в количестве 19 штук. Ее получили донские военачальники Дмитрий Евдокимович Греков, Василий Петрович Орлов и казаки Иван Дячкин, Нестор Рекунков и Ефим Турченко.
6 декабря 1788 г. состоялся штурм сильно укрепленной крепости Очаков. серебряной медалью на Георгиевской ленте для ношения на груди были награждены все участники штурма, в том числе донцы полков Д.Р. Андронова, И.К Бобрикова, Д.Е. Грекова.
После овладения Суворовым крепости Измаил для нижних чинов была учреждена серебряная медаль на Георгиевской ленте с надписью: «За отличную храбрость при взятии Измаила. Декабря 11.1790».
Ее получили донцы полков А.К Денисова, М.И. Платова, В.М. Серебрякова и др.
Офицеры были награждены золотой медалью в виде креста, с черными и желтыми, Георгиевскими полосами на ленте.
В числе награжденных были будущие донские военачальники Григорий Дмитриевич Иловайский 9-й, Дмитрий Иванович Иловайский, есаул Антон Иванович Валов.
Какие наградные медали были учреждены после подавления польского восстания 1794 года?
Польская кампания 1792 и 1794 гг. нашла отражение в наградной медали двух видов. Для участников ее нижних чинов была выпущена серебряная квадратной формы медаль с изображением на лицевой стороне вензеля Екатерины Второй с императорской короной.
Ее вручали казакам донских полков Д.Е. Грекова, П.Т. Денисова, Л.Н. Иловайского, И.И. Исаева 3-го, Т.А. Малахова.
Офицерам предназначались золотые знаки в виде креста. Их получали, в частности, офицеры из полков П. Попова, И. Пантелеева.
Чем наградили казаков-участников Персидского похода 1796 года?
В 1796 г. состоялся поход русского экспедиционного корпуса на юг. В сражениях с персидской армией принимали участие казаки, в том числе Гребенской полк под командованием донского полковника Емельяна Никитича Астахова.
Тогда же, в 1796 г., учреждены для казачьих войск серебряная и золотая медали «За усердие к службе», на ленте ордена св. Андрея Первозванного. Носили ее на шее. Первыми обладателями этой медали стали участники Персидского похода 1796 года.
Какие наградные медали вручались казакам, участникам войн с Персией первой четверти Х1Х века?
После быстро окончившегося Персидского похода 1796 г. мир наступил ненадолго. Уже в 1804 году возобновились боевые действия с Персией, продолжавшиеся до 1813 г. Подвиги казаков в этих сражениях получили высокую оценку. В 1804 г. учреждена для награждения казачьих офицеров медаль «За храбрость и усердие». Вручали ее участникам войны с Персией, носили на шейной ленте св. Георгия.
На лицевой стороне медали был изображен Александр Первый, на обороте надпись: «За храбрость и усердие».
В 1810 г. тоже для награждения казаков учредили еще одну медаль: золотую – для награждения офицеров, серебряную для нижних чинов. Носили ее на шейной ленте ордена св. Александра Невского.
На медали была крупная надпись: «За усердие и мужество».
Одним из обладателей золотой медали стал командир полка своего имени Иван Михайлович Агеев 2-й, много лет прослуживший на Кавказе.
Серебряные медали получили казаки полков Агеева 2-го, Ежова 1-го, Грекова 5-го.
Как наградили казаков за войну со шведами?
В 1808 г. вновь вспыхнул конфликт со Швецией. В Финляндию, принадлежавшую тогда Шведам, отправился экспедиционный корпус и вместе с ним лейб-гвардии казачий полк, донские казачьи полки Дронова, Киселева 2-го, Яновского, Гр. Дячкина, К. Корсакова, И.И. Лащилина.
В течение 1808-1809 гг. произошло несколько крупных сражений, в которых шведы потерпели поражения. Согласно мирному договору к России отошли Финляндия и Аландские острова.
Исход войны решил переход русского корпуса через пролив в Ботническом заливе на шведский берег, а также захват отрядом генерала Кульнева, в котором были казаки, Аландских островов.
14 апреля 1809 г. учреждена серебряная медаль. Кроме того, каждому нижнему чину выдано по два рубля.
Медаль носили на ленте ордена св. Андрея Первозванного. На лицевой стороне во все поле медали был вензель Александра Первого. На обороте надпись: «За переход на шведский берег. 1809 г».
Получили ее все участники боев, в том числе спасший жизнь офицера в сражениях у г. Або казак станицы Усть-Белокалитвенской Иван Васильевич Таперочкин, удостоенный также Знака отличия Военного ордена.
Какие наградные медали носили на мундирах казаки за участие в войне с наполеоновской Францией?
В первые годы Х1Х столетия продолжалась война с наполеоновской Францией.
В 1806-1807 гг. русская армия нанесла чувствительное поражение противнику у Фридлянда, Прейсищ-Эйлад.
31 августа 1807 г. учрежден золотой крест за победу у Прейсищ-Эйлад в количестве 303 штук. Наградили им офицеров, не получивших орден св. Георгия или св. Владимира. Носили крест в петлице на ленте св. Георгия.
На лицевой стороне равноконечного креста в розетке была надпись6 «За труды и храбрость». На обороте: «Победа при Прейсшн-Эйлад.27 генваря 1807.». Крест получили немолодой уже есаул, один из будущих героев Бородинской битвы Зиновий Андреевич Авраамов, сотник Трофим Ерофеевич Махин, хорунжий Атаманского полка Иван Михайлович Киселев.
Суровым испытанием для всего русского народа стала Отечественная война 1812 года изобиловавшая множеством патриотических подвигов представителей всех сословий, в том числе – казаков.
В память этой войны были отчеканены несколько наградных и много памятных медалей. Наиболее распространенной была отчеканенная в 1813 г. серебряная медаль, предназначенная строевым чинам в армии и ополчениях, все без изъятия действовавшим против неприятеля в продолжении 1812 года». Носили медаль на ленте ордена св. Андрея Первозванного.
На лицевой стороне в середине медали было изображение «всевидящего ока» в лучезарном сиянии. Внизу: «1812 год». На обороте надпись: «Не нам, не нам, а имени Твоему». Таких медалей было изготовлено 260 тысяч. Многие казаки получили эту медаль.
С начала 1813 г. начался освободительный поход русских и союзных войск в Западную Европу. 17 и 18 августа произошло грандиозное сражение у чешского селения Кульп.
Восхищенный мужеством и самоотверженностью русских воинов прусский король Фридрих Вильгельм 4 декабря 1813 г. учредил специально для них медаль, сходную с прусским Железным крестом. Медаль «За победу при Кульпе» носили на левой стороне груди.
Было два вида. Для нижних чинов – железно-черненый крест. Для офицеров – тоже железный, но покрытый черным лаком и отороченный серебряной каймой. Эту награду также получили казаки.
После полного разгрома наполеоновской армии у Лейпцига немецким патриотическим обществом учреждена медаль серебряная, овальной формы с латинской надписью: «Всякому свое». Внизу – «1813. Германия».
Этими медалями были, в частности, награждены казаки полков Иловайского 2-го, Кутейникова 8-го, Козьмы Грекова и др.
Закончилась война взятием французской столицы. Вместе с воинами регулярной армии казаки были удостоены медали «За взятие Парижа», серебряной, на комбинированной ленте: голубой – ордена св. Андрея Первозванного и оранжево-черной – св. Георгия. На лицевой стороне медали было изображение Александра Первого в Лавровом венке на фоне сияния «всевидящего ока». На обороте по всему обводу медали лавровый венок, перевязанный лентой. Внутри его надпись: «За взятие Парижа. 19 марта 1814».
Медаль выдавалась уже после смерти Александра Первого всем участникам штурма Французской столицы, в том числе казакам – и офицерам, и рядовым.
С гордостью носили эту медаль на своем мундире донской военачальник Иван Иванович Жиров, и казак полка И.А. Селиванова дважды раненый, награжденный Знаком отличия Военного ордена Степан Иванович Герасимов и многие другие казаки.
Какую наградную медаль вручали за участие в войне с Персией 1826-28 гг.?
В нескольких решительных сражениях русские войска разгромили персов в 1826 и 1827 г.г. 15 марта 1828 г. учреждена серебряная медаль для награждения всех участников боевых действий. Носили ее на комбинированной Георгиевской и Владимирской ленте.
На лицевой стороне по кругу медали были изображены два лавровых венка, перевязанных лентой. Вверху – лучезарное «всевидящее око». Под ним надпись: «1826, 1827 и 1828». На обороте: «За Персидскую войну».
Обладателями медали стали казаки донских полков В.Д. Иловайского, Сергеева 1-го, Карпова 2-го, Хоперского, Волгского полка, нескольких казачьих батарей.
Какую медаль получили участники войны с Турцией 1828-1829 г.г.?
Для всех участников этой войны 1 сентября 1829 г. учреждена серебряная медаль. На лицевой ее стороне было крупное изображение православного креста, стоящего на поверженном мусульманском полумесяце. По обе стороны даты: слева – «1828», справа: – «1829». На обороте – в лавровом венке надпись: «За турецкую войну».
Все казаки вернулись с этой наградой. В том числе: донского Атаманского, Грекова 3-го, Золотарева 2-го, Д.Г. Бегидова, артиллерийской роты П.Ф. Тацина. Был среди награжденных урядник полка Багидова Николай Александрович Рубашкин, получивший чин хорунжего и орден св. Анны 4-й степени, будущий командир полка.
Каких наград удостоились казаки за участие в польских кампаниях 1831 и 1863 годов?
После поражения наполеоновской Франции в состав Российской империи вошло царство Польское. В нем сложились тайные общества, и 17 ноября 1831 г. началось восстание.
В боевых действиях против повстанцев участвовали 13 донских полков. Поляки были разгромлены. Заключительным аккордом войны явился штурм пригорода польской столицы Праги. 25 и 26 августа 1831 г. Варшава пала.
31 декабря 1831 г. учреждена медаль для награждения всех участников штурма польской столицы. Носили ее на ленте польского Знака отличия «За военное достоинство» с черными полосами по краям.
На лицевой стороне было крупное изображение российского двуглавого орла, на груди которого – порфира с польским одноглавым орлом. По верху слова: «Польза, честь и слава». На обороте надпись внутри лаврового венка: «За взятие приступом Варшавы 25 и 26 августа 1831.»
Медаль появилась на мундирах казаков лейб-гвардии казачьего полка, полков Касатонова 1-го, М.Г. Власова 3-го, Атаманского полка, 2-го и 3-го Черноморских полков.
Став царем Польши русский император награждал польскими медалями и орденами всех своих подданных. Многие казаки, участники кампании 1831 г., удостоились Знака отличия «За воинское достоинство», имевшего пять степеней.
Вместе с медалью «За взятие Варшавы» некоторые донцы были награждены Польским крестом «Виритути милитари», имевшего надпись: «Правитель и Отечество» под одноглавым польским орлом.
10 января 1863 г. В Польше вновь вспыхнуло восстание и снова было подавлено. 1 января 1865 г. учреждена светло-бронзовая медаль, которой награждались все участники ликвидации мятежа. Во все поле медали было изображение двуглавого орла. На оборотной стороне – крупная надпись: «За усмирение польского мятежа». Внизу «1863-1864».
Медали получили казаки нескольких полков и донской батареи № 1.
Какие наградные медали были даны казакам за Восточную войну 1853-1854 гг.?
В разгоревшейся в 1853 г. войне участвовали донские полки, терцы и кубанцы. Отличились в ожесточенных сражениях на Кавказе, в Крыму, на Дунае. 26 августа 1856 г. была учреждена бронзовая медаль "« память Восточной войны» на ленте св. Георгия для всех чинов, участвовавших в войне в отдельном Кавказском корпусе. На ленте ордена св. Андрея Первозванного для сражавшихся на других участках фронта, на ленте ордена св. Владимира – для чинов ополчения и чиновников различных ведомств.
В числе награжденных были казаки, участвовавшие в штурме крепости Карс, обороны Таганрога.
26 ноября 1855 г., вскоре после сдачи города-героя, была учреждена серебряная медаль 2За защиту Севастополя». Ее получили в числе защитников Севастополя казаки донских полков № 42, № 56, № 70, 4-й донской резервной батареи и среди них урядник Емельян Тимофеевич Борисов. В полку № 70 удостоился медали будущий донской военачальник, а тогда урядник Андрей Антонович Ягодин, а из лейб-гвардейцев – штаб-ротмистр граф Петр Васильевич Орлов-Денисов, сын героя Отечественной войны1812 г. В.В. Орлова-Денисова.
Какие медали получили казаки за участие в Кавказской войне?
Более полувека продолжались боевые действия русских войск с народами Сев. Кавказа с участием 118 донских полков, многих полков терцев и кубанцев. Можно представить себе, как дорожили в казачьих семьях кавказскими наградами.
15 июля 1860 г. учреждена серебряная медаль «За покорение Чечни и Дагестана» получили ее все чины армии, непосредственно участвовавшие в войне с Шамилем.
На лицевой стороне медали был изображен под императорской короной вензель Александра Второго. На обороте по кругу шла надпись: «За покорение Чечни и Дагестана в 1853, 1854 и 1855 г.г.». Награжденных было множество среди казаков.
12 июля 1864 г. учреждена серебряная медаль «За покорение Западного Кавказа», вручали чинам армии и милиции, участвовавшим в военных действиях. Медаль носили на груди на комбинированной ленте орденов св. Александра Невского и Георгия Победоносца.
На лицевой стороне был изображен Александр Второй. На обороте по окружности медали вилась надпись: «За покорение Западного Кавказа». Внутри даты: «1859-1864».
В числе удостоенных награды были казаки донских полков № 2, № 19, № 73 и др. С достоинством носил ее на мундире полковник Василий Маркович Марков, командир полка № 19, награжденный несколькими орденами и золотым оружием «За храбрость».
Тогда же, 12 июля 1864 г., учрежден крест «За службу на Кавказе», четырехконечный из светлой бронзы. Им награждались все нижние чины, участвовавшие в военных действиях против горцев. Носили крест на левой стороне груди ниже всех наград.
На лицевой стороне в середине креста был красный щит с государственным гербом.
Под ним два скрещенных меча. На конце креста надпись: «За службу на Кавказе». Наверху вензель Александра Второго. Внизу: «1864». Этот год официально считался годом окончания Кавказской войны.
Награжденных среди казаков было множество.
Еще в 1807 г. была учреждена золотая медаль «За храбрость» для казачьих офицеров за личные подвиги в боях на Кавказе. Носили ее на широкой шейной ленте ордена св. Георгия. Медаль выдавалась в течение нескольких десятилетий.
15 сентября 1839 учреждена медаль за взятие штурмом аула Ахульго – тогдашней резиденции Шамиля. В штурме участвовали донские полки В.И. Миллера, И.И. Жирова, В.В. Рубашкина. Аул был взят, Шамиль сумел уйти в Чечню. Медаль получили казаки названных полков. Носили ее на георгиевской ленте
На лицевой стороне был вензель Николая Первого, на оборотной – во все поле медали надпись: «За взятие штурмом Ахульго. 22 августа 1839».
Какие наградные медали заслужили казаки в войну 1877-1878 годов?
После победоносного окончания войны с Турцией 17 апреля 1878 г. учреждена светло-бронзовая медаль, которая вручалась всем воинским чинам, непосредственно участвовавших в военных действиях. Носили ее на груди на комбинированной Андреевско-Георгиевской ленте. Лицевая сторона имела крупное изображение православного шестиконечного креста, стоящего на поверженном мусульманском полумесяце. По краям: «1877» и «1878». На обороте в лавровом венке надпись из псалма Давида: «Не нам, не нам, а имени Твоему дай славу, ради милости Твоей, ради истины Твоей».
Среди награжденных были отличившиеся у Карса урядник Донской батареи № 13 Иван Кондратьевич Алимов, есаул Федор Васильевич Быкадоров, хорунжий Ефим Ферапонтович Марков и другие донцы.
Тем, кто защищал Шипкинский перевал, вручалась серебряная медаль «За Шипку». Один из награжденных ею был будущий известный военачальник, а тогда сотник Андрей Петрович Галдин, удостоенный также ордена св. Георгия 4-й степени.
Кому предназначалась медаль за русско-японскую войну?
21 января 1906 года была учреждена серебряная медаль «В память японской войны. 1904-1905». Вручали всем участникам войны.
На лицевой стороне было изображение «всевидящего ока» Провидения, окруженное исходящим от него сиянием. Внизу дата: «1904-1905». На обороте надпись славянской вязью: «Да вознесет вас Господь в свое время». Носили медаль на груди на комбинированной Александровско-Георгиевской ленте.
Медаль получили казаки Амурского, Сибирского, Донского и др. казачьих войск, участвовавшие в сражениях с японцами.
За что вручалась медаль «За спасение погибавших»?
Ее учредили 17 апреля 1828 г. и вручали тем, кто приходил на помощь попавшим в трагические обстоятельства (пожары, стихийные бедствия, утопающие и проч.), а также в условиях боевых действий.
Эту медаль серебряную носили на широкой шейной ленте ордена св. Владимира. Ее имели, в частности, подъесаул 2-го донского полка Василий Филиппович Алентьев, спасавший товарищей в бою, участник сражений с горцами урядник донского полка № 27 Федор Яковлевич Антонов, участник Восточной войны есаул Михаил Яковлевич Борисов.
На лицевой стороне медали было изображение первоначально Николая Первого. Но так как медаль вручалась вплоть до 1917 г., изображение заменялось на силуэт Александра Второго, Александра Третьего, с 1894 г. – Николая Второго.
На обороте – венок из дубовых листьев, перевязанный лентой, как символ гражданской доблести. Внутри венка надпись: «За спасение погибавших».
Кто получал медаль «За усердие»?
Эту медаль вручали преимущественно чиновникам, станичным атаманам. Но многие из них были боевыми офицерами, участниками войн. Так медаль «За усердие» имел войсковой старшина Логвин Миронович Лаврухин, начальник Урюпинской военно-ремесленной школы. А до того – участник русско-турецкой войны 1877-1878 гг., отличившийся в сражениях.
Такую же награду получил в 1870 г. урядник прославленного на Кавказе полка № 17 Я.П. Бакланова Яков Петрович Бондарев.
Кому вручали Знак отличия ордена св. Анны?
Долгое время кроме названных наградных медалей для нижних чинов иных наград не предусматривалось.
12 ноября 1796 г. Павел Первый учредил серебряную позолоченную с эмалью Аннинскую медаль – Знак отличия св. Анны дляунтер-офицеров и солдат за 20 лет беспорочной службы в армии.
Медаль носили на Аннинской ленте.
Награжденные ею освобождались от телесных наказаний и получали прибавки к жалованию. Ее разрешалось носить и после получения офицерского чина.
На лицевой стороне под императорской короной, залитой рубиновой эмалью, был изображен равноконечный крест, обрамленный кантом. На обороте по кругу медали – залитый рубиновой эмалью замкнутый кант. В середине круга – номер медали.
Награждали ею вплоть до 1917 г. Причем, после появления в 1807 г. Знака отличия Военного ордена, Аннинскую медаль вручали независимо от срока службы. За отличия «противу неприятеля отменою храбростью». С 1864 г. жаловали медаль с бантом на орденской ленте за особые подвиги.
Одними из первых казаков этой награды удостоились участники героического Итальянского похода 1799 г. казак полка Поздеева 6-го Еремей Федорович Быкадоров и казак полка майора Молчанова Козьма Павлович Земцов, впоследствии есаул.
Кого награждали Знаком отличия Военного ордена?
13 февраля 1807 г. был учрежден Знак отличия Военного ордена для унтер-офицеров и солдат, «кои …отличают себя особенной храбростью против неприятеля».
Он был серебряным на Георгиевской ленте. На лицевой стороне четырехугольного креста в середине – изображение Георгия Победоносца на коне, поражающего копьем змея. На обороте в середине креста монограмма – СГ (святой Георгий).
Награда вручалась торжественно перед строем.
Награжденный освобождался от телесных наказаний и получал прибавку к жалованью.
Одним из первых среди казаков получил эту награду 35-летний казак станицы Раздорской – на Дону Василий Васильевич Полубедов, отличившийся в бою с французами у г. Пултусне 14 декабря 1806 г.
Значительно прибавилось число награжденных Знаком отличия во время Отечественной войны 1812 г. и заграничного похода русских войск 1813-1814 гг.
Кого назвали кавалером солдатского Георгиевского креста?
В 1856 г. появились степенные Знаки отличия Военного ордена – 4 степени. Награждения производились, начиная с низшей, четвертой степени.
Знак 4-й степени был серебряный. В розетке переплетенные буквы «СГ». Носили на левой стороне груди на Георгиевской ленте.
3-я степень была также серебряная, вручалась с бантом. 2-я степень была золотой, 1-я – тоже.
10 августа 1913 г. был принят новый статут ордена св. Георгия и в связи с этим появилось новое название для солдатской награды – Георгиевский крест. Был он единого образца с изображением св. Георгия Победоносца верхом на коне, поражающего крылатого змея.
Вручался за отличия в бою как отдельным воинам, так и целым командам. Получал награду тот, кто собственноручно взял в бою неприятельское знамя, или отобрал свое знамя, захваченное неприятелем, взял в плен генерала или офицера противника, раненый остался в строю до конца боя, при выбытии офицеров из строя принял начальство над командой.
Награжденный получал прибавку в жаловании за 1-ю степень 1,5 – годового оклада, за 2-ю – полный годовой оклад, за 3-ю – 2/3 оклада и за 4-ю степень – 1/3 годового оклада. С увольнением на льготу или в отставку эта прибавка обращалась в пожизненную пенсию. Лишить награды мог только суд.
Одним из первых среди казаков Георгиевский крест 4-й степени получил за отличие в бою в Восточную войну 28 февраля 1856 г. казак донского полка № 23 Иван Петрович Голдин. Впоследствии служил сотником в Учебном полку.
Героем русско-турецкой войны 1877-1878 гг. явился артиллерист вахмистр Антон Иванович Аведиков, заслуживший крест 4-й и 3-й степени.
В Первую мировую войну 37 тысяч донцов, а также тысячи кубанских, уральских, терских, оренбургских, сибирских казаков были отмечены Георгиевскими крестами.
Первым в русской армии Георгиевским кавалером тогда стал казак 4-го донского полка Кузьма Фирсович Крючков.
Полным кавалером награды стал казак 53-го донского полка, погибший в 1916 г. в Галиции Иван Петрович Быков.
Кого награждали Георгиевской медалью?
С 1878 г. прибавилась еще одна солдатская награда – серебряная медаль «За храбрость». С 1913 г. ее называли Георгиевской медалью. Имела 4 степени, носили ее на Георгиевской ленте.
На лицевой стороне медали был изображен Николай Второй. На обороте надпись: «За храбрость». Награждали за боевые подвиги в военное и мирное время нижних чинов всех родов войск.
Первая и вторая степени были с бантом, остальные – без банта.
Одним из первых получил Георгиевскую медаль за подвиг в бою с турками в январе 1878 г. у селения Бесебей урядник донского полка № 15 Антон Григорьевич Евдокимов, раненый в спину.
В годы 1-й мировой войны 170 тысяч казаков России были награждены Георгиевскими крестами и медалями.
Была специальная медаль для бежавших из вражеского плена с надписью: «За смелый побег». Николай Второй лично вручал их казакам. Среди награжденных были старший урядник 36-го донского полка Николай Заикин, казак 21 донского полка Тимофей Лепнухов, казак 34-го донского полка Тимофей Пучков.
Какими орденами награждались генералы и офицеры?
Кто из казачьих военачальников получил орден св. Андрея Первозванного?
После грандиозной «битвы народов» у Лейпцига в октябре 1813 г. командовавший донскими полками генерал от кавалерии Матвей Иванович Платов был удостоен высшей российской награды – ордена св. Андрея Первозванного.
Это был первый по времени учрежденный в 1698 г. Петром Первым орден. Носил имя весьма почитаемого со времен древней Руси апостола, ученика Иисуса Христа, посетившего русскую землю.
Состоял орден из Знака, Звезды и цепи. На знаке был изображен распятый на крест св. Андрей. Знак носили либо на шее на цепи, либо у бедра на широкой голубой ленте. На левой стороне груди носили серебряную восьмиконечную звезду с крестом на золотом поле. На орденской цепи изображался девиз: «За веру и верность». Из донских военачальников только один М.И. Платов имел орден св. Андрея Первозванного.
За что награждали орденом св. Александра Невского?
Одним из первых на Дону этот орден получил первый донской граф, генерал от кавалерии Федор Петрович Денисов, побывавший в 22 сражениях. Руководимыми им полками было уничтожено до 50 тысяч неприятелей, до 10 тысяч взято в плен, отбито 151 знамя и 107 орудий.
Учрежден орден был в 1725 г. в честь выдающегося русского военачальника. Знаки ордена состояли из креста красной эмали с изображением св. Александра на поле, красной ленты с серебряной звездою с вензелем в середине и девизом вокруг красного поля: «За труды и Отчество».
Эту почетную награду имели также М.И. Платов, Василий Васильевич Орлов-Денисов, Дмитрий Ефимович Кутейников, Алексей Васильевич Иловайский.
Кто из казачьих военачальников удостоился ордена Белого Орла?
Учрежденный в 1705 г. орден польским королем Августом Вторым 17 ноября 1831 г. был включен в число российских орденов и ценился сразу после ордена св. Александра невского. Также, как и два ранее названных ордена, имел одну степень.
Знаками ордена были красный эмалированный крест и восьмиконечная золотая звезда. Подложкой для креста служило изображение двуглавого орла под под императорской короной. На крест был наложен белый двуглавый орел под польской короной. Носили крестна темно-синей ленте через левое плечо.
На левой стороне груди – звезда, шитая золотом. На ней крест с тремя кольцами. Кавалеры ордена св. Александра Невского носили орден Белого Орла на шее, без звезды.
Среди награжденных были те же имена: Ф.П. Денисов, М.И. Платов, а также донские военачальники Иван Иванович Шамшев, Митрофан Ильич Греков, Давид Иванович Орлов.
Приобщенные к Мальтийскому ордену.
Это довольно экзотическая награда была создана в Иерусалиме рыцарским орденом иоаннитов, т.е. последователей св. Иоанна. В ХУ1 веке рыцари обосновались на острове Мальта, который в 1798 г. захватили французы. Узнав об этом, Павел Первый объявил себя великим магистром иоаннитов и стал награждать орденом св. Иоанна Иерусалимского своих подданных.
Шесть донских военачальников стали обладателями ордена: А.М. Денисов, Ф.П. Денисов, П.М. Греков, Д.Е. Кутейников, А.П. Орлов и И.К. Краснов.
Кто из казаков стал кавалером ордена св. Георгия Победоносца?
Со времен киевского князя Ярослава на Руси почитали римского военачальника, ставшего христианином и за это обезглавленного. Св. Георгий считался покровителем военных.
26 ноября 1769 г. Екатерина Вторая учредила орден для награждения отличных военных подвигов и в поощрение в военном искусстве «для генералов и офицеров». В статуте указывалось: «сей орден никогда не снимать, ибо заслугами оный приобретается».
Было установлено 4 степени: награждали начиная с низшей, четвертой степени.
Знаками ордена были лента о трех черных и двух желтых полосах; крест золотой с белой финифтью, в середине – изображение св. Георгия на коне, поражающего копьем змея; звезда золотая, четырехугольная, в середине ее вензель св. Георгия и надпись: «За службу и храбрость».
Звездами дополнялись лишь 1-я и 2-я степени.
Первая степень была наградой чрезвычайной. Ее имели всего 25 человек. Из донских военачальников – никто. Вторую степень получили 121 человек, в том числе Ф.П. Денисов, М.И. Платов. Третью степень имели около 20 донских военачальников (И.И. Исаев, В.П. Орлов, П.Д. Иловайский, В.А. Сысоев и др.), атаман Черноморского казачьего Войска Захарий Алексеевич Чепега.
Более 60 донских офицеров носили на своих мундирах орден св. Георгия 4-й степени. Имели ее некоторые офицеры из других казачьих Войск.
Первыми кавалерами офицерского военного ордена в Первую мировую войну стали сотник Первого донского полка Сергей Владимирович Болдырев, военный летчиук, кубанский казак подъесаул Вячеслав Михайлович Ткачев, войсковой старшина Второго Терско-Гребенского полка Г. Донсков, полковник Первого Оренбургского полка Л. Тимашев.
Кому вручали золотое оружие?
Обычай награждать оружием существовал с давних времен, возрожденный Петром Первым. Вошло в обиход понятие «золотое оружие» после вручения князю М. Голицыну шпаги с золотым эфесом.
Награда вручалась лишь один раз.
С 1868 г. награждение золотым оружием причислялась к кавалерам ордена св. Георгия и носили темляк из черно-оранжевой георгиевской ленты. С 1878 г. на эфесе помещали уменьшенный эмалированный крест ордена св. Георгия. С 1913 г. Золотое оружие стало называться Георгиевским оружием с надписью: «За храбрость».
Одним из первых казаков получил золотую, украшенную алмазами саблю, генерал-майор М.И. Платов за взятие в 1796 г. Дербента.
Почетное оружие имели многие казачьи генералы и офицеры, в том числе донцы: К.И. Харитонов, Н.Я. Бакланов, И.Ф. Быкадоров, атаман верных казаков запорожских Сидор Игнатьевич Белой, атаман Черноморского Войска Алексей Данилович Безкровный, один из героев Бородинского сражения в 1812 г.
Кого награждали орденом св. Владимира?
Орден св. Владимира был учрежден 22 сентября 1782 г в честь канонизированного церковью святым и равноапостольным киевского князя Владимира Святославича. Имел 4 степени. Вручался за военные и гражданские заслуги. В 1855 г. за воинские заслуги добавились скрещенные мечи. Награждения производились от низшей, 4-й степени, к высшей.
Знаками 1-й степени были золотой крест с изображением вензелей св. Владимира, лента из трех полос – черно-красно-черного цвета, восьмиконечная звезда с надписью: «Польза, честь и слава».
Орден 1-й степени в 1796 г. получил донской войсковой атаман Алексей Иванович Иловайский, в 1809 г. – М.И. Платов.
Вторую степень обозначали крест меньшего размера на черно-красной ленте и звезда. Орден второй степени имели предводитель черноморских казаков А.А. Головатый, В.А. Сысоев, В.А. Кутейников, М.Г. Власов, В.Д. Иловайский и др.
Орден 3-й степени представлял собой малый крест, носили на шее и в петлице. В 1783 г. одним из первых получил его походный атаман донских полков, действовавших на Кубани против ногайцев Илья Федорович Денисов.
Высоко ценили в военной среде орден св. Владимира 4-й степени, который в основном и имели возможность получить штаби обер-офицеры. Его носили с 1785 г. с бантом на орденской ленте на левой стороне груди. Это был небольшого размера крест, покрытый красной эмалью, с черной и золотой каймой, с мечами и бантом.
Среди казачьих офицеров было довольно много обладателей этой награды. В том числе – войсковой старшина, командир полка Борис Алексеевич Греков. При штурме варшавского предместья Праги в 1794 г. он захватил знамя повстанцев.
Кому и за что вручали орден св. Анны?
В апреле 1797 г. Павел Первый ввел в число российских орденов орден св. Анны, учрежденный еще в 136 г. герцогом Шлезвиг-Голштинским в память своей супруги Анны, дочери Петра первого. Девиз его был: «Любящим правду, благочестие и верность».
Орден был разделен на три степени, в 1813 г. добавилась четвертая степень. Знаки ордена были такие: золотой крест с изображением св. Анны, красная лента с желтой каймой по краям и восьмиконечная звезда с красным крестом посредине.
Первая степень – красный крест на ленте и серебряная звезда, вторя – крест меньшего размера на узкой ленте на шее, третья – малый крест на узкой ленте в петлице.
С 1828 г. крест 3-й степени за военные подвиги дополнен бантом из орденской ленты. Четвертая степень представляла собой медальон с крестом и короной. Помещали его на рукоятке холодного оружия.
С 1829 г. на шпаге с орденом св. Анны 4-й степени появилась надпись: «За храбрость», а темляк стал изготовляться из орденской ленты. Как знак возвышенного достоинства к ордену была учреждена императорская корона.
Орден 1-й степени имели донские военачальники Д.И. Жиров, Г.А. Луковскин, А.И. Денисов, 2-й степени – И.И. Андриянов, Н.Я. Бакланов, А.П. Кульгичев, 3-й степени – командиры донских полков М.П. Гордеев, Д.В. Рубашкин, В.А. Астахов и многие другие.
Много офицеров казачьих Войск удостоились ордена 4-й степени с надписью «За храбрость».
Кто был поощрён за боевые подвиги орденом св. Станислава?
В 1765 г в Польше учрежден был орден посвященный святому католической церкви краковскому епископу Станиславу, жившему в х1 веке и убитому прямо в храме.
После присоединения Польши к России орден св. Станислава вошел в капитул российских орденов и считался и считался младшим после св. Анны.
Имел три степени. Награждались им за полезные дела в земледелии, науках, торговле, ремеслах, за благотворительность, а также за военные заслуги.
Знаками ордена первой степени были: золотой крест, на концах которого были золотые шарики, щит с двуглавыми орлами и вензелем св. Станислава красного цвета, а также лента красного цвета и звезда серебряная о восьми лучах. На ней надпись по латыни: «Награждая поощряем».
Более десятка донских военачальников являлись обладателями 1-й степени, а также герой Кавказской войны командир 1-го Сунженского линейного полка генерал Николай Павлович Слепцов, погибший в бою с горцами в декабре 1851 г.
Среди отмеченных орденом 2-й степени был будущий «полный2 генерал Иван Алексеевич Андриянов, в 1854 г. капитан-артиллерист, один из героических защитников Севастополя.,. захвативший у врага 3 мортиры.
Орден 3-й степени получили многие казачьи офицеры – участники кавказской войны. Орден представлял собой небольшой крест, носимый в петлице на узкой ленте. К нему присоединяли бант из орденской ленты. Над крестом были два скрещенных меча. Награжденные получали пенсион.
Какие иностранные награды получали казаки?
На мундирах казачьих генералов и офицеров с отечественными орденами соседствовали нередко иностранные знаки отличия.
На протяжении веков по-разному складывались отношения между Россией и австрийской империей. Бывали и противниками и союзниками. И тогда австрийские награды получали русские воины.
В 1757 г. во время совместной войны с Пруссией был учрежден орден правящей Австрией Марии-Терезии. Его получилВ.В. Орлов-Денисов. Золотую медаль с портретом Марии-Терезии имел Илья Федорович Денисов.
Австрийским орденом св. Леопольда были награждены В.Д. Иловайский и Семен Данилович Лазарев, когда оба командовали полками в сражениях с наполеоновской армией в 1812 г.
В войне против Наполеона участвовала Пруссия. Высшую награду этого государства – орден Черного орла получили М.И. Платов и Ф.П Денисов. Несколько казачьих военачальников удостоились награждения орденом Красного орла, в частности, И.Д. Иловайский, М.Г. Власов, В.В. Орлов-Денисов, Д.М. Киселев, И.И. Жиров.
В состав Германской империи входили герцогства Баден, Гессен, Гессен-Касельский, королевство Бавария, имевшие свои ордена. Орден Бадена – Льва Церительского был вручен донскому генералу В.Д. Мартынову, баварский Максимилиана-Иосифа – полковнику Атаманского полка С.Д. Лазареву, орден Филиппа Великодушного герцогства Гессен – В.Д. Мартынов, командиру донского полка Н.Г Мельникову – орден „За воинское достоинство“ герцогства Гессен-Касельского.
Несколько донских офицеров получили сербский орден Тановы, болгарский – св. Алексея, черногорский – св. Даниила, румынский – железного креста и Звезды, французский – крест почетного легиона, английский орден Виктории, шведский Северного меча.
После того, как ханство Бухара оказалось зависимым от России, на мундирах русских офицеров появился орден этого ханства Серебряной Звезды. Им были награждены В.И. Денисов, И.Д. Орлов, Е.Ф. Тихонов.
Были у донцов и ордена Турции (___________ и Османия) и Персии (Льва и Солнца).
Во время Первой мировой войны абиссинского ордена Эфиопской Звезды удостоился командир 25-го донского полка Дмитрий Николаевич Потоцкий.
Алексей Дмитриевич Мартынов получил Лионский орден Восходящего солнца.
В чем иногда проявлялась монаршая милость?
Монаршей наградой за заслуги чиновникам не ниже в класса по Табели о рангах была Высочайшая благодарность и Благоволение. Военным она объявлялась в Высочайшем приказе.
Впервые эту форму применила Екатерина Вторая. Однако еще ранее русские цари объявляли „сказание служилым людям царского жалованного слова“, или „милостивое похваление“ (иначе – „Похвальная грамота“).
В 1805 г. есаул Дмитрий Ефимович Горин в бою взял в плен французского капитана и лично представил его Александру Первому, от которого получил Высочайшую благодарность и 25 червонцев.
Но чаще всего такая форма награждения была связана с невозможностью дать орден. В 1812 г. есаул Степан Андреевич Кутейников получил орден св. Владимира 4-й степени. Спустя недолгое время его снова представили к … этому же ордену. Поэтому орден заменили Высочайшим благоволением.
Этой же монаршей милости в разное время удостаивались И.Е. Ефремов, артиллерийский войсковой старшина Владимир Михайлович Марков, Г.А Луковкин.
Как ещё осуществлялось монаршее поощрение?
Еще до появления орденов и медалей за воинскую доблесть вручались серебряные ковши, сабли. В 1749 г. Данила Ефремов получил жалованную саблю и ковш. Две жалованные сабли имел Федор Петрович Денисов.
Со времени Петра Первого существовала традиция жаловать царский портрет для ношения на груди. Усыпанный бриллиантами портрет Елизаветы Петровны получил Данила Ефремов. Портрет Екатерины Второй с золотой медалью имел командир донского полка своего имени Михаил Васильевич Агеев.
„Похвальную грамоту“ от Екатерины Второй получил капитан Иван Козьмич Краснов, отнявший у неприятеля под Измаилом в 1790 г. два знамени.
Отличившимся генералам давались подарки с царским вензелем. Это были бриллиантовые перстни, золотые табакерки, бриллиантовое перо.
Важным поощрением считалось награждение очередным чином.
Какие были отличия для нижних чинов?
Это прежде – всего золотой или серебряный шеврон, или нашивка за беспорочную службу. Носили ее на левом рукаве уголком. Внизу была надпись: „За беспорочную службу“.
Награжденному выдавалось единовременное денежное пособие.
Какие награды получали казачьи Войска, полки и батареи?
Издревле символом воинской чести и боевого товарищества было знамя, под которым сражались воины. В последующем каждый полк имел знамя
Казаки имели жалованные знамена. В 1614 г. в благодарность за участие в освобождении страны от польских захватчиков царь Михаил Федорович наградил знаменем донское Войско. Позже донцы не раз получали такие знамена. Жалованные знамена имели Черноморское, Кавказское линейное, Астраханское, Уральское и другие казачьи Войска.
Простые жалованные знамена получали и казачьи полки.
В 1806 г. в русской армии введено награждение Георгиевскими знаменами, со знаком св. Георгия и кистями на Георгиевской ленте. Вручались они за выдающиеся боевые заслуги.
Несколько Георгиевских знамен имело Донское Войско, в том числе за Отечественную войну 1812 г.
Среди российских полков первыми получили Георгиевские знамена донские полки В.А. Сысоева и В. Ханженкова, отличившиеся в сражении с французами у селения Шентрабен 4 ноября 1805 г.
В Отечественную войну 1812 г. этой награды были удостоены полки Т.Д. Грекова, И.И. Жирова, М.Г. Власова. За подвиги в войну с Турцией в 1828-1829 гг. Георгиевское знамя было вручено Таманскому полку, и за Кавказскую войну – Кавказскому полку, несколько позже вошедшем в Кубанское Войско.
В Терском Войске за Кавказскую войну имел награду 2-й Кизляро-Гребенской полк.
В Сибирском Войске Георгиевские знамена имели 4-й и 5-й полки, отличившиеся в войну с Японией 1904-1905 гг.
К Георгиевским знаменам давались юбилейные ленты: в гвардии – Андреевские, в армии – Александровские.
Среди почетных регалий были серебряные трубы, рожки. Вручались они полкам и артиллерийским батареям. Только лейб-гвардииказачий полк получил 19 серебряных труб. Две Георгиевские серебряные трубы имела 7-я донская батарея за отличие в Восточной войне 1853-1856 гг.
1-й Хоперский полк обладал 8 Георгиевскими трубами за войну с Турцией 1877-1878 гг.
У забайкальского Войска за героическую защиту Порт-Артура в 1904 г. было 4 Георгиевских серебряных трубы.
С 1813 г. за боевые отличия стали жаловать знаки на головные уборы. Это были металлические щитки полукруглой формы и металлические пластинки в виде ленточек. С 1828 г. остались только ленточки.
У казаков 8-го, 9-го и других донских полков на ленточке было написано: „За отличие в турецкую войну 1879 и 1878 годов“.
„За отличие в Хивинском походе 1873 года“ – было начертано на ленточках казаков 2-го уральского полка. За войну с Японией получили знаки на головные уборы казаки Уссурийского казачьего дивизиона.
Многие полки получили одиночные белевые петлицы на воротничке и обшлагах мундиров нижних чинов, пожалованные в 1908 г.
В. Шумов
Староказачьему исполнилось 185 лет! Ура, товарищи!
Что это и с чем его едят можно посмотреть на этом сайте http://starokozache.odessa.ua
Состоялись мероприятия посвященные этому событию.
А теперь немного истории.
Географическая широта: 46°20'6'' с.ш.
Географическая долгота: 29°58'44'' в.д.
Почтовый индекс: 67730
Тип населенного пункта: село
Украинское название: Старокозаче
Староказачье — село, центр сельского Совета. Расположено на берегах речки Алкалии, в 32 км от районного центра. Через село проходит автодорога Одесса — Белгород-Днестровский. Дворов — 1907. Население — 5309 человек. Сельсовету подчинены села Зеленовка, Петровка, Удобное.
Местность, где размещается современное Староказачье, заселялась с давних времен. Об этом свидетельствуют найденные на южной окраине села остатки поселения первых веков нашей эры. На территории Удобного обнаружено античное городище первых веков до нашей эры — первых веков нашей эры{История и археология юго-западных областей СССР начала нашей эры, с. 199.}.
Село Староказачье основано в апреле 1827 года усть-дунайскими казаками — выходцами из сел Акмангита (теперь Белолесье Татарбунарского района), Дракули (теперь Трудовое Килийского района) и казаками Задунайской Сечи{ЦГА МССР, ф. 454, оп. 1, д. 1, л. 73.}. По просьбе поселенцев в сентябре того же года село было названо Староказачьим. Вначале здесь проживало 7 казацких семей и 25 бурлаков. Это была преимущественно беднота, осевшая на незанятых землях. Обследуя в конце 1827 года состояние хозяйств поселенцев, царские чиновники констатировали, что почти все они «не имеют никакого хозяйственного обзаведения и рабочего скота.., пребывают всегда на заработках»{Там же, л. 121, 185, 186; Одесский облгосархив, ф. 1, оп. 214, д. 11, (1825 г.), л. 293—295.}.
Селились здесь и отставные солдаты, а также беглые крестьяне. В мае 1828 года аккерманский исправник отмечал, что отставной хорунжий Демьян Чернобай «вызывает поселенцев» в Староказачье, вследствие чего сюда сходятся государственные крестьяне, солдаты, казаки, а земская полиция не в состоянии остановить это движение, поскольку поселенцы отказываются подчиняться местной администрации{ЦГА МССР, ф. 454, оп. 1, д. 1, л. 199, 200.}.
Староказачье стало одним из центров антифеодального движения в уезде. Когда в начале лета 1828 года местная администрация пыталась принудить крестьян выполнять государственные повинности — строить дороги, копать колодцы, давать коней и подводы для перевозки почты, государственных и военных грузов и т. п.— они запротестовали. Задунайские казаки Евстратий Тарнавский и Семен Губа — инициаторы выступления — были арестованы, закованы в цепи и отправлены в аккерманскую тюрьму. Спустя несколько дней в полицию пришла группа крестьян села во главе с Григорием Рябоватым, Алексеем Вялиной и Игнатием Лукьяновым, требуя освобождения своих товарищей, но их также арестовали{Одесский облгосархив, ф. 1, оп. 214, д. 11 (1825 г.), л. 206, 367—377.}. С еще большей силой развернулась борьба крестьян после выхода царского указа от 14 июля 1828 года о создании Дунайского казачьего войска, в состав которого зачислили и жителей Староказачьего. В село, ставшее одним из центров формирования нового войска, начали стекаться крестьяне из соседних населенных пунктов, надеясь после вступления в войско освободиться от феодальной зависимости{Краснодарский крайгосархив, ф. 279, оп. 1, д. 1, л. 18. 19.}. В сентябре 1828 года бессарабский губернатор докладывал новороссийскому генерал-губернатору о том, что в Староказачьем скопились десятки беглецов, не признающих официально установленных порядков и представляющих собой «совершенных своевольников» по отношению к местным властям{Одесский облгосархив, ф. 1, оп. 218, д. 9 (1828 г.), л. 264, 265.}.
Переход Староказачьего на положение казацкой станицы содействовал быстрому росту населения. Если в 1828 году здесь насчитывалось 85 казацких хозяйств, то в 1855 году их было 480, а общее количество жителей (вместе с казаками, несшими военную службу) составляло 2355 человек{Филиал Одесского облгосархива в Измаиле, ф. 755, оп. 1, д. 32, л. 83—97; д. 157, л. 25.}. Лица, зачисленные в состав Дунайского казачьего войска, освобождались от государственных повинностей и выходили из подчинения местной гражданской администрации. Они получали право на 30-десятинный надел (пай), но должны были отбывать за это военную службу на полном собственном обеспечении.
Во главе станицы стояло правление, состоявшее из атамана, трех судей, а также писаря. Подчинялись они войсковому правлению, размещавшемуся в Аккермане, а с 1857 года — в Николаевке-Новороссийской. Станичное правление избиралось казачьим сходом, но утверждалось наказным атаманом войска. Выборы станичных старшин носили сугубо номинальный характер, поскольку практически кандидатуры их заранее подбирались войсковым правлением из числа зажиточных казаков. Так, судья староказачьего станичного правления И. И. Ткаченко, многие годы бессменно занимавший эту должность, был одним из наиболее богатых казаков — имел 30 десятин пахотной земли, 9 лошадей, 8 коров, большой сад и виноградник{Там же, д. 157, л. 328.}.
Хозяйства станицы в подавляющем большинстве были бедняцкими. За Староказачьим числилось 10 842 десятины надельной земли. После того как трем высшим войсковым старшинам выделили по 200 десятин земли, 13 средним — по 100 и церкви — 100 десятин, на 877 казацких паев осталось 8842 десятины, т. е. по 10,8 десятины на надел{ОГНБ, отдел рукописей, ф. 55, д. 736, л. 10, 15.} вместо 40, предусмотренных «Положением» о войске. Большинство казаков, не располагая рабочим скотом и сельскохозяйственным инвентарем, не могло как следует обработать и эту землю. В связи с этим значительное количество семей вынуждено было отдавать свои наделы в аренду зажиточным/269/ казакам и старшине, соседним помещикам, десятинщикам из мещан и купцам из Аккермана, Измаила, Килии. В 1855 году 61 семья не имела никакого имущества, кроме землянок, а 69 — принадлежали к категории «беднейших»{Филиал Одесского облгосархива в Измаиле, ф. 755, оп. 1, д. 157, л. 81, 82, 281—301, 329. 343—350, 867—889.}. Жила казацкая беднота в убогих землянках или низеньких глиняных домиках. Зажиточные казаки, владевшие десятками голов крупного рогатого скота, стадами овец, мельницами, использовали в своих хозяйствах наемный труд, беспощадно эксплуатируя бедноту.
Тяжелым бременем ложилась на плечи казацкой бедноты и воинская повинность. Ее отбывали со своим полным снаряжением. Согласно положению, на очередную службу должно было идти не менее трети взрослых мужчин, однако количество призванных обычно превышало 50 проц. взрослого населения. Казачья верхушка всячески уклонялась от несения военной службы, нанимая вместо себя бедняков{Там же, д. 19, л. 32; д. 29, л. 5, 27.}. По сути это была своеобразная форма эксплуатации казачьей бедноты. Военная служба, продолжительность которой почти вдвое превышала установленный трехгодичный срок, а также частые засухи, неурожаи, эпидемии чумы и холеры, эпизоотии приводили к разорению основной массы хозяйств.
Нищенская жизнь, суровая военная дисциплина вызывали среди бедноты глубокое недовольство. Одной из форм его проявления стали побеги. Так, в 1835 году из села ушли пять человек. В конце 50-х годов XIX в. более 20 казаков бежали из войска{ЦГВИА СССР, ф. 4, оп. 4, д. 114, л. 1, 2, 36, 37; д. 277, л. 169; Краснодарский крайгосархив, ф. 279, оп. 1, д. 9, л. 47.}. В 1858 году протест казаков принял более острые формы. Были выдвинуты решительные требования увеличить земельные наделы. Однако старшине удалось подавить это выступление. Для его ликвидации в войско прибыл сам новороссийский и бессарабский генерал-губернатор граф А. Г. Строганов{Филиал Одесского облгосархива в Измаиле, ф. 755, оп. 1. д. 169, л. 71, 72.}.
У жителей Староказачьего сложились славные боевые традиции. Выходцы из села несли пограничную службу на Дунае и Черноморском побережье в составе 1-го и 2-го дунайских казачьих полков, принимали участие в русско-турецкой войне 1828—1829 гг., в боевых операциях на Кавказе. В период Крымской войны 1853— 1856 гг. казаки воевали в Добрудже, в апреле 1854 года защищали Одессу от нападения англо-французской эскадры, в частности приняли участие в уничтожении фрегата «Тигр»{ЦГВИА СССР, ф. ВУА, оп. 1, д. 5560, л. 25; Материалы для географии и статистики России, т. 2. Бессарабская область, ч. 1, с. 534—540.}. В августе 1856 года Дунайское казачье войско было переименовано в Новороссийское, а в соответствии с указом от 3 декабря 1868 года в связи с общей реорганизацией казачьих войск ликвидировано. Жители станицы были переведены в разряд государственных крестьян и вошли в подчинение администрации Аккерманского уезда. Село стало волостным центром.
Казацкая старшина и местные богатеи путем злоупотреблений захватили крупные земельные участки, обезземелив значительное количество бывших казаков. В 1885 году группа крестьян села жаловалась, что многие из них «остались без земли или наделены землей в значительно меньшем размере, чем пользовались раньше». Эти факты подтвердила проверка, осуществленная Бессарабским по крестьянским делам присутствием{Одесский облгосархив, ф. 5, оп. 1, д. 1543, л. 24—26.}, однако возвращения отрезанных земель крестьяне так и не добились. Из-за отсутствия рабочего скота и сельскохозяйственного инвентаря значительная часть бедноты Староказачьего вынуждена была либо отдавать свои наделы в аренду богачам, либо продавать. Дети бедняков с раннего возраста начинали батрачить у сельских богатеев. Д. Г. Журавель, один из старожилов села, вспоминая свое детство, рассказывал: «Пятеро детей, пятеро голодных ртов встречали отца, единственного кормильца семьи. А он, усталый, садился за стол, опустив на него огромные мозолистые руки:
— Собачья жизнь.
Мать молча кивала головой, собирая на стол скудный ужин.
— Мите двенадцатый год пошел, его бы тебе в помощники.
Отец грустно посмотрел на меня:
— Слушай, завтра вместе пахать будем. Лошаденку поведешь, а я за плугом. Все одно, когда начинать батрацкую жизнь: с двенадцати или старше.
Так и окончилось детство»{«Знамя Советов» (Белгород-Днестровский), 6 ноября 1964 г.}.
Опубликовано 2nd November пользователем 2s_zvezda
Что это и с чем его едят можно посмотреть на этом сайте http://starokozache.odessa.ua
Состоялись мероприятия посвященные этому событию.
А теперь немного истории.
Географическая широта: 46°20'6'' с.ш.
Географическая долгота: 29°58'44'' в.д.
Почтовый индекс: 67730
Тип населенного пункта: село
Украинское название: Старокозаче
Староказачье — село, центр сельского Совета. Расположено на берегах речки Алкалии, в 32 км от районного центра. Через село проходит автодорога Одесса — Белгород-Днестровский. Дворов — 1907. Население — 5309 человек. Сельсовету подчинены села Зеленовка, Петровка, Удобное.
Местность, где размещается современное Староказачье, заселялась с давних времен. Об этом свидетельствуют найденные на южной окраине села остатки поселения первых веков нашей эры. На территории Удобного обнаружено античное городище первых веков до нашей эры — первых веков нашей эры{История и археология юго-западных областей СССР начала нашей эры, с. 199.}.
Село Староказачье основано в апреле 1827 года усть-дунайскими казаками — выходцами из сел Акмангита (теперь Белолесье Татарбунарского района), Дракули (теперь Трудовое Килийского района) и казаками Задунайской Сечи{ЦГА МССР, ф. 454, оп. 1, д. 1, л. 73.}. По просьбе поселенцев в сентябре того же года село было названо Староказачьим. Вначале здесь проживало 7 казацких семей и 25 бурлаков. Это была преимущественно беднота, осевшая на незанятых землях. Обследуя в конце 1827 года состояние хозяйств поселенцев, царские чиновники констатировали, что почти все они «не имеют никакого хозяйственного обзаведения и рабочего скота.., пребывают всегда на заработках»{Там же, л. 121, 185, 186; Одесский облгосархив, ф. 1, оп. 214, д. 11, (1825 г.), л. 293—295.}.
Селились здесь и отставные солдаты, а также беглые крестьяне. В мае 1828 года аккерманский исправник отмечал, что отставной хорунжий Демьян Чернобай «вызывает поселенцев» в Староказачье, вследствие чего сюда сходятся государственные крестьяне, солдаты, казаки, а земская полиция не в состоянии остановить это движение, поскольку поселенцы отказываются подчиняться местной администрации{ЦГА МССР, ф. 454, оп. 1, д. 1, л. 199, 200.}.
Староказачье стало одним из центров антифеодального движения в уезде. Когда в начале лета 1828 года местная администрация пыталась принудить крестьян выполнять государственные повинности — строить дороги, копать колодцы, давать коней и подводы для перевозки почты, государственных и военных грузов и т. п.— они запротестовали. Задунайские казаки Евстратий Тарнавский и Семен Губа — инициаторы выступления — были арестованы, закованы в цепи и отправлены в аккерманскую тюрьму. Спустя несколько дней в полицию пришла группа крестьян села во главе с Григорием Рябоватым, Алексеем Вялиной и Игнатием Лукьяновым, требуя освобождения своих товарищей, но их также арестовали{Одесский облгосархив, ф. 1, оп. 214, д. 11 (1825 г.), л. 206, 367—377.}. С еще большей силой развернулась борьба крестьян после выхода царского указа от 14 июля 1828 года о создании Дунайского казачьего войска, в состав которого зачислили и жителей Староказачьего. В село, ставшее одним из центров формирования нового войска, начали стекаться крестьяне из соседних населенных пунктов, надеясь после вступления в войско освободиться от феодальной зависимости{Краснодарский крайгосархив, ф. 279, оп. 1, д. 1, л. 18. 19.}. В сентябре 1828 года бессарабский губернатор докладывал новороссийскому генерал-губернатору о том, что в Староказачьем скопились десятки беглецов, не признающих официально установленных порядков и представляющих собой «совершенных своевольников» по отношению к местным властям{Одесский облгосархив, ф. 1, оп. 218, д. 9 (1828 г.), л. 264, 265.}.
Переход Староказачьего на положение казацкой станицы содействовал быстрому росту населения. Если в 1828 году здесь насчитывалось 85 казацких хозяйств, то в 1855 году их было 480, а общее количество жителей (вместе с казаками, несшими военную службу) составляло 2355 человек{Филиал Одесского облгосархива в Измаиле, ф. 755, оп. 1, д. 32, л. 83—97; д. 157, л. 25.}. Лица, зачисленные в состав Дунайского казачьего войска, освобождались от государственных повинностей и выходили из подчинения местной гражданской администрации. Они получали право на 30-десятинный надел (пай), но должны были отбывать за это военную службу на полном собственном обеспечении.
Во главе станицы стояло правление, состоявшее из атамана, трех судей, а также писаря. Подчинялись они войсковому правлению, размещавшемуся в Аккермане, а с 1857 года — в Николаевке-Новороссийской. Станичное правление избиралось казачьим сходом, но утверждалось наказным атаманом войска. Выборы станичных старшин носили сугубо номинальный характер, поскольку практически кандидатуры их заранее подбирались войсковым правлением из числа зажиточных казаков. Так, судья староказачьего станичного правления И. И. Ткаченко, многие годы бессменно занимавший эту должность, был одним из наиболее богатых казаков — имел 30 десятин пахотной земли, 9 лошадей, 8 коров, большой сад и виноградник{Там же, д. 157, л. 328.}.
Хозяйства станицы в подавляющем большинстве были бедняцкими. За Староказачьим числилось 10 842 десятины надельной земли. После того как трем высшим войсковым старшинам выделили по 200 десятин земли, 13 средним — по 100 и церкви — 100 десятин, на 877 казацких паев осталось 8842 десятины, т. е. по 10,8 десятины на надел{ОГНБ, отдел рукописей, ф. 55, д. 736, л. 10, 15.} вместо 40, предусмотренных «Положением» о войске. Большинство казаков, не располагая рабочим скотом и сельскохозяйственным инвентарем, не могло как следует обработать и эту землю. В связи с этим значительное количество семей вынуждено было отдавать свои наделы в аренду зажиточным/269/ казакам и старшине, соседним помещикам, десятинщикам из мещан и купцам из Аккермана, Измаила, Килии. В 1855 году 61 семья не имела никакого имущества, кроме землянок, а 69 — принадлежали к категории «беднейших»{Филиал Одесского облгосархива в Измаиле, ф. 755, оп. 1, д. 157, л. 81, 82, 281—301, 329. 343—350, 867—889.}. Жила казацкая беднота в убогих землянках или низеньких глиняных домиках. Зажиточные казаки, владевшие десятками голов крупного рогатого скота, стадами овец, мельницами, использовали в своих хозяйствах наемный труд, беспощадно эксплуатируя бедноту.
Тяжелым бременем ложилась на плечи казацкой бедноты и воинская повинность. Ее отбывали со своим полным снаряжением. Согласно положению, на очередную службу должно было идти не менее трети взрослых мужчин, однако количество призванных обычно превышало 50 проц. взрослого населения. Казачья верхушка всячески уклонялась от несения военной службы, нанимая вместо себя бедняков{Там же, д. 19, л. 32; д. 29, л. 5, 27.}. По сути это была своеобразная форма эксплуатации казачьей бедноты. Военная служба, продолжительность которой почти вдвое превышала установленный трехгодичный срок, а также частые засухи, неурожаи, эпидемии чумы и холеры, эпизоотии приводили к разорению основной массы хозяйств.
Нищенская жизнь, суровая военная дисциплина вызывали среди бедноты глубокое недовольство. Одной из форм его проявления стали побеги. Так, в 1835 году из села ушли пять человек. В конце 50-х годов XIX в. более 20 казаков бежали из войска{ЦГВИА СССР, ф. 4, оп. 4, д. 114, л. 1, 2, 36, 37; д. 277, л. 169; Краснодарский крайгосархив, ф. 279, оп. 1, д. 9, л. 47.}. В 1858 году протест казаков принял более острые формы. Были выдвинуты решительные требования увеличить земельные наделы. Однако старшине удалось подавить это выступление. Для его ликвидации в войско прибыл сам новороссийский и бессарабский генерал-губернатор граф А. Г. Строганов{Филиал Одесского облгосархива в Измаиле, ф. 755, оп. 1. д. 169, л. 71, 72.}.
У жителей Староказачьего сложились славные боевые традиции. Выходцы из села несли пограничную службу на Дунае и Черноморском побережье в составе 1-го и 2-го дунайских казачьих полков, принимали участие в русско-турецкой войне 1828—1829 гг., в боевых операциях на Кавказе. В период Крымской войны 1853— 1856 гг. казаки воевали в Добрудже, в апреле 1854 года защищали Одессу от нападения англо-французской эскадры, в частности приняли участие в уничтожении фрегата «Тигр»{ЦГВИА СССР, ф. ВУА, оп. 1, д. 5560, л. 25; Материалы для географии и статистики России, т. 2. Бессарабская область, ч. 1, с. 534—540.}. В августе 1856 года Дунайское казачье войско было переименовано в Новороссийское, а в соответствии с указом от 3 декабря 1868 года в связи с общей реорганизацией казачьих войск ликвидировано. Жители станицы были переведены в разряд государственных крестьян и вошли в подчинение администрации Аккерманского уезда. Село стало волостным центром.
Казацкая старшина и местные богатеи путем злоупотреблений захватили крупные земельные участки, обезземелив значительное количество бывших казаков. В 1885 году группа крестьян села жаловалась, что многие из них «остались без земли или наделены землей в значительно меньшем размере, чем пользовались раньше». Эти факты подтвердила проверка, осуществленная Бессарабским по крестьянским делам присутствием{Одесский облгосархив, ф. 5, оп. 1, д. 1543, л. 24—26.}, однако возвращения отрезанных земель крестьяне так и не добились. Из-за отсутствия рабочего скота и сельскохозяйственного инвентаря значительная часть бедноты Староказачьего вынуждена была либо отдавать свои наделы в аренду богачам, либо продавать. Дети бедняков с раннего возраста начинали батрачить у сельских богатеев. Д. Г. Журавель, один из старожилов села, вспоминая свое детство, рассказывал: «Пятеро детей, пятеро голодных ртов встречали отца, единственного кормильца семьи. А он, усталый, садился за стол, опустив на него огромные мозолистые руки:
— Собачья жизнь.
Мать молча кивала головой, собирая на стол скудный ужин.
— Мите двенадцатый год пошел, его бы тебе в помощники.
Отец грустно посмотрел на меня:
— Слушай, завтра вместе пахать будем. Лошаденку поведешь, а я за плугом. Все одно, когда начинать батрацкую жизнь: с двенадцати или старше.
Так и окончилось детство»{«Знамя Советов» (Белгород-Днестровский), 6 ноября 1964 г.}.
Опубликовано 2nd November пользователем 2s_zvezda
http://bilolissia.org/book/2_army.htm
Микола Босенко.
"Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)"
Розділ II
Акмантиг – козача станиця (1828-1868 роки)
Утворення 1828 року Дунайського козацького війська дало новий поштовх розвиткові поселення Акмангит, яке відтоді стало однією із його станиць.
Про цю гілку козацтва з різних причин не часто згадують дослідники у своїх публікаціях, і коротка довідка про військо частково заповнить утворену прогалину і водночас послужить відповідним тлом до історії станиці Акмангит.
Передували утворенню війська такі історичні події.
Улітку 1827 року президентом Греції було обрано колишнього міністра іноземних справ Росії грека Іоана Каподістрію. Стурбований зростаючим впливом Росії на Балканах, турецький султан денонсував усі російсько-турецькі договори і закликав правовірних мусульман до війни проти Росії. Прискорюючи невідворотні події, 14 квітня 1828 року Росія оголосила війну Туреччині, і російське військо без найменшого опору зайняло Молдавію і Валахію.
На початку війни депутація колишніх усть-дунайців, серед них значковий товариш Дем’ян Чорнобай із Акмангита, давній (з 1807 р.) побратим відомого полкового осавула Романа Согутчевського, через посередництво генерала Тучкова, звернулася в таборі при Сатунові (на Дунаї) до Миколи І з проханням про вступ до рядів діючої армії. Потішений патріотичним пориванням підданих, імператор повелів Херсонському і Бессарабському генерал-губернатору Воронцову прохання козаків задовольнити, нове військо назвати «Дунайськими козаками» у складі двох полків: одного кінного та одного пішого, призначеного для дунайської флотилії.
За наказом Воронцова полковник Челобитчиков, херсонський губернський предводитель дворянства, прийняв під свою руку села Акмангит, Старокозаче і Волонтирівку (в останньому проживали волонтери, тобто добровольці минулої війни із сербів, молдаван, поляків та ін.) і почав формувати полки. На той час здатних до військової служби виявилося в Акмангиті 90 осіб, у Старокозачому – 116, у Волонтирівці – 130.
16 жовтня 1828 року перші 300 дунайських козаків склали присягу.1 На кінець 1831 року до війська записалися 807 родин колишніх усть-дунайських і чорноморських козаків, із них у названих трьох станицях проживали тільки 387 родин, решта розкидані в різних містах і селах Бессарабії та Херсонської губернії [6]. Посімейні списки записаних до війська із одеських міщан і мешканців Херсонської губернії збереглися у Державному архіві Одеської області [9]. Тут фігурують такі прізвища, як: Семчинський Павло Федорів, Лесецький Яків Клементіїв із синами Федором і Тарасом, Лесецький Кіндрат Клементіїв та ін.
А війна розгорталася сприятливо для Росії. 1829 року російські війська під командуванням генерала Дибича перейшли Балканські гори і взяли Адріанополь, створивши безпосередню загрозу Константинополю і спричинивши паніку в Оттоманській столиці. Занепокоєні посиленням Росії, Англія направила в протоки свою ескадру, Австро-Угорщина погрожувала вдарити в спину. За таких умов Росія припинила військові дії та прийняла запропонований Туреччиною мир.
Адріанопольський мирний договір 1829 року значно послабив залежність балканських країн від Туреччини. У князівствах Молдавії і Валахії російські війська лишалися до 1834 року, поки Туреччина не виконала свої зобов’язання згідно з договором. Командував військами генерал Кисельов. За ці роки в князівствах проведено значні адміністративні та соціально-економічні реформи, вироблено конституційний закон – «Органічний регламент». На честь Кисельова один із центральних проспектів Бухареста й дотепер носить його ім’я – bulevardul Kiseleff. У розпорядженні Кисельова в Бухаресті знаходився і наш Дунайський козацький полк під командуванням військового старшини Герко (1833-1834 рр.).
Уряд покладав на створене Дунайське військо охорону кордону на півдні Бессарабії, у тому числі в карантинному і митному відношенні, виконання поліцейських функцій під час епідемій, виловлювання втікачів та інші обов’язки. Людських резервів трьох станиць не вистачало для комплектування двох козацьких полків. Із метою їхнього поповнення в січні 1832 року до війська були прийняті сини відставних військових, а 1836 року приєднано поселення Михайлівку, Костянтинівку, Миколаївку і Новотроїцьке (відставні армійські чини), а також Петрівку з переселенцями із Курської губернії.
«За височайшим повелінням» від 29 травня 1839 року всі коронні цигани:2 лінгурари, тобто ложкарі, які займалися деревообробним ремеслом; урсарі, або ведмежатники, які розважали публіку танцями дресированих ведмедів; лаєші, що займалися в основному ковальським ремеслом, осілі і мандрівні – всі поголовно зараховані до Дунайського козацького війська. Усього циганських родин – 814 (1 882 чоловіки і 2 654 жінки), із них у станицях осіли лише 150 родин, решта тільки числилися за військом, а мешкали в різних місцях Бессарабії. Крім цих, до війська прираховано осілих циган із поселень Фараонівка і Каїри. Їх тут поселили 1831 року, у першому 164 родини, у другому – 170 родин. Сюди було переведено кілька козацьких родин, аби привчати циган до землеробства. Козацьке начальство чинило опір зарахуванню циган до війська, але безрезультатно.
1854 року на одній із пустопорожніх ділянок під назвою урочище Парапори поселено козацькі родини, що вийшли з інших станиць.
До затвердження 1844 року «Положення про Дунайське козацьке військо» станицями керували начальники станиць із числа офіцерів, призначених командуванням. Згідно з «Положенням», з 1845 року станичні громади обирали один раз на три роки станичного отамана, двох суддів і двох присяжних.
До 1836 року козаки постійно перебували в полках. Наказний отаман Василевський упровадив черги по три роки: у строю 2/3 складу, у воєнний час – усі, після 1858 року – 1/3.
Спершу полками командували офіцери Чорноморського і Донського військ, за Василевського (1836-1845 рр.) полками і сотнями командували свої офіцери до призначення у 1846-1849 роках полкових командирів із регулярних військ.
З 1831 року кінний полк став полком № 1, а піший – полком № 2.
З 1837 року перші три сотні полка № 2 стали кінними і були відряджені в Одесу для карантину у зв’язку з чумою. Того ж 1837 року 5-а сотня полку № 1 і 1-а сотня полку № 2 представлені на «височайший огляд» в Одесі.
1850 року полки стали шестисотенними.
1853 року, щойно спалахнула Кримська війна,3 козаки виявили бажання озброїтися поголовно, і за подачею наказного отамана Гангардта головнокомандувач південної армії князь Горчаков наказав сформувати резервний полк № 3 із відставних козаків і циган.
1855 року – черговий «височайший» огляд.
Того ж 1855 року, у зв’язку з погіршенням становища на фронтах, передбачалася евакуація Дунайського війська з родинами із Бессарабії на схід, зокрема станицю Акмангит із хутором Михайлівкою – у 3-й і 4-й округи Новоросійських військових поселень. Маршрут пролягав через Маяки, Вознесенськ, П’ятихатки, Верблюжку, містечко Бобринець і далі... Евакуацію не було здійснено, бо відпала потреба.
Як відомо, Кримську війну 1853-1856 років Росія програла коаліції – Англії, Франції, Туреччині та Сардинії. 28 серпня 1855 року союзники взяли Севастополь. Згідно з Паризьким мирним договором від 18 березня 1856 року, південно-західний кут Бессарабії з містами Кілія, Ізмаїл, Рені, Болград і Кагул передавався Молдавському князівству, підпорядкованому Туреччині, а дельта Дунаю з гирлами – самій Туреччині.
Для нового розмежування з боку Росії призначено генерал-майора Фонтон де Веррайона і сотню Дунайських козаків.
Із земель, що належали Дунайському козацькому війську, до Молдавії відійшло 15 406 десятин з хуторами Миколаївка, Новотроїцьке, Парапори і пустопорожні ділянки. Землю було продано ізмаїльським купцям Тульчіанову і Градському – 8 525 десятин 1 007 кв. сажнів, і Людвігу Тардану – 6 881 десятина 743 кв. сажні по 7 рублів за десятину.
Казна купила для війська у Костянтина Зіро містечко Байрамчу, перейменоване на Миколаївку-Новоросійську з 6 000 десятин землі по 19 руб. 17 коп. сріблом за десятину. Сюди переселено із хуторів, що відійшли до Молдавії, 350 родин козаків. Переселенцям видано по 50 руб. безвідплатно і по 25 руб. із поверненням протягом трьох років. Згодом, здається, 1859 року, в Миколаївку-Новоросійську було перенесено із Аккермана штаб-квартиру війська, яке відтоді стало називатися Новоросійським козацьким військом.
Проблеми, пов’язані з розширенням війська, розглядалися неодноразово центральними органами Росії. Приміром, наказний отаман Тухачевський (1846-1848 рр.) у записці на ім’я військового міністра пропонував розширити військо і передати йому 14 сіл державних селян понад Дністром і Дунаєм, місто Кілію і дельту Дунаю та на їхній базі сформувати чотири полки. Проект не було ухвалено.
Під час війни 1853-1856 років генерал князь Горчаков повідомляв правління війська про готовність уряду по закінченні війни передати війську кращі землі в пониззі Дунаю і соляні промисли на узбережжі Чорного моря, тобто всі лимани. Але війна скінчилася відторгненням Подунав’я і втратою значної частини козацьких земель.
Після війни існування і розширення війська обговорювалися більше десяти років. Бессарабський військовий губернатор Фонтон де Веррайон пропонував перетворити весь південь Бессарабії на військовий округ із десятьма козацькими полками, а якщо не вистачить земель, відселити частину державних селян в інші губернії. У казні не було грошей на цей проект, а землі були в руках Бенкендорфів, Канкринів та інших недоторканних осіб.
Зрештою мудрі державні голови вирішили ліквідувати військо. Сталося це у грудні 1868 року.
Коротко про службу полків
Дунайське козацьке військо у війні 1828-1829 років участі не брало. 1829 року піший полк зайняв кордони вздовж Чорного моря від Дністра до Ізмаїла, а кінний відряджений до Леово для карантину болгарських переселенців.
1831 року кінний полк був у поході проти польських повстанців, після повернення замінив піший на кордонах.
1833 року піший полк зайняв кордони, а кінний відряджений у Бухарест у розпорядження генерала Кисельова до серпня 1834 року.
1834 року кінний полк зайняв кордони, а піший переведено на караульну службу.
Як вже було зазначено, з 1835 року кінний полк став полком № 1, а піший полк – полком № 2.
1835 року полк № 2 зайняв кордони, а полк № 1 відряджений на Дунайські острови Четал і Летя для виловлювання бродяг. Звідти він повернувся в Одесу і зайняв кордонну лінію в Херсонській губернії.
Протягом 1836-1837 років полк № 2 – на караульній службі в Аккермані.
1837 року перші три сотні полку № 2 переведено у кінні і відряджено в Одесу на караульну службу у зв’язку з епідемією чуми.
1847 року по одній сотні з кожного полку відряджено на Кавказ у пониззя Терека, з 1848 року – у складі загону у Великій Чечні, а з 1848 – до фортеці Грозна до 1851 року, коли їх замінив інший дивізіон, висланий із війська. 1850 року полки стали шестисотенними.
1853 року дві сотні відряджено на зміну дивізіону із фортеці Грозна.
Воєнного 1854 року, як вже було зазначено, сформовано резервний полк № 3 із відставних козаків і циган. 1855 року дивізіон і дві сотні – у складі окремого корпусу в загонах Чеченському і Кумикському.
Того ж 1855 року дві сотні козаків із Кавказу відправлено в Бессарабію. По прибутті в Моздок кожній сотні доручено конвоювання у Новочеркаськ полонених турків Карського гарнізону.
З 1855 року і до кінця війни:
а) полки №1 і №2 у чотирьохсотенному складі зайняли оборону від берегів Дунаю до Дніпра 1 009 чол.
б) на Кавказі чотири сотні, 1856 року повернулися у свої полки 512 чол.
в) від полку №1 кінно-ракетна команда у загонах генерала Ушакова за Дунаєм 64 чол.
г) на узбережжі Чорного моря в Бессарабії шестисотенний полк №3 1 082 чол.
д) 10 піших команд по 25 козаків (із відставних), оставлені в станицях і хуторах 250 чол.
Всього піших і кінних 2 923 чол.4
У цей час:
командир полку № 1 – підполковник Тухолка;
командир полку № 2 – підполковник Тихонов;
командир полку № 3 – військовий старшина Томачинський;
аванпостний начальник на узбережжі Чорного моря – підполковник Левицький.
9 червня 1854 року дунайські козаки відбивали десант французьких кораблів на кордонах 232, 233, 234, 235, 236 до Очаківського гирла і Кілійського рукава; 30 червня 1854 року відбивали човни із ворожих кораблів, які напали на Шаганський кордон (№ 233) [32].
1856 року резервний полк № 3 розформовано, військо стало називатися Новоросійським.
Із 1857 року три сотні полку № 2 і весь полк № 1 зайняли нову суходільну границю від Татарбунар до Бурнаса – 57 верст, номери кордонів від 77 (в Татарбунарах) по 102 (Бурнас).
Керівництво військом
Начальники війська, з 1836 року «наказні отамани», були підпорядковані безпосередньо Новоросійському і Бессарабському генерал-губернаторові.
На чолі війська були:
1. Начальник війська полковник Челобитчиков (1828-1829), помер;
2. Начальник війська військовий старшина Герко (1829-1833). 1833 року на чолі кінного полку відряджений у Бухарест в розпорядження генерала Кисельова. Перевів штаб із Оленешт в Аккерман;
3. Начальник війська осавул Немченков (1833-1835);
4. Начальник війська підполковник Звєрєв (1835-1836), помер (колишній командир 43-го Донського полку);
5. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор Станіслав Василевський (1836-1846), вмер;
6. Наказний отаман генерал-майор Тухачевський (1846-1848), відставлений;
7. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор Шостак (1848-1854), одержав інше призначення;
8. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор і генерал-лейтенант Гангардт (1854-1869), 1859 року перевів штаб війська із Аккермана в Миколаївку-Новоросійську.
Екіпіровка козаків
Обмундирування, зброя та кінська збруя в козаків Дунайського війська завжди узгоджувалися зі зразками Донського війська, за винятком кольору облямівок і лампасів (не червоні, як у дончаків, а голубі).
Козаки мали особливі сідла, на чоботях не носили острогів (шпор), коней підганяли нагайками (канчуками), хвостів коням не підстригали. Карабіни драгунського зразка носили через праве плече. Взамін поясних підсумків носили нагрудні патронташі через ліве плече. Все це – на відміну від регулярної кавалерії – гусарів, драгунів і уланів, які карабіни носили через ліве плече, коням підстригали хвости і підганяли їх острогами і т. ін.
Нижні чини (козаки, приказні й урядники) одержували від казни обмундирування, коней, збрую, платню нарівні з нижніми чинами регулярної кавалерії, пайок, на коней – фураж, а також грошову винагороду на утримання в’ючних коней.
Дещо про акмангитських козаків
Насамперед хочу звернути увагу на деякі прізвища, які або не збереглися, або збереглися у спотвореному вигляді. Приміром, 1839 року були серед інших козаки Гайдабура, Зозуля, Гаркуша, Краснопер, Титоренко, Мирза.
1840 року серед прізвищ козаків: Богуславський, Шкляревич, Бутенко, Соловей, Новохатченко, Войцех Драгомарецький та ін. Тоді саме в Акмангиті було 12 урядників: Мурзин, Серединський, Гойман, Гульпа, Коваленко, Гордієнко, Пилипенко, Мазил, Топор, Протидіаконов, Воєвський, Маро.
«Колишній станичний отаман станиці Акмангит урядник Опанас Мурзин за похвальний вчинок його при врятуванні нижніх чинів Новоінгерманського піхотного полку, застигнутих хуртовиною в січні 1845 року, удостоївся одержати височайше пожалувану йому 31 жовтня 1845 року медаль із написом «За врятування погибаючих» для носіння в петлиці на Володимирській стрічці [17]».
«Пред’явник сього урядник Новоросійського козацького війська Микита Іванів Липовий має бронзову медаль на Андріївській стрічці на спомин війни 1853-1856 років, 42-х років, із козацького стану, віросповідання православного. На службу вступив у Дунайське козацьке військо, полк № 1, 1 січня 1847 року; в чині урядника з 30 серпня 1850 року. Був отаманом станиці Акмангит, за вибором громади, з 1 січня 1861 року до 4 червня 1862 року [32]».
«Старший фельдшер Григорій Іванів Руденко, козацького стану, має хрест за службу на Кавказі і медаль на спомин війни 1853-1856 років і дві нашивки за 15-річну бездоганну службу, письменний по-російськи і по-латинськи, вступив 19 травня 1843 року в Кілійський військовий госпіталь, після закінчення наук фельдшерської справи повернувся у Дунайське козацьке військо 9 жовтня 1846 року в полк № 1. Відзначився на Кавказі, де перебував з 1845 по 1851 рік, при штурмі укріплення Шалі,5 за що був нагороджений 10-ма рублями сріблом».
«Урядник Григорій Якимів Мартиненко 42-х років, полк № 2, нагороджений медаллю і хрестом за службу на Кавказі».
«Козак Порфирій Пантелеїв Зубенко, на службі з 1848 року, має хрест за службу на Кавказі, 42-х років, полк № 2. ...За наказом генерал-ад’ютанта Аненкова від 13 липня 1854 року за № 540, за пияцтво і бійку в корчмі з царанами (селянами) села Розети (один із бувших з ним козаків завдав царану Кечорві удар колом по голові, від чого той помер) покараний шпіцрутенами через 500 чоловік 2 рази. Відставлений із війська 28 жовтня 1866 року».
«Пред’явник сього скасованого Новоросійського козацького війська станиці Акмангит урядник Федір Трохимів Толмачевський має бронзову медаль на Андріївській стрічці та хрест, височайше установлений за службу на Кавказі, і нашивку за бездоганну службу 6-ти років, народився 12 серпня 1823 року, із козацького стану, віросповідання православного, на вірність службі присягу склав 1 січня 1850 року. На службу вступив козаком у Дунайське, тепер скасоване Новоросійське військо 1 листопада 1849 року, зарахований на службу в полк № 1 1 серпня 1856 року, звільнений на пільгову чергу 1 травня 1860 року. Переведений на внутрішню по війську службу 1 січня 1867 року. Проходив оную при Акмангитськім станичнім правлінні з 1 травня по 1 вересня 1868 року. Надано звання урядника 26 листопада 1868 року. Був у дорозі на Кавказ з 1 листопада 1850 року до 1 лютого 1851 року; з цього числа до 5 січня 1856 року на Кавказі проти горців. З 5 січня до 19 травня на зворотному шляху в Бессарабію. Жонатий другим шлюбом, має дочку Єфросинію.
У штрафах по суду і без суду не перебував; тепер на підставі височайшого повеління, об’явленого в наказі по військовому відомству 23 жовтня 1866 року за № 311 про скорочення строку служби чинам козацьких військ і особливого дозволу військового міністра і командуючого військом Одеського військового округу від 16 квітня 1867 року № 69 виявлений у відозві начальника окружного штабу від 1 травня того самого року за № 3743, звільнений у відставку 21 числа сього місяця. 31 грудня 1869 року, станиця Миколаївка-Новоросійська».
Підписав наказний отаман скасованого Новоросійського козацького війська генерал-лейтенант Гангардт, асесор військовий старшина Панфілович [32].
Усі ці імена не є вичерпними, в архівах їх сотні і тисячі, і всі, хто цікавиться своїм корінням, віднайде своїх пращурів і увічнить їх через нащадків.
Подаю тут невеликий список урядників станиці Акмангит, які на момент скасування війська 1868 року були в молодих літах [32]:
1. Аркуша Йосип Лазарів, 27-ми років;
2. Бакуменко Василь Федорів, 33-х років і його син Михайло, 1-го року;
3. Владієвич Микита Миколаїв, 32-х років;
4. Гавриленко Клим Іванів;
5. Горбенко Ємеліан Савеліїв, 25-ти років, син Дмитро 4-х років;
6. Горбенко Федір Савеліїв, 28-ми років, син Степан 2-х років;
7. Іожиця Ілько Василів, 24-х років;
8. Калнев Гаврило Корніїв, 29-ти років, син Іван 3-х років;
9. Лисецький Ємеліан Федорів, 27-ми років;
10. Мендель Онисим Пилипів, 29-ти років;
11. Мендель Тома (вмер), син Марко 9-ти років;
12. Мурзин Антон Василів, 26-ти років;
13. Павловський Гаврило Павлів, 31 року, сини Данило 9-ти років, Василь 1-го року;
14. Поляков Конон Макарів, 28-ми років;
15. Плита Григорій Ігнатіїв, 27-ми років;
16. Сивоконенко Прокоп Іванів, 30-ти років;
17. Сивоконенко Семен Григорів, 30-ти років, син Сергій;
18. Скобленко Спиридон Федорів, 31-го року;
19. Стогній Захарій Федорів, 24-х років;
20. Терентієв Петро Іванів, 29-ти років, син Назар;
21. Ткач Григорій Герасимів, 29-ти років;
22. Толмачевський Лукіян Дем’янів, 25-ти років;
23. Яценко Павло Савеліїв, 26-ти років.
Скасування війська
Наказ військового міністра 26 грудня 1868 року за № 404 гласив: «Государ Імператор, згідно з думкою Державної ради, 3-го поточного грудня височайше повелить зволив: Новоросійське козацьке військо скасувати на підставі доданого при цьому Положення». Водночас наказав:
Надані війську два прапори і Височайшу грамоту передати у церкву станиці Волонтирівка для зберігання на вічні часи [21]».
Підписав наказ генерал-лейтенант Милютин.
Факт передачі військових прапорів Волонтирівській церкві підтверджується повідомленням газети «Кишинівські Єпархіальні відомості», № 15 за 1877 рік, де читаємо:
«Військові прапори полків № 1 і № 2 скасованого Новоросійського козацького війська передані у Волонтирівську великомученика Георгія Побідоносця церкву 22 квітня 1869 року на довічне зберігання при Його Імператорської Величності государя Імператора Олександра Миколайовича грамоті, поміщеній у жертовник в окремім склянім ковчежкові. Разом з прапором Полкова ікона (похідна) полку № 2 Дунайського війська – архістратиг Михаїл і Великий князь Олександр Невський». За тих часів у Волонтирівці була гарна нова церква, в решті станиць церковки були скромні і підлягали перебудові.
Положення про скасування Новоросійського козацького війська підписав голова Державної Ради і затвердив імператор 3 грудня 1868 року своїм власноручним «Быть по сему». Ось деякі витяги зі статей Положення:
«Ст. 1. Штаб- і обер-офіцерів війська, при звільненні з козацького стану, зарахувати до дворян Бессарабської області – потомственних до потомственних, а особових – до особових. Офіцерам дозволяється носити мундир.
Ст. 2. Урядники й козаки з їхніми родинами одержують у громадську власність земельний наділ і зачисляються до стану селян-власників.
Ст. 5. Всі урядники і козаки, які ще перебувають на полковій чи внутрішній службі і мають вислугу 15 і більше років, користуються правами відставних солдатів. Такі самі права надаються відставним урядникам і козакам, що дійсно прослужили не менше 3 років поза межами війська, або два трьохріччя на внутрішній службі, а також і ті, що прослужили менше сих строків, але звільнені у відставку через рани або каліцтва.
Ст. 9. Штаб-офіцери одержують по 300 десятин, обер-офіцери – по 150 десятин, зауряд-офіцери – по 75 десятин, а урядники і козаки – по 11¾ десятин.
Тим із чинів, які виявили бажання переселитися на землі скасованого Азовського війська, відводиться 7 950 десятин із розрахунку: двом штаб-офіцерам по 400 десятин і т. ін.
Ст. 18. Утримувані в станицях за рахунок громад початкові училища переходять у відання установ, що займаються народною освітою, і подальше утримання сих училищ лишається на обов’язку громад.
Існуюче в Миколаївці-Новоросійській військове училище передається у відання Міністерства народної освіти для вжиття належних заходів відносно існування цього училища. На 1869 рік виділяється сума на утримання училища із військових капіталів.
Ст. 20. Військовий капітал розподіляється:
а) підйомні офіцерам, що переселяються на Азов – 5 887 руб. 50 коп.;
б) на покращення побуту духівництва – 1 400 руб.;
в) решта грошей розподіляється між станицями і хуторами пропорційно населенню.
Сирітський капітал 3 000 руб. розподіляється між станицями і хуторами».
Варто зазначити, що на базі військового училища у Миколаївці-Новоросійській 1872 року була відкрита перша в Бессарабії учительська семінарія, згодом переведена до Аккермана».6
Власне про станицю Акмангит
За переписом 1828 року при утворенні війська в Акмангиті проживало козацького стану 175 осіб чоловічої статі, із них здатних до військової служби 90, та 150 душ жіночої статі. Не слід забувати, що попереднього року 102 родини із Акмангита були переселені на ділянку № 24, де вони заснували село Старокозаче. Статистика наступних років свідчить про різке збільшення населення, явно не за рахунок натурального приросту. Хто, коли й звідки прибув до села, їхні прізвища?.. Архіви напевне знають.
Роки 1828 1831 1832 1833 1835
Родин 50 83 105 110 115
Чоловіків 175 231 322 333 363
Жінок 150 203 269 273 293
Хат і землянок 75 99 101 103
1831 року в станиці Акмангит лютувала епідемія холери марбус. Із 10 червня до 30 липня захворіли 115 осіб, одужали 106 осіб. За свідченням штаб-лікаря Гоцинського, начальник станиці хорунжий Заблоцький під час епідемії виявив себе дбайливим господарем і заслуговує на заохочення керівництвом.
Початкове училище в Акмангиті
За ініціативою начальника війська підполковника Звєрєва 1835 року в станиці Акмангит відбулася знаменна подія – відкриття початкового училища для дітей нижніх чинів, першого у Дунайському війську. Вчителем призначений зауряд-хорунжий Недзельський Максим Іванович,7 28-ми років, на службі у Дунайському війську з 1829 року. Платня вчителя складала 200 руб. на рік, ще 100 руб. для священика. Забігаючи наперед, слід додати, що Недзельський 1841 року був підвищений у хорунжі, а 1869 згадується як осавул у відставці, батько двох синів Михайла і Данила та дочки Наталії.
Список дітей станиці Акмангит, що виявили бажання навчатися в училищі, підписаний 22 листопада 1835 року начальником станиці Акмангит зауряд-хорунжим Чернеліовським:
1. Мусія Андрієва Липового син Микита – 8-ми років;
2. Якова Андрієва Стогнія син Архип – 8-ми років;
3. Дем’яна Федорова Бойченка (хорунжого) син Павло – 8-ми років;
4. Якова Григор’єва Кравченка син Памфілій – 7-ми років;
5. Клима Іванова Стогнія син Іван – 8-ми років;
6. Якима Іванова Мартиненка син Григорій – 8-ми років;
7. Івана Якового Чорнобая син Василь – 9-ти років;
8. Уласа Семенова Скляренка син Кузьма – 8-ми років;
9. Костянтина Павлова Шуляченка син Іван – 13-ти років;
10. Івана Андрієва Руденка син Григорій – 9-ти років;
11. Назарія Васильєва Білого син Андрій – 19-ти років;8
12. Явдокима Васильєва Гавриленка син Семен – 13-ти років;
13. Сидора Михайлова Яценка син Іван – 7-ми років;
14. Ларіона Григор’єва Опрі син Лазарій – 8-ми років;
15. Афанасія Федорова Мурзина син Василь – 10-ти років;
16. Василя Михайлова Яценка син Іван – 7-ми років;
17. Андрія Іванова Литянського син Андрій – 8-ми років;
18. Андрія Іванова Литянського син Сергій – 6-ми років.
27 березня 1836 року генерал-губернатор Воронцов передав у дар училищу підручники:
Російська граматика – 6 примірників;
Арифметика – 6 примірників;
Коротка священна історія – 12 примірників;
Коротка географія – 6 примірників.
Про розмах цього навчального закладу можна судити з наявності шкільного майна, опис якого зберегли архіви, і який слід навести комплектно:
1. Портрет Його Сіятельства графа Михайла Семеновича Воронцова - 1
2. Лави для учнів - 6
3. Годинник настінний - 1
4. Дошка з триногою - 1
5. Стіл для вчителя - 1
6. Стілець для вчителя - 1
7. Дзвін 35-фунтовий з піддзвоном - 1
8. Підручники від М.С. Воронцова (дарунок) - 30 примірників
9. Коротка метода Ланкастера (книга) - 1 примірник
10. Російські букварі від Звєрєва (дар) - 19 примірників
11-14. Журнали і документація
15. Десять возів бур’яну для опалення школи
Підписав учитель зауряд-хорунжий Недзельський,
3 червня 1836 року.
В училищі були розряди 3-й, 2-й і 1-й. Навчалися тільки хлопчики – майбутні фельдшери, урядники, писарі. Ось список учнів Акмангитського училища, підписаний того ж 3 червня 1836 року учителем Недзельським:
1. Олексій Лисецький 11-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
2. Андрій Литянський 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
3. Андрій Липовий 14-ти років, поступив 11 грудня 1835 року;
4. Архип Стогнієнко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
5. Василь Мурзин, 11-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
6. Василь Чорнобай, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
7. Василь Толмачевський, 13-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
8. Василь Діан, 12-ти років, поступив 8 січня 1836 року;
9. Василь Коваленко 12-ти років, поступив 20 квітня 1836 року;
10. Григорій Руденко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
11. Григорій Мартиненко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
12. Іван Дубина, 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
13. Іван Яценко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
14. Іван Тульченко, 14-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
15. Іван Стогнієнко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
16. Іван Байрактар, 12-ти років, поступив 13 січня 1836 року;
17. Іван Суручан, 14-ти років, поступив 18 січня 1836 року;
18. Ілля Величенко, 12-ти років, поступив 14 січня 1836 року;
19. Кузьма Скляренко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
20. Лазар Опря, 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
21. Ларіон Михайловський, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
22. Мефодій Бакуменко, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
23. Микита Липовий 1й, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
24. Микита Липовий 2й, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
25. Павло Котельник, 15-ти років, поступив 8 січня 1836 року;
26. Павло Чорнобай, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
27. Семен Гавриленко, 12-ти років, поступив 13 грудня 1835 року;
28. Семен Чорит, 15-ти років, поступив 10 січня 1836 року;
29. Семен Моливієв, 9-ти років, поступив 26 травня 1836 року;
30. Степан Маланчук, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
31. Сергій Литянський 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
32. Федір Матвіїв, 11-ти років, поступив 26 травня 1836 року;
33. Трохим Остроух, 13-ти років, поступив 14 квітня 1836 року;
34. Федосій Бешлагін (із Волонтирівки), 14-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
35. Фома Вишневский, 14-ти років, поступив 10 березня 1836 року.
14 червня 1836 року Недзельського на посаді вчителя змінив пристав станиці урядник Павличенко.
3 серпня 1837 року відправили в Одесу генерал-губернатору Воронцову письмові роботи учнів з краснопису. Раніше в одеській друкарні було замовлено 12 похвальних грамот для учнів Акмангитського училища.
15 липня 1837 року відбувся перший випускний екзамен у присутності наказного отамана генерал-майора Станіслава Василевського та всіх батьків. Усі учні були підтягнуті і чисті тілом, в училищі діяв шкільний хор. Павличенко виправдав довір’я керівництва [12].
Початкові училища по війську відкрилися: у Волонтирівці – 1838 року, в Старокозачому і Михайлівці – 1839 року. 1845 року по війську діяли 8 початкових училищ з 285 учнями. В школах навчалися тільки хлопчики. 1859 року засноване військове училище у Миколаївці-Новоросійській для офіцерських дітей.
Під час Другої світової війни і румунської окупації, 2 серпня 1942 року, 15-річний юнак Спиній Анатолій Костянтинович записав у свій щоденник свідчення старожила, акмангитського селянина Івана Євдокимовича Григоренка, який навчався в цьому училищі в кінці 60-х років ХІХ ст. Проживав дід Іван на самій нижній вулиці в південній частині села, вмер наприкінці того ж 1942 року. Дід свідчив:
«Школа була розташована трохи на південний захід від нинішньої церкви (якої тоді ще не було) фасадом на захід, під однією стріхою зі станичним правлінням. Діти – тільки хлопчики – навчалися три роки. Всі три класи (розряди) займалися в одній кімнаті, а учнів було близько 60. Лав не вистачало, сиділи на підвіконнях і повсюди. Учнів суворо карали за найменшу провину: били лінійкою по долонях, ставили навколішки на дрібні камінці. Учні були стрижені «під скобку» (довге волосся), за провини вистригали збоку невелику латку, при повторі – вистригали півголови, а на третій раз стригли наголо. Це була найвища кара. Діти часто тікали зі школи, їх туди нічого не вабило».
Капітальна кам’яна церква в Акмангиті
Друга знаменна подія 1835 року – введення до ладу першої капітальної церкви. До цього часу в селі був молитовний будинок, розташований через дорогу від будинку вчительки Костіної Єфросинії Петрівни.9
Нова церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці була освячена при священикові Йосипові Чепелі та Аккерманському благочинному Федорові Малявинському. Вона була розташована в колишньому шкільному дворі, на тому місці, де до 1940 року стояла капличка (перед входом у нову школу).
Священик Йосип (Іосиф) Чепель і матушка Агафія були в селі шанованими людьми, витрачали багато власних коштів на обладнання церкви. Отець Йосип був нагороджений церковними відзнаками скуфією і набедреником, а також бронзовим хрестом у пам’ять війни 1853-1856 років. 1869 року він згадується як заштатний священик. Йому було тоді 79 років [35].
Забудова Акмангита
Протягом 1834-1839 років у станиці Акмангит проводилися планувально-впорядкувальні роботи згідно з «Положенням про упоряд-кування поселень (містечок та сіл) у Російській імперії», підписаним 27 жовтня 1830 року в С.-Петербурзі міністром внутрішніх справ графом В. Кочубеєм.
Ось деякі витяги з цього «Положення»:
«Розділ І
...
§4. Вулиці в поселеннях прокладають прямі і правильні.
§5. Ширина вулиць, особливо при великих шляхах, визначається не менше 10 сажнів. У випадку, коли місцевість не дозволяє зберегти сю ширину між двох ліній будівель, забудову проводять тільки з однієї сторони вулиць.
§6. Від берегів відступають на 15 сажнів.
§7. Провулки і проїзди між гніздами передбачати 6-саженної ширини.
...
Розділ ІІ
§12. Церкви в поселеннях будувати на майданах, визначаючи при тому пристойне місце.
§13. Гостинні двори і крамниці розміщати на майданах.
§14. Будівлі волосних правлінь, школи та інші громадські установи будувати на майданах.
§15. На майдані, де є церква, не ставити корчму.
§16. Там, де нема пристойного майдану, церкви будувати на проїзних вулицях на відстані 20 сажнів від селянських будинків.
§17. На таких вулицях корчми мають бути на відстані не менше 40 сажнів від церков.
§18. Кладовище розміщати за межами поселень не ближче півверсти від них.
Розділ ІІІ
§19. Для кожного сільського двору відводити в ширину 14 сажнів, а в довжину до 60 сажнів.
...
Розділ ІV
Про будівлі у селянських дворах
§32. Чорні хати10 виводити із ужитку, печі в хатах робити з цегляними димарями, піднімаючи їх над покрівлею на 1 аршин.
§33. Будинок розташовувати таким чином, щоб довжина простягалася у двір, а ширина – по лінії вулиці.
§36. Будинки можуть простягатися по лінії вулиці там, де є такий звичай, тільки відстань між будинками має бути не меншою 6 сажнів».
В Акмангиті перша вулиця пролягала низом понад річкою. В 30-ті роки ХІХ ст. було прокладені три паралельні вулиці. Горішньою була та, що тепер є центральною. Довжина вулиць була від кручі на півдні до кручі і ще два квартали на північ (по садибу Андрона Кузьмича Байрака). Розкидані випадково двори, в тому числі на острові, підлягали зносу. В подальшому вулиці множились і видовжувалися.
За українським звичаєм, на перших трьох вулицях будинки простягалися вздовж лінії вулиці (понад вулицю). У наступні роки начальство наполягало дотримуватися §33 «Положення», тобто розташовувати будинки довжиною у двір. Згодом цей спосіб став домінуючим.
Дещо про те, яким саме був козацький плановий будинок і садиба, ми дізнаємося зі спогадів секретаря Кишинівської духовної консисторії Л.С. Родкевича, надрукованих у газеті «Кишинівські Єпархіальні відомості» № 12 і № 16 за 1879 рік. Він побував у Акмангиті 7-8 листопада 1878 року, через 10 років після скасування козацького війська, у почті архієпископа Павла з нагоди освячення в Акмангиті нової (нинішньої) церкви. Його разом із регентом соборного дитячого хору і всіма дітьми-хористами запросив до себе церковний попечитель у мундирі унтер-офіцера (мабуть, урядника) з галунами і нашивками, а його жінка причастила усіх простим і смачним обідом. Він так описує житло господаря: «Посеред будинку з вулиці ґанок, із котрого двері ведуть у сіни, що розділяють хату на дві половини. Кожна половина складається із однієї досить просторої кімнати з земляною долівкою. Другі двері ведуть на найближчий до будинку двір, де є кілька сарайчиків, притулених до кам’яного муру. Із цього двору через збиті із чотирьох дошок ворота можна увійти в доволі просторий з лівого боку скотський двір (обору), а через другі такі ж ворота, по прямій лінії від будинку – у хлібний двір (гарман), де стояли скирти соломи.
Усі господарські будівлі і мури, за винятком будинку, змуровані із каменю-плитняку без чамура».
Як бачимо, описано не дуже вправно і не повністю. Додамо, що хата мала бути потинькована (мазана) глиною і побілена, а покрівля мала бути із околоту (житньої соломи) або комишу із заплетеним гребенем. Комиш укладався «просто» або «з підстрижкою» (німецький спосіб). Про половник, стайню, курник, повітку (шопу), комору, хлів, погріб тощо нічого не сказано, а все це було безумовно, та городянин не помітив, або відніс до «кількох сарайчиків».
На відміну від колоністів (німців і болгар), які, крім обширних земельних ділянок, одержували від казни значні субсидії на влаштування господарства, свій козак нічого цього не мав. Осідаючи на новому місці, він починав майже як Робінзон Крузо.
Перш ніж збудувати собі будинок, козак мав подбати про такусяку стріху над головою («своя стріха – своя втіха»). Спочатку це був звичайний курінь, або «хата з лободи», як тоді казали. Трохи обжившись, він будував собі землянку глибиною 2 аршини (по вікна). Сходи, що вели до землянки, були розташовані іззовні, мали над собою покрівлю і двері як наверху, так і внизу (своєрідні сіни).
Стіни землянки і сходів викладалися з глиняного саману (пац), покрівля – із комишевих снопів у два ряди (шари), покладених у різних напрямках по дерев’яних слижах (брусах). Зверху і знизу покрівлю обкидали глиняним розчином із соломою, загладжували й білили. Стіни так само обмазували глиною з обох сторін із подальшою побілкою. Приміщення землянки складалося з однієї камери (кімнати) з вогнищем посередині. На третьому етапі хазяйновитий козак будував собі надземний будинок (хатину) із двох камер і сіньми. Одна кімната була житловою з піччю, а друга – холодна для урочистих заходів (ще казали «для домового»). У Акмангиті 1839 року почали будувати надземні планові двохкамерні хати, де житлова кімната опалювалася піччю з комином і димарем (до тих пір хати опалювалися «по-чорному»). 1840 року таких планових хат у селі вже було 185, із них ⅔ мали кам’яні стіни, решта – саманні. У цей самий час ще багато родин проживали в «чорних хатах» і землянках.
Земельний фонд станиці Акмангит і землеволодіння
Через відсутність комплексних архівних досліджень вичерпну довідку про землі станиці Акмангит скласти не вдалося. Подаю тут тільки цифри, документально підтверджені.
При першому розмежуванні Буджаку, 1823 року поселенню Акмангит було наділено 4 729 десятин [14]. Того часу поселення передбачалися величиною в 100-200 господарів, із розрахунку 30 десятин на родину з невеликим запасом.
Після того, як 1828 року поселення перетворилося на станицю Дунайського козацького війська, і населення стало зростати, 1830 року додано 1 936 десятин із ділянки № 60, але через шахрайство чиновників цю землю було передано лише 1836 року [20].
1837 року землі виявилося 7 457 десятин [16]. 1841 року додано із ділянки № 61 3 995 десятин [15]. Таким чином, землі стало 11 452 десятин.
Новонаділена земля вважалася безводною, і в 40-ві роки здавалася в оренду Петру Скалату по 10 коп. сріблом за десятину щорічно. Частину виручених грошей витрачали на побудову греблі на Сариярській балці. Гребля була довжиною 40 сажнів і шириною внизу 6 сажнів, а зверху – 3 сажні.
За станицею Акмангит числилися кілька тисяч десятин землі на пустопорожніх ділянках, призначених для циган, що осіли в станиці. Ці землі так само здавалися в оренду (болгарам).
Після відторгнення 1856 року південно-західного кута Бессарабії і передачі його Молдавському князівству відповідно до Паризького мирного договору, частина станичних земель опинилася за кордоном, у тому числі власне Акмангитські 1 500 десятин (ділянки № 61 і 62) та козацькі 6 907 десятин (ділянки № 63, 69 і 71).
Землю було продано купцям Людвігу Тардану та іншим по 7 руб. сріблом за десятину. Гроші призначалися на побудову нової церкви і зберігалися у священика. Однієї темної ночі гроші зникли (були украдені). Про це я прочитав у газеті «Кишинівські єпархіальні відомості» за 70-ті роки XIX ст. Виписку не зробив, і тепер не можу послатися на конкретне джерело. Злодіїв не впіймали, довелося жебрати «по миру на церкву», яку таки збудували 1878 року.
Селяни – українці і росіяни, а також болгарські колоністи, що опинилися за границею, масово кидали свої обжиті місця і переходили на російський бік. Їх розселяли в Херсонській і Таврійській губерніях. Такі найближчі до нас села, як Тропокло (Траповка), Новий Карагач (Вишневе), Ескіполос (Глибоке), які були болгарськими колоніями, повністю знелюднілися і були заселені молдавськими державниками на свій розсуд, тобто здебільшого молдаванами. Таким чином, на крайньому півдні та південному заході Бессарабії значно змінився національний склад населення.
Нова границя пролягала понад південну околицю Акмангита із заходу на схід. На схід границя пролягала до Сариярської балки, там вона повертала майже під прямим кутом на північ, а версти через чотири – на схід. На землях станиці було розташовано 5 кордонів (пікетів). Їхні номери № 83, 84, 85, 86, 87 і 88. Відстань між кордонами 2-2,5 версти, а через кожні 200 сажнів стояли нумеровані кам’яні знаки, встановлювані на кіпцях (межових курганчиках). Уздовж границі була канава шириною у 2 сажні та патрульна дорога шириною до 10 сажнів.
Будівля кордону (пікету) являла собою однокамерну землянку довжиною 5 сажнів та шириною 2 сажні і 1 аршин при глибині 2 аршини (по вікну). Землянка мала двоє дверей висотою 2¼ аршина і шириною 1¼ аршина та чотири вікна висотою 10 вершків і шириною 8 вершків. Покрівля із комишу, обкидана глиняним розчином знизу і зверху, стіни із саману, обмазані глиною і побілені – все як у козацьких житлових землянках. У приміщенні – вариста піч із двома коминами і димарем. Для коней будували стайні довжиною 6 сажнів і 2 аршини та шириною 2 сажні і 1 аршин. Бували кордони з криницями і без них [23].
У Акмангиті постійно знаходився штаб полку № 2 і штаб 1-ої сотні цього полку.
При скасуванні козацького війська 3 грудня 1868 року в станиці Акмангит виявилося землі:
а) орної, сінокісної і вигінної 8 851 дес. 2 015½ кв. саж.;
б) під садибами і городами 86 дес. 906 кв. саж.;
в) під церквою і кладовищем 1 дес. 878 кв. саж.;
г) під патрульною дорогою і кордонами 38 деc. 2 230 кв. саж.;
д) під вулицями, майданами і дорогами 88 дес. 1 440 кв. саж.;
д) під руїнами турецького селища 11 дес.
ж) під урвищами і кручами 2 дес.
з) під урвищами і кручами 110 дес. 900 кв. саж.;
і) під річкою Сарата і ставками 33 дес. 450 кв. саж.;
Всієї землі 9 223 дес. 1 639½ кв. саж.11
План розподілу земель станиці Акмангит і хутора Михайлівка
План розподілу земель
станиці Акмангит і хутора Михайлівка 1858 р. [58]
Із орної і сінокісної виділено церковному причту 100 десятин. На козацький пай випало по 11¾ десятин. На Дону і Кубані козаки мали по 40 десятин. Державні селяни в Бессарабії мали по 30 десятин, болгарські колоністи по 50, а німецькі – по 60 десятин. Більшої кривди захисникам вітчизни, козакам, царський уряд завдати не міг!
Буде доречно відзначити, що на півдні Бессарабії, починаючи з 20-х років, документація із землевпорядкування велася недбало і плутано, площі ділянок вираховувалися неточно, і це давало можливість урядовцям чинити беззаконня на користь великих землевласників. Прикладом може слугувати 25-літня тяганина по судах акмангитських козаків із представниками влади за землю, станиці належну.
25 грудня 1835 року начальник Дунайського козацького війська підполковник Звєрєв звернувся з рапортом до Бессарабського губернатора Федорова з проханням призначити слідство з приводу невідведення станиці Акмангит і хуторові Михайлівка доданої 1829 року з ділянок № 60 і 61 землі загальною площею 5 584 десятини. Губернатор доручив справу Аккерманському судді Снєжкову. Військо представляв хорунжий Негрескул.
Через деякий час Херсонський і Бессарабський генерал-губернатор наказав Федорову призначити «нейтральну комісію», адже Снєжков здає зазначену землю в оброк приватним особам, а тепер навмисно зволікає справу.
27 травня 1836 року новий командувач Дунайського козацького війська полковник С. Василевський наполягав на прискоренні справи і призначив у комісію від війська начальника станиці Акмангит станичного отамана зауряд-хорунжого Мунтянова, а генерал-губернатор Воронцов відрядив губернського секретаря Андрієвського із завданням «негайно розібратися у справі». Цей, у свою чергу, доручив справу засідателю Леовського повітового суду титулярному радникові Платонову.
Платонов побував у станиці Акмангит з 1 по 21 лютого 1837 року, але з’ясувати справу не зумів.
Тоді він зібрав письмові свідчення від:
а) колишнього Леовського, а тепер Аккерманського повітового землеміра Ф.М. Будераського;
б) Бессарабського обласного землеміра;
в) Аккерманського повітового земського суду;
г) засідателя цього суду Копєйкіна;
д) його прикажчика Недоперюка;
е) начальника станиці Акмангит зауряд-хорунжого Толмачевського та інших.
Зі свідчень виявилося, що височайше пожалувана дійсному статському радникові Г. Каліархі земля в 6 000 десятин (ділянка № 59) була намежована комісією Бессарабської зйомки ще у 20-ті роки таким чином, що вся вода знаходилася в Каліархі, а сусідні ділянки лишилися безводними; що Бессарабська казенна палата, ґрунтуючись на указі Правительствуючого сенату, указом від 19 квітня 1830 року запропонувала поміняти межі:
а) із ділянки № 59 примежувати 2 130 десятин до ділянки № 61;
б) взамін із ділянки № 60 до ділянки № 59 примежувати 2 261 десятину;
в) решту ділянки № 60 поділити на дві частини: 1 396 десятин передати до станиці Акмангит, а другу частину примежувати до казенної ділянки № 63 (майбутнє Буртове), при цьому ділянка № 60 повністю ліквідується;
г) із ділянки № 61 домежувати хуторові Михайлівка 2 144 десятини.
Керуючись вказівками казенної палати, землемір Будераський у грудні 1830 року поміняв межі в натурі, а представник Аккерманського суду «забув» формально ввести у володіння відповідних власників.
Тим часом упродовж кількох років Аккерманський суд володів ділянками № 60 і 61, прибуток ніби здавав у казну, а з 1833 по 1838 рік здавав землю в оброк дворянинові К. Баласу, а той переуступив їх надвірній радниці Навєрновій. Зять останньої Копєйкін, засідатель Аккерманського суду, став фактичним розпорядником земель. Своє «право» він здійснював через прикажчика Кирила Недоперюка із Шаганів. Той здавав землі десятинщикам і кишларам, а з акмангитських козаків, таких як Купріян Палійчук, Микола Чернієнко, Григорій Москаленко, Іван Чорнобай, Григорій Маланчук, Ілько Стогнієнко, Прокіп Лисецький, Федір Лисецький, Іван Лоза та інших, за косіння сіна фактично на їхній землі, брав гроші.
На підтвердження, що Копєйкін користувався станичною землею, козаки виставили свідками наглядача Сариярської поштової станції Павла Лавренова і дивізійських селян Івана Безпалого та Івана Богомоленка, але на допиті вони відмовилися від свідчень «із релігійних мотивів».
1836 року землемір Будераський удруге примежував ті самі 1 396 десятин станиці Акмангит, які цього разу були «належним формальним способом» передані станиці. Це дало привід судовим крючкотворцям сформулювати справу так: «Про неправильне користування козаками і приватними особами казенними землями з 1830 року», замість того, щоб прямо записати «про некористування козаками належною їм землею і користуванням нею засідателем Копєйкіним», та пустила цю справу по судових інстанціях [19].
Копєйкін доводив, що самі козаки випасали там свою скотину, а не його кишларі і десятинщики. Докази козаків були незаперечними: вони не могли виснажувати свою худобу подвійним щоденним перегоном туди і назад від станиці до цього безводного степу. Відстань від станиці до Сариярської балки дорівнює 12 верст. Тоді щоденний перегін на випас і водопій складав би 48 верст!
1839 року Аккерманський третьої гільдії купець Кучурка пред’явив черговій комісії розписку Якова Копєйкіна, в якій значилося, що він передає купцю частину землі з дільниці № 60 по Сариярській балці для випасу табуна і скотини. Копєйкіну за все сплачено. Кучурка мав на Сариярській балці своє кишло (притин). Провина Копєйкіна була безперечною, і лише кланова солідарність не дозволяла їм визнати очевидне. Станичники це добре розуміли і перестали довіряти своїм представникам із офіцерів і призначили довірителями своїх козаків, неписьменних, але чесних. Ними стали Купріян Ємельянів Палійчук і Яким Іванів Мартиненко, та і вони довго не встояли. Обстріляні багатослів’ям юристів-брехунів, останні переконалися, що до істини їм не продертися, і заблагали про свій відклик. 1851 року вони були відсутні на засіданні обласного суду в Кишиневі, і суд ухвалив рішення викликати їх через публікацію об’яви у Санкт-Петербурзьких і Московських відомостях.
Судова тяганина тривала 25 років, з 1835 по 1860 рік, і закінчилася не на користь козаків. Тобто, земля залишилася за козаками, а от за якесь «неправильне користування» довелося-таки платити гроші. До того ще чимало витрат було зроблено на писарів, папір і проїзди – кількасот рублів.
За ці 25 років було вимазано тисячі аркушів простого і гербового паперу [13; 19; 29]. Сотні чиновників усіх рангів присвятили справі свою кар’єру і, одержуючи пристойну платню-жалування, не кажучи вже про хабарі, вишикувалися у сталеву лаву, озброєну гусячими перами для захисту честі (безчестя) мундира свого клану. Їхня зброя – гусячі пера – виявилася гострішою за козацькі шаблі!
Варто зауважити, що у першій половині XIX ст. у південній Бессарабії, як ніде і будь-коли у Росії, шахрайський захват обширних земель набув потворних форм. Разом із торгівлею мертвими душами – документами покійників для переховування втікачів – ці промисли були того часу своєрідним «паспортом» краю.
Господарство
У станиці Акмангит до самого 1836 року майже вся земля лежала незайманою цілиною. Козаки перебували постійно в полках, а нечисленному жіноцтву і малоліткам було тяжко її розорати й засіяти.
У користуванні землями панувала займанщина в межах станичного юрту. Кожний займав, орав, косив сіно чи випасав за своїми можливостями. Орали тоді масивним українським (малоросійським) плугом. Він був майже весь дерев’яним, полиця (відвал) із дубової дошки 4 фути завдовжки, дишель із цільного дерева, зігнутого таким чином, що він виписував безпосередньо перед стійкою криву лінію до напільної сторони. Перед лемешем вставлявся у дишель великий різець. Дві чепіги з кривих товстих суків служили для управління плугом під час роботи. Одна чепіга кріпилася до дишля, друга – до підошви. Плуг одвертав пласт у 20 дюймів шириною і 8-10 дюймів товщиною (глибина оранки). Пласт не перевертався, а лише переміщався, або клався на ребро. Плуг тягнули від трьох до п’яти пар волів. Виробіток складав 0,6-0,7 десятини за день.
Зоране поле являло собою нагромадження брил (глиб). Неодмінно треба було боронувати. Дві послідовно з’єднані борони тягнула пара волів. Сіяли так само «під борону». По цілині три роки поспіль сіяли арнаутку (сорт твердої ярової пшениці), потім ще років п’ять інші хліби, затим оставляли під переліг на 5-6 років, на 2 роки – випас, 4 роки – сінокіс. Якщо не було потреби розорювати переліг, його залишали під ковилово-луговий степ на довгі роки і займали під оранку (царину) іншу площу цілини.
Для прикладу візьмемо 1835 рік і простежимо, як у станиці Акмангит у ті часи справлялося землеробство. Рік був урожайним. Мешкали в селі 139 родин (355 чоловіків і 278 жінок різного віку, всього 633 душі). Коней було в станиці 71 (крім стройових, які належали війську), волів 319, корів і гульової скотини 578, овець 1 357 голів.
Посіяно пшениці і жита 188 четв.12
Посіяно ячменю, вівса і проса 64 четв.
Зібрано (уродило) пшениці і жита 1 470 четв.
ячменю, вівса і проса 689 четв.
Яка площа землі була засіяна? Виконаємо деякі розрахунки.
Під пшеницю і жито 188 четв. : 0,6 четв. ≈301 дес.13
(норма посіву)
Під ячмінь, овес і просо 64 четв. : 0,5 четв. ≈ 130 дес.
Приблизно засіяно ≈ 130 дес.
Скільки хліба (зерна) оставляємо для посіву?
Пшениці і жита 188 x 1,114 ≈ 210 четв.
Ячменю, вівса і проса 64 x 1,1 ≈ 70 четв.
Скільки засипано хліба в запасний магазин?15
Жита і пшениці по ½ четверика, або по 1/16 четверті від особи чоловічої статі, всього 355 x 1/16 ≈ 22 четв.
Скільки хліба остається на харч і фураж?
Жита і пшениці 1470 четв. – 210 – 22 ≈ 1 238 четв.
На душу населення 1238 : 633 душ ≈ 1,9 четв. (400 л)
Ячменю, вівса і проса 64 : 633 душ ≈ 0,1 четв. (20 л)
Непогана забезпеченість, хліб цей вирощений трудом жінок і дітей.
Скільки плугів могла спорядити станиця?
319 волів : 8 (чотири пари на плуг) ≈ 40 плугів.
1835 рік видався врожайним після трьох років неврожайних.
За 40 років козацького періоду, з 1828 по 1869:
а) неврожайних було 11 років: 1832, 1833, 1834, 1840, 1843, 1845, 1846, 1849, 1853, 1866 і 1867;
б) врожайних було 15 років;
в) посередніх було 14 років.
Нашестя саранчі спостерігалися в такі роки: 1828, 1829, 1836, 1844, 1846, 1854, 1855, 1856, 1857, 1859, 1863.
Масовий падіж скота від епізоотії і безхарчів’я спостерігався у роках: 1841, 1844 (чума), 1845, 1854, 1864, 1867.
Землетруси були 1838 (7 балів) і 1844 років.
Поза військом козаки перебували у злиденному становищі, і це часто позначалося на їхніх службових обов’язках і бойовій готовності. Ось чому керівництво військом вживало заходів для удосконалення знарядь і підвищення продуктивності праці, для покращання побуту козаків.
1837 року за наказом отамана зі станиці відряджені по 6 чоловіків у Куприянівський монастирський ліс, Оргеєвський повіт, на заготовку лісу для плугів, борін і возів.
24 лютого 1838 року призначено команду із чоловіків з 20-ма підводами для вивозу лісу. Це мали бути заможні хазяї, що мали не менш, як по дві пари волів. Ось їхній список:
1. Омельян Кравченко;
2. Григорій Гросул;
3. Федір Лисецький;
4. Іван Чорнобай;
5. вдова Уліяна Байракова;
6. Яків Стогній;
7. Юхим Поляков;
8. Михайло Дмитрів;
9. Яків Кравченко;
10. Василь Підопригора;
11. Олександр Юрашків;
12. Лукіян Гойман;
13. Тимофій Гойман;
14. Герасим Дураков;
15. Василь Донченко;
16. Федір Доброжан;
17. Арсеній Гидирим;
18. Клим Стогній;
19. Василь Даниленко;
20. ...
Сплачено монастиреві 50 руб. сріблом за деревину.
Із доставленої деревини для станиці Акмангит було виготовлено:
– плугів 53, із них окованих – 20;
– борін окованих із залізними зубцями – 40;
– возів 5, із них окованих – 2.
А це список майстрів, які займалися їхнім виготовленням, та їхній заробіток:
1. Тарас Шевченко – 14 руб.;
2. Олексій Мельниченко – 10 руб.;
3. Тома Романенко – 13 руб.;
4. Никифор Шевченко – 8 руб.;
5. Михайло Яценко – 8 руб.;
6. Остап Козаченко – 8 руб.;
7. Бублинський – 6 руб. 50 коп.
1837 року згадуються козаки: Дахно, Балабушка, Мурза, Краснопер, Палійчук, Сугачевський, Байдабура, Зозуля, Гаркуша та ін.
Різкий позитивний стрибок з усіх статистичних показників спостерігається у 1838-1839 роках. Ось статистика тих років, включаючи деякі вже наведені цифри:
Роки 1835 1836 1837 1838 1839 1840
Родин 139 145 165 154 270 312
Чоловіків 355 325 336 331 619 562
Жінок 278 333 352 356 550 556
Хат і землянок 103 133 147 156 6 32
Будинків планових 150 155
Вітряних млинів 9 11 11
Землі орної і сінокісної 7 456 7 456 7 456 7 456
Посіяно озимих, четв. 188 307 358 566 607 396
Посіяно ярових 64 81 160 217 241
Зібрано озимих 1 470 4 973 4 611 1 826
Зібрано ярових 689 730 2 328 905
Коней 71 126 92 170 191
Волів 319 312 322 405 502
Корів і молодняка 1 357 1 408 901 1 042 1 221
Овець 1 534 2 323 982 1 275
Чим пояснити стрибок населення 1839 року? Причина невідома. Хіба що прибуттям циган
3 квітня 1839 року згадуються в Акмангиті станичний отаман Яків Стогній та судді Тарас Шевченко і Калнєв (без імені), пристав урядник КіріцаТопор. Ці добродії напевне знали, та нам не переказали.
1846 року орна земля (царина) в станиці складала 4 725 десятин, або 41 відсоток від загальної площі у 11 451 десятину. Решта 6 726 десятин використовувалась як сінокісна і вигінна.
Пізніше (коли саме, установити не вдалося) станиця перейшла на форму землекористування, аналогічну іншим козацьким військам країни, а саме
а) вся станична земля, крім садибної, була у громадському користуванні усіх козаків і урядників (станичний юрт);
б) орна і сінокісна (крім вигінної – толоки) поділена на паї, розподілялася між козацькими родинами;
в) після смерті козака, в якого не було синів, а якщо й були, але вже одержали свої паї (за садибу), то від таких земля поверталася у станичний юрт;
г) після смерті такого, що оставив дітей чоловічої статі, і які ще не одержали своїх паїв, громада лишала у їхньому користуванні увесь пай; якщо в їхньому числі були матері і діти жіночої статі, то і вони разом користувалися сим паєм довічно чи до заміжжя;
д) після смерті козака, який лишав жінку бездітну, або з дітьми жіночої статі, громада забирала половину паю у станичний юрт, а половину залишала в їхнє довічне користування чи до заміжжя.
Ця форма землекористування проіснувала до 1882 року, або 14 років після скасування війська.
Первісна середня норма козацького паю коливалася у різні роки від 12 до 15 десятин на родину, хоча за статутом паї передбачалися у 40 десятин.
Як було відзначено, при скасуванні війська 1868 року козаки одержали по 11¾ десятин на родину (з толокою і садибою). У той самий час у німецьких і задунайських колоністів (болгар) сімейні наділи складалися із 50-60 десятин, а у державних селян – із 30 десятин. Всі ці категорії сільських мешканців були звільнені від військової повинності до 1874 року і могли без перешкод займатися господарськими справами.
Захисники вітчизни, козаки, були позбавлені сих переваг!
Варто додати, що в станицях практикувалася оренда землі, що призводило до майнового і соціального розшарування серед родин.
За підрахунками відомого економіста Ю.Б. Янсона, у 70-ті роки XIX ст., для забезпечення прожиткового мінімуму, селянському господарству в чорноземній зоні потрібен мінімальний земельний наділ у 5 десятин на душу (тобто, приблизно 25-30 десятин на родину) [61].
Основною галуззю господарства в станиці Акмангиті в середині XIX ст. поступово стало землеробство.
На зміну безладному землекористуванню з багаторічними перелогами спостерігався перехід до сівозмін і трьох-чотирьохклинного рільництва з однорічним відпочинком і без використання добрив. Гній використовувався виключно на паливо. Пізніше культура кукурудзи замінила однорічний пар.
Для підняття цілини використовували бессарабський (новоросійський) плуг, він потребував 3-4 пари волів, для чого спрягалися кілька хазяїв. Згодом стали використовувати плуг, сконструйований Дмитром Чалакоглу (чомусь названий «угорським плугом»), його тягнули 1-2 пари волів, і коштував він відносно дешево, три рублі сріблом. У найбідніших хазяйствах для спушування поверхні ґрунту і загортання насіння вживали дерев’яні волокуші (хворостянки). Просапні культури оброблялися сапою (прашувалися), це кукурудза, картопля та ін.
Збирання колоскових виконувалося серпами і косами з грабками. Серпами жали в основному жито, снопи обмолочувалися ціпами, щоб зберегти солому для «околотів», які йшли на покрівлі. Інші колоскові обмолочували прогоном коней або прокатом возів. Пізніше для обмолоту стали застосовувати камінні гранчасті котки у кінній упряжці, запозичені від німецьких колоністів.
Віяли зерно на вітрі, чистили на решеті – дармої, чіпляючи його на палку з рогатиною. Після очистки зерно зберігали у випалених «пашенних ямах». Цей звичай успадкований від татар. Кукурудзу в качанах (нетереблену) зберігали у сплетених із хмизу кошах – сусуяках.
Міністерство державного майна відряджало в Бессарабію чиновників для вивчення досвіду зберігання зерна в ямах. Ось складений ними звіт:
«Заступом викопують шийку ями циліндричної форми діаметром в 1 аршин. Глибина шийки на 3-4 вершка нижче можливого проникнення в ґрунт талих і дощових вод. Після цього заступом із коротким держаком розширюють яму. Вибрану землю використовують для утворення навкруг шийки підвищення, щоб запобігти попаданню в яму стічних вод. Яму копають глибиною до одного сажня нижче шийки. Звужена донизу, вона набуває глекоподібної форми. Протягом двох діб яму висушують, потім три доби її обпалюють розкладеним на дні вогнищем. Після засипки зерна шийку закривали кам’яною плитою і глиною. Яма вміщала 250-300 пудів зерна.16 Зерно в ямах зберігалося в хорошому стані до трьох років».
Важливим елементом упорядкованості села були криниці. Копали їхній циліндричний стовбур звичайним заступом на глибину до водоносного шару. На дно укладали дубовий «калач», по ньому весь стовбур обмуровували каменем-плитняком «на сухопар» (без чамура). Ця камінна обмурівка перешкоджала обвалам ґрунту і водночас добре фільтрувала воду. Неглибокі криниці перекривали зверху кам’яною брилою з круглим отвором діаметром 1 аршин і споруджували «журавлі» для підняття води. Над глибокими криницями (5-15 сажнів) споруджували дерев’яне цебриння (зруб), над ним на двох стовпах укріпляли на осях горизонтальний дерев’яний барабан. На барабан намотували канат, а крутили барабан за допомогою лівера.
Віддалені від села глибокі громадські криниці мали спеціальний пристрій – коловорот із вертикальним барабаном і кінною тягою. Вода піднімалася поперемінно двома цебрами і переливалась у рундук ємністю 300-500 відер, звідти подавалася за потребою у водопійні корита або в селянські барила.
Такий самий пристрій із кінною тягою використовувався при копанні криниці для підйому вибраного ґрунту.
Повернемося до станиці.17
У цивільну експедицію військового правління Акмангитського станичного правління
Рапорт
Виконуючи наказ оної експедиції від 5 числа січня за № 5, станичне правління має честь надати статистичні відомості за 1856 рік
Станичний отаман Остроух
Суддя Гульпа
Писар Новгородов
12 січня 1857 року.
I. Народонаселення
Станиця Акмангит Хутір Михайлівка
1. Духовного звання, які служать 5 3
діти чоловічої статі 1 5
діти жіночої статі 10 9
2. Службовці: обер-офіцери 4 7
зауряд-хорунжі 4 7
урядники і унтер-офіцери 31 27
козаки 445 195
3. Відставні: обер-офіцери 1 3
урядники 1 1
козаки 35 16
4. Козаків торгового стану – –
5. Малоліток до 17 років: офіцерських дітей 9 10
нижніх чинів 579 145
6. Жінок і дітей жіночої статі: офіцерських 13 25
нижніх чинів 924 326
7. Жителів козацького стану – усього:
чоловічої статі 1 109 411
жіночої статі 929 353
8. Народилося з 1 жовтня 1855 р.
до 1 грудня 1856 р.: чоловічої статі 14 9
жіночої статі 6 5
9. За цей час вмерло: чоловічої статі 5 4
жіночої статі 8 3
10. Відставних інших станів: рядових – 4
11. Жителів інших станів: чоловічої статі 6 12
жіночої статі 10 4
12. Число дворів 293 161
Станичне правління 1 –
Корчем 2 1
II. Господарство
А. Посіяно восени 1855 і навесні 1856 років, четвертей: жита 210
пшениці 104
ярової пшениці 214
проса 49
гречки –
вівса 53
ячменю 281
картоплі –
гороху 21
льону 71
Б. Зібрано: озимого жита 215
озимої пшениці 183
ярової пшениці 227
проса 217
вівса 181
ячменю 292
гороху 28
льону 114
Накошено сіна пудів 25 714
Одержано соломи пудів 85 195
В. Скотина на 1 січня 1856 р.: коней 198
волів 421
корів і молодняка 1 018
овець 4 218
свиней 799
Найважливіші злочинства: конокрадство 7
Епідемії: на людей не було
В Акмангиті і Михайлівці: захворіло скотини 385 голів
пало 137 голів
Ціни в рублях
Будинок 2-камерний з садибою і городом 150
Десятина орної чи сінокісної землі на 1 рік 3
Четверть жита 6
Пуд пшениці 1,50
Четверть проса 3
Козацький кінь 50
Віл 25
Корова з телям 15,50
Вівця 2,20
Пуд сіна 0,11
III. Громадські споруди
1. Церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці кам’яна, покрівля залізна, кам’яна огорожа довжиною і шириною 30 сажнів, при ній окрема дзвіниця на двох дерев’яних стовпах із дерев’яним піддашшям. Побудовано церкву 1834 року на гроші, пожертвувані різними особами і станичниками, але на яку суму – невідомо.
1845 року полагоджено залізну покрівлю з пофарбуванням, оцинковану ззовні і всередині, з дозволу генерал-губернатора на суму 155 руб. сріблом – гроші отримано від продажу громадського хліба. Тепер назріла потреба чергового ремонту.
2. Будівля кам’яна на один поверх, покрита черепицею на один схил, поділена на дві половини, в кожній по дві кімнати, одні сіни і по одній голландській печі; двір обгороджений муром довжиною і шириною 16 сажень, у дворі відхоже місце одне. У цьому будинку розміщається станичне правління й училище.
Побудована 1843 року за рахунок війська на суму 463 руб. і 58½ коп. сріблом, з поставкою від громади козаків каменю, глини і піску безкоштовно. В даний час будівля у хорошому стані.18
3. Громадський запасний магазин, із лампача на каміннім фундаменті, покрівля комишева, з камінною огорожею в довжину 40 і в ширину 30 сажнів. Побудований 1835 року за рахунок війська на суму 452 руб. і 88½ коп. сріблом, з поставкою від громади каменю, глини і комишу. Тепер перебуває у хорошому стані.
4. Будинок кам’яний одноповерховий при Сариярській поштовій станції, що належить до станиці Акмангит. Покрівля будинку комишева, під ним камінний погріб. Будинок має три кімнати, одні сіни, голландських печей дві, одну російську піч і одну кабицю (вогнище); на подвір’ї дві камінні повітки у вигляді сараїв під комишем; двір огороджений камінним муром завдовжки 20 сажнів і завширшки 15 сажнів; цей будинок перебуває на оброчному утриманні у держателя шиночних відкупів Аккерманського повіту. Побудований 1845 року за рахунок козацького війська коштом 523 руб. 83 коп. сріблом, з поставкою від станиці каменю безкоштовно. Будинок підтримується починками на кошти від управителя шинковим відкупом.19
Короткий коментар до звіту
Як бачимо, 1856 рік, хоч і вважався посереднім, фактично був неврожайним. Зібрано хліба стільки, скільки було посіяно (тоді це називалося «сам-один»). Хазяйнували одні жінки, козаки майже чотири роки були на війні (1853-1856). Площі під посівами скоротилися. Перший рік війни (1853) був таким посушливим, що й посіяти не було чого. До того ж, наступними роками (1854-1856) спостерігалися нашестя саранчі, які значно пошкодили врожай. 1854 року від епізоотії і безхарчів’я був масовий падіж скотини.
Війну Росія програла, прокладалася в Бессарабії нова суходільна границя, частина станичних земель опинилася «по той бік». Моральний стан козаків, що повернулися з війни, був пригніченим, а матеріальний – злиденним. Та це не надовго. Козак, він є козак: «Журба йому ніж під серце, а він журбі під ніс перцю». Невдовзі життя забуяло з новою силою.
Дещо про наших пращурів
Козак-хлібороб, попри всі несприятливі умови, був вправним не тільки у володінні шаблею та гарцюванні на коні, він був, як тепер кажуть, фахівцем широкого профілю: випасав і доглядав худобу, орав і сіяв, жав, косив і обмолочував, копав криниці і пашенні ями, будував, майстрував і лагодив господарський реманент, полював звіра, ловив рибу, добував сіль у лиманах, займався візництвом. А у вільну хвилину міг «ушкварити» такого гопака, що курява вставала хмарою, або утнути таку пісню, що молодиці мліли від захоплення.
Була серед станичників і невелика група ремісників. Поза службою вони займалися своїм ремеслом, хоч і з землеробством остаточно не поривали. Жили вони в основному на острові у північній частині, вище греблі, якої тоді ще не було. Вже як перегородили річку греблею, ту частину острова почало затоплювати, і вони змушені були переселитися до станиці. Це були шевці, кравці, теслі (не звичайні, а такі, що вміли майструвати крила до вітряних млинів, ярма на волів, прядки на ін.), бондарі – виробляли цебра, цеберки (відра), цебрики (лоханки), діжки, барила, вагани (ночви) та ін., лимарі (шорники) – виробляли кінську збрую і сідла, кушніри – займалися вичинкою овечих шкір та пошиттям кожухів, ковалі – обковували плуги і вози, виготовляли сапи і леміші, підковували коней, колесники – виготовляли колеса до возів і плугів. На жаль, документи і людська пам’ять зберегли мало імен.
Насамперед, серед них наш акмангитський Тарас Шевченко, що разом з Олексою Мельниченком, Никифором Шевченком, Остапом Козаченком, Михайлом Яценком та іншими виготовляли плуги, борони і вози для станичників. Був там і мій прадід, Автоном Іванів Босенко, козак і бондар. Він переселився з острова у 70-ті роки.
Серед станичних циган траплялися вправні ковалі (династія Баранчуків), були шевці, та найбільше серед них було музикантів і фаринників (торгівців кіньми). Останні називали себе джамбашами.
Захоплювалися козаки і мисливством. У першій половині XIX ст. у наших степах водилися тарпани (дикі коні), вовки, лисиці, дрофи, а в дунайських плавнях – дикі кабани. А зайців і куріпок було – хоч греблю гати.
У річці Сарата вистачало різної риби – карасів, чабаків, в’юнів, траплялися коропи і соми.
Найтяжчою була доля козацького жіноцтва. Під час тривалих одлучок козаків на ризиковану службу (черги тривали три роки) жінки поєднували хатню роботу – кухарство, випікання хліба, доглядання дітей, прядіння, ткання тощо – з обов’язками скотаря і хлібороба. Свою тугу козачки виливали у пісні, а як коли і плакали, то тільки на самоті, щоб ніхто не бачив. Про це мені колись повідала моя бабуся Харитина Дмитрівна, яка добре зналася на козацькому побуті і звичаях. Про жінку-козачку вона казала: «така і кам’яну гору пересіче».
Підлітки-хлопчаки бралися заступати в господарстві відсутніх батьків, але їх теж відривали на всякі виучки та вправи – готували до козацької служби.
Козацький період тривав у Акмангиті 40 років, з 1828 по 1868 рік. Що здобули і що згубили козаки за цей час? Довготривала служба в сотнях і полках, перебування в Одесі, Аккермані та в багатьох інших містах, переходи-подорожі верхи на конях на Кавказ, у Чечню і назад через увесь південь країни, участь у кавказьких подіях поряд із представниками інших регіонів безмежної імперії, спостереження за побутом інших народів і верств населення, нарешті спілкування на службі і поза службою з козацькими офіцерами, а серед них траплялися люди інтелігентні і морально бездоганні, не могли не позначитися на вдачі козаків. А ілюзорна можливість козака, за статутом, вислужитися в офіцери прилучала його до писемності та самовдосконалення.
Усупереч усім принадам світу, козаки зберегли майже недоторканною українську мову, рідну пісню та іскристий народний танець, звичаї і моральні устої свого народу. Цьому є чимало свідоцтв. Наведу один приклад.
Молдавський письменник К. Стаматі-Чуря (1828-1898) у «Спогаді про полювання у Бессарабії» описав урочистий обід у Кілії 1852 року групи мисливців-інтелігентів із Одеси і Кишинева, які полювали на дунайських островах і плавнях диких кабанів під проводом козацького офіцера кордонної варти Згурієва. Окрасою обіду стало виконання сотнею дунайських козаків українських народних пісень. Як відмічали гості, співали козаки з такою довершеністю, а в мелодіях звучала така мука кохання і меланхолія зрадливої долі, що вони себе відчували на концерті найвищого рівня. На додаток двоє козаків утнули такого гопака, що один із гостей, француз Меніє назвав його «танцем оскаженілих» (la danse des possédés), додавши, що він є вершиною «спритності, войовничості та пластичності».
Отакими були наші козаки!
Вони різко відрізнялися від тих селюків, які бачили світ тільки від хати до поля чи до корчми. І ця відмінність зберігалася ще довго після скасування війська.
Та була і зворотна сторона медалі. Тривалий відрив від родини і землі, байдикування на службі штовхали деяких козаків до казенного дармоїдства і зневаги до хліборобської праці, яку вони перекладали на багатостраждальне жіноцтво. Ці негативні тенденції прискорили, після скасування війська, економічне і соціальне розшарування серед колишніх козаків.
Прощання з козацтвом. Ностальгія за втраченим
Скільки б не писали про козаків, все буде мало. Ця тема невичерпна, як невичерпна скарбниця народного духу. Слово козак дійсно тюркського походження, але тільки на слов’янському мовному ґрунті воно розквітло всіма своїми барвами. Уживане з давніхдавен у південно-руських степах у значенні вільна людина, молодець, воїн, воно стало відоме широкому світові, і світ був зачарований образом і сутністю явища.
Екслібріс «Бандурист»
Прототипом козацтва були, мабуть, ще літописні бродники – мандрівне плем’я XII-XIII ст. здебільшого східнослов’янського походження, яке перебувало в опозиції до князівської влади, а 1223 року на річці Калка перейшло на бік монголо-татар, забезпечило їм перемогу й зникло з історичної арени за свій тяжкий гріх.
Уже в XVI ст. виникла нова потужна хвиля соціального і політичного напруження на землях колишнього князівського порубіжжя, коли після Люблінської унії 1569 року всі українські землі, крім Чернігівщини, перейшли від Литви до Польщі, а селянські маси піддалися нещадному визиску і гніту. На додаток із півдня набігали татари, грабували, палили, гнали людей у ясир.
Польське військо обороняло лише магнатські замки, сільське населення було кинуте напризволяще.
Опинившись на грані загального фізичного знищення від надсильної панщини і татарського розбійництва, український люд самодіяльно створив загони самозахисту, які відтіснили татар на південь і схід, а на звільнені землі привели селян, утворюючи вільні поселення – слободи. Для протистояння татарам ці сміливі хлопці із загонів утворили на дніпровських островах нижче порогів свої укріплення – січі. Називали себе козаками, не визнавали над собою ніякої влади, крім своєї виборної старшини.
Польський уряд вдавався до військових заходів для приборкання козаків і обмеження їхнього впливу на українські землі, але, переконавшись у безуспішності силових заходів, змінив тактику: робив спроби перетягнути їх на свій бік, приручити, записати до реєстру і т. ін.
Тим часом козацтво міцніло, набувало вояцького досвіду. Почало нападати на татарські міста в Криму, на турецькі містечка-фортеці Очаків, Аккерман, Кілія, Варна.
На своїх човнах-чайках козаки пускалися у морські походи і досягали узбережжя Туреччини: Сіноп 1614 року, Константинополь 1615 року. Палили і руйнували тарсани (тюрми), визволяли невільників!
А в Хотинській битві 1621 року козаки на чолі з Петром Сагайдачним врятували польське військо від поразки, а Річ Посполиту – від турецького поневолення.
Роль запорізьких козаків у визвольній війні українського народу 1648-1654 років загальновідома і не потребує коментарів. Очевидці битв були вражені мужністю козаків і їхнім презирством до смерті. Французький інженер Боплан, що перебував на службі у польському війську, характеризуючи козаків, додавав: «козаки дотепні, розумні, вимогливі, щедрі, не жадні до багатства».
Після возз’єднання України з єдиновірною Росією українські козаки піддалися, як і за Польщі, повільному прирученню і використовувалися як військові чорнороби в чисельних війнах на півночі і півдні.
Був іще й «канальський похід» 1721-1722 років, в якому «реформатор» Петро I засипав болота козацькими кістками і «поставив столицю».
Двічі руйнувалася Дніпровська Січ: 1709 року за наказом Петра і 1775 року за наказом Катерини. А від української автономії одна гадка залишилася. Землі запорізькі «пожалувані» байстрюкам Катерини.
Три великі держави – Росія, Польща і Туреччина – змагалися між собою за українські землі та військовий людський потенціал.
На території, підвладній Туреччині, виникла Задунайська Січ, а на території Росії – Чорноморське козацьке військо. 1789 року козаків-чорноморців зі Слобозії переселили на Кубань для нарощування «кавказького кулака».
1807 року, під час чергової російсько-турецької війни, виник Усть-Дунайський кіш, існування якого суперечило інтересам поміщиків-кріпосників, і його моментально скасували.
Спантеличені обіцянками примарних вольностей, козаки часто вдавалися до братовбивчих сутичок на полях битв, найпаче у російсько-турецьких воєнних чварах. У одній із них, під час штурму фортеці Ізмаїл 1790 року, з обох сторін було залучено кілька тисяч козаків.
Під час російсько-турецької війни 1806-180720 років «турецькі» козаки схилялися до переходу на бік Єдиновірної, звісно, зі збереженням вольностей. Але негайне скасування 1807 року за вимогою поміщиків-кріпосників ефемерного Усть-Дунайського Буджацького козацького війська зменшило їхній запал.
Остання відчайдушна спроба зберегти свій козацький стан у Росії відноситься до 1828 року. Під час цієї війни із залишків Усть-Дунайського війська утворилося нове Дунайське козацьке військо, а із турецьких задунайців – Азовське козацьке військо.
Як «дунайці», так і «азовці» мало чим відрізнялися від військових поселенців, а після скасування у 60-х роках обох військ лишилися малоземельними селянами.
Дух вільного козацтва не переставав витати над Україною. Всі селянські повстання відбувалися під козацькими гаслами. Кінець козацтву настав, мабуть, під час громадянської війни 1918-1920 років, коли сколихнулась імперія, і воскреслі українські козаки, червоні і жовто-блакитні, схрестили свої шаблі у смертельному герці, не усвідомлюючи трагізму свого непорозуміння!
Образ козака – вільної людини, тверда козацька вдача і праведний гнів ще довго хвилюватимуть прийдешнє покоління, спонукаючи їх до одвічної праці в ім’я священного права на достойне існування всіх людей на землі!
1 Не слід плутати Дунайське козацьке військо з Дунайським полком, створеним із задунайських запорожців, що перейшли на російський бік 1828 року на чолі з Йосипом Гладким, останнім кошовим отаманом Задунайської Січі, взяли участь у війні з турками, а після вій-ни оселилися між Бердянськом і Ногайським під назвою «Азовське козацьке військо», скасоване 1865 року.
2 Тобто, державні цигани (Прим. І. Євдокименка).
3 Бойові дії Кримської війни 1853-1856 років відбувалися також далеко за межами Кримського півострова. Зокрема, інтенсивні сутички та бої тривали весною і влітку 1854 року на обширній території в районі дельти Дунаю, а у квітні-травні – на морських підступах до Одеси (Прим. ред.).
4 Якщо підрахувати загальну кількість військових, то вона дорівнює 2 917 чол. Отже, у даних є деяка похибка (Прим. ред.).
5 Аул Шалі був одним із важливих центрів опору чеченців. У рукописі назва укріплення написана нечітко, але, судячи з контексту, це був саме Шалі (Прим. ред.).
6 Довідка про Дунайське (Новоросійське) козацьке військо складена за працею [62] з використанням архівних матеріалів.
7 У одному з рукописів ім’я вчителя Недзельського записане як Максим, у іншому – як Михайло (Прим. ред.).
8 Очевидно, що учню не могло бути 19 років, але встановити справжній вік Андрія Білого з наявних матеріалів не вдалося (Прим. ред.).
9 Зараз тут знаходиться шкільний спортзал, до того був кам’яний молитовний дім.
10 Очевидно, маються на увазі хати, які опалювалися «по-чорному» (Прим. ред.).
11 Знову в цифрах є незначна похибка, оскільки сума площ дорівнює 9 222 дес. 1 202½ кв. саж. (Прим. ред.).
12 Четверть – міра об’єму сипучих тіл. 1 четверть = 209,9 л (Прим. ред.).
13 У розрахунках автора спостерігаються невеликі похибки, але вони не мають суттєвого значення, оскільки самі розрахунки є досить приблизними (Прим. ред.).
14 У розрахунках автора спостерігаються невеликі похибки, але вони не мають суттєвого значення, оскільки самі розрахунки є досить приблизними (Прим. ред.).
15 Запасний магазин – колективне зерносховище на випадок неврожаю (Прим. А. Білого).
16 До 5-ти тонн.
17 Подальший звіт – з [33].
18 1860 року збудовано новий кам’яний магазин з черепичною покрівлею, він стоїть і досі (амбулаторія).
19 При новому розмежуванні будинок при поштовій станції опинився по той бік кордону, а саму поштову станцію перенесено із Сарияр на північ на 12 верст у Терс-Кундук; новий поштовий шлях після цього проліг через Акмангитські землі.
20 Мається на увазі російсько-турецька війна 1806-1812 рр., яка складалася з двох етапів: бойові дії 1806-1807 рр., потім Слобозійське перемир’я, а з 1809 по 1812 рр. – знову бойові дії (Прим. І. Євдокименка).
Микола Босенко.
"Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)"
Розділ II
Акмантиг – козача станиця (1828-1868 роки)
Утворення 1828 року Дунайського козацького війська дало новий поштовх розвиткові поселення Акмангит, яке відтоді стало однією із його станиць.
Про цю гілку козацтва з різних причин не часто згадують дослідники у своїх публікаціях, і коротка довідка про військо частково заповнить утворену прогалину і водночас послужить відповідним тлом до історії станиці Акмангит.
Передували утворенню війська такі історичні події.
Улітку 1827 року президентом Греції було обрано колишнього міністра іноземних справ Росії грека Іоана Каподістрію. Стурбований зростаючим впливом Росії на Балканах, турецький султан денонсував усі російсько-турецькі договори і закликав правовірних мусульман до війни проти Росії. Прискорюючи невідворотні події, 14 квітня 1828 року Росія оголосила війну Туреччині, і російське військо без найменшого опору зайняло Молдавію і Валахію.
На початку війни депутація колишніх усть-дунайців, серед них значковий товариш Дем’ян Чорнобай із Акмангита, давній (з 1807 р.) побратим відомого полкового осавула Романа Согутчевського, через посередництво генерала Тучкова, звернулася в таборі при Сатунові (на Дунаї) до Миколи І з проханням про вступ до рядів діючої армії. Потішений патріотичним пориванням підданих, імператор повелів Херсонському і Бессарабському генерал-губернатору Воронцову прохання козаків задовольнити, нове військо назвати «Дунайськими козаками» у складі двох полків: одного кінного та одного пішого, призначеного для дунайської флотилії.
За наказом Воронцова полковник Челобитчиков, херсонський губернський предводитель дворянства, прийняв під свою руку села Акмангит, Старокозаче і Волонтирівку (в останньому проживали волонтери, тобто добровольці минулої війни із сербів, молдаван, поляків та ін.) і почав формувати полки. На той час здатних до військової служби виявилося в Акмангиті 90 осіб, у Старокозачому – 116, у Волонтирівці – 130.
16 жовтня 1828 року перші 300 дунайських козаків склали присягу.1 На кінець 1831 року до війська записалися 807 родин колишніх усть-дунайських і чорноморських козаків, із них у названих трьох станицях проживали тільки 387 родин, решта розкидані в різних містах і селах Бессарабії та Херсонської губернії [6]. Посімейні списки записаних до війська із одеських міщан і мешканців Херсонської губернії збереглися у Державному архіві Одеської області [9]. Тут фігурують такі прізвища, як: Семчинський Павло Федорів, Лесецький Яків Клементіїв із синами Федором і Тарасом, Лесецький Кіндрат Клементіїв та ін.
А війна розгорталася сприятливо для Росії. 1829 року російські війська під командуванням генерала Дибича перейшли Балканські гори і взяли Адріанополь, створивши безпосередню загрозу Константинополю і спричинивши паніку в Оттоманській столиці. Занепокоєні посиленням Росії, Англія направила в протоки свою ескадру, Австро-Угорщина погрожувала вдарити в спину. За таких умов Росія припинила військові дії та прийняла запропонований Туреччиною мир.
Адріанопольський мирний договір 1829 року значно послабив залежність балканських країн від Туреччини. У князівствах Молдавії і Валахії російські війська лишалися до 1834 року, поки Туреччина не виконала свої зобов’язання згідно з договором. Командував військами генерал Кисельов. За ці роки в князівствах проведено значні адміністративні та соціально-економічні реформи, вироблено конституційний закон – «Органічний регламент». На честь Кисельова один із центральних проспектів Бухареста й дотепер носить його ім’я – bulevardul Kiseleff. У розпорядженні Кисельова в Бухаресті знаходився і наш Дунайський козацький полк під командуванням військового старшини Герко (1833-1834 рр.).
Уряд покладав на створене Дунайське військо охорону кордону на півдні Бессарабії, у тому числі в карантинному і митному відношенні, виконання поліцейських функцій під час епідемій, виловлювання втікачів та інші обов’язки. Людських резервів трьох станиць не вистачало для комплектування двох козацьких полків. Із метою їхнього поповнення в січні 1832 року до війська були прийняті сини відставних військових, а 1836 року приєднано поселення Михайлівку, Костянтинівку, Миколаївку і Новотроїцьке (відставні армійські чини), а також Петрівку з переселенцями із Курської губернії.
«За височайшим повелінням» від 29 травня 1839 року всі коронні цигани:2 лінгурари, тобто ложкарі, які займалися деревообробним ремеслом; урсарі, або ведмежатники, які розважали публіку танцями дресированих ведмедів; лаєші, що займалися в основному ковальським ремеслом, осілі і мандрівні – всі поголовно зараховані до Дунайського козацького війська. Усього циганських родин – 814 (1 882 чоловіки і 2 654 жінки), із них у станицях осіли лише 150 родин, решта тільки числилися за військом, а мешкали в різних місцях Бессарабії. Крім цих, до війська прираховано осілих циган із поселень Фараонівка і Каїри. Їх тут поселили 1831 року, у першому 164 родини, у другому – 170 родин. Сюди було переведено кілька козацьких родин, аби привчати циган до землеробства. Козацьке начальство чинило опір зарахуванню циган до війська, але безрезультатно.
1854 року на одній із пустопорожніх ділянок під назвою урочище Парапори поселено козацькі родини, що вийшли з інших станиць.
До затвердження 1844 року «Положення про Дунайське козацьке військо» станицями керували начальники станиць із числа офіцерів, призначених командуванням. Згідно з «Положенням», з 1845 року станичні громади обирали один раз на три роки станичного отамана, двох суддів і двох присяжних.
До 1836 року козаки постійно перебували в полках. Наказний отаман Василевський упровадив черги по три роки: у строю 2/3 складу, у воєнний час – усі, після 1858 року – 1/3.
Спершу полками командували офіцери Чорноморського і Донського військ, за Василевського (1836-1845 рр.) полками і сотнями командували свої офіцери до призначення у 1846-1849 роках полкових командирів із регулярних військ.
З 1831 року кінний полк став полком № 1, а піший – полком № 2.
З 1837 року перші три сотні полка № 2 стали кінними і були відряджені в Одесу для карантину у зв’язку з чумою. Того ж 1837 року 5-а сотня полку № 1 і 1-а сотня полку № 2 представлені на «височайший огляд» в Одесі.
1850 року полки стали шестисотенними.
1853 року, щойно спалахнула Кримська війна,3 козаки виявили бажання озброїтися поголовно, і за подачею наказного отамана Гангардта головнокомандувач південної армії князь Горчаков наказав сформувати резервний полк № 3 із відставних козаків і циган.
1855 року – черговий «височайший» огляд.
Того ж 1855 року, у зв’язку з погіршенням становища на фронтах, передбачалася евакуація Дунайського війська з родинами із Бессарабії на схід, зокрема станицю Акмангит із хутором Михайлівкою – у 3-й і 4-й округи Новоросійських військових поселень. Маршрут пролягав через Маяки, Вознесенськ, П’ятихатки, Верблюжку, містечко Бобринець і далі... Евакуацію не було здійснено, бо відпала потреба.
Як відомо, Кримську війну 1853-1856 років Росія програла коаліції – Англії, Франції, Туреччині та Сардинії. 28 серпня 1855 року союзники взяли Севастополь. Згідно з Паризьким мирним договором від 18 березня 1856 року, південно-західний кут Бессарабії з містами Кілія, Ізмаїл, Рені, Болград і Кагул передавався Молдавському князівству, підпорядкованому Туреччині, а дельта Дунаю з гирлами – самій Туреччині.
Для нового розмежування з боку Росії призначено генерал-майора Фонтон де Веррайона і сотню Дунайських козаків.
Із земель, що належали Дунайському козацькому війську, до Молдавії відійшло 15 406 десятин з хуторами Миколаївка, Новотроїцьке, Парапори і пустопорожні ділянки. Землю було продано ізмаїльським купцям Тульчіанову і Градському – 8 525 десятин 1 007 кв. сажнів, і Людвігу Тардану – 6 881 десятина 743 кв. сажні по 7 рублів за десятину.
Казна купила для війська у Костянтина Зіро містечко Байрамчу, перейменоване на Миколаївку-Новоросійську з 6 000 десятин землі по 19 руб. 17 коп. сріблом за десятину. Сюди переселено із хуторів, що відійшли до Молдавії, 350 родин козаків. Переселенцям видано по 50 руб. безвідплатно і по 25 руб. із поверненням протягом трьох років. Згодом, здається, 1859 року, в Миколаївку-Новоросійську було перенесено із Аккермана штаб-квартиру війська, яке відтоді стало називатися Новоросійським козацьким військом.
Проблеми, пов’язані з розширенням війська, розглядалися неодноразово центральними органами Росії. Приміром, наказний отаман Тухачевський (1846-1848 рр.) у записці на ім’я військового міністра пропонував розширити військо і передати йому 14 сіл державних селян понад Дністром і Дунаєм, місто Кілію і дельту Дунаю та на їхній базі сформувати чотири полки. Проект не було ухвалено.
Під час війни 1853-1856 років генерал князь Горчаков повідомляв правління війська про готовність уряду по закінченні війни передати війську кращі землі в пониззі Дунаю і соляні промисли на узбережжі Чорного моря, тобто всі лимани. Але війна скінчилася відторгненням Подунав’я і втратою значної частини козацьких земель.
Після війни існування і розширення війська обговорювалися більше десяти років. Бессарабський військовий губернатор Фонтон де Веррайон пропонував перетворити весь південь Бессарабії на військовий округ із десятьма козацькими полками, а якщо не вистачить земель, відселити частину державних селян в інші губернії. У казні не було грошей на цей проект, а землі були в руках Бенкендорфів, Канкринів та інших недоторканних осіб.
Зрештою мудрі державні голови вирішили ліквідувати військо. Сталося це у грудні 1868 року.
Коротко про службу полків
Дунайське козацьке військо у війні 1828-1829 років участі не брало. 1829 року піший полк зайняв кордони вздовж Чорного моря від Дністра до Ізмаїла, а кінний відряджений до Леово для карантину болгарських переселенців.
1831 року кінний полк був у поході проти польських повстанців, після повернення замінив піший на кордонах.
1833 року піший полк зайняв кордони, а кінний відряджений у Бухарест у розпорядження генерала Кисельова до серпня 1834 року.
1834 року кінний полк зайняв кордони, а піший переведено на караульну службу.
Як вже було зазначено, з 1835 року кінний полк став полком № 1, а піший полк – полком № 2.
1835 року полк № 2 зайняв кордони, а полк № 1 відряджений на Дунайські острови Четал і Летя для виловлювання бродяг. Звідти він повернувся в Одесу і зайняв кордонну лінію в Херсонській губернії.
Протягом 1836-1837 років полк № 2 – на караульній службі в Аккермані.
1837 року перші три сотні полку № 2 переведено у кінні і відряджено в Одесу на караульну службу у зв’язку з епідемією чуми.
1847 року по одній сотні з кожного полку відряджено на Кавказ у пониззя Терека, з 1848 року – у складі загону у Великій Чечні, а з 1848 – до фортеці Грозна до 1851 року, коли їх замінив інший дивізіон, висланий із війська. 1850 року полки стали шестисотенними.
1853 року дві сотні відряджено на зміну дивізіону із фортеці Грозна.
Воєнного 1854 року, як вже було зазначено, сформовано резервний полк № 3 із відставних козаків і циган. 1855 року дивізіон і дві сотні – у складі окремого корпусу в загонах Чеченському і Кумикському.
Того ж 1855 року дві сотні козаків із Кавказу відправлено в Бессарабію. По прибутті в Моздок кожній сотні доручено конвоювання у Новочеркаськ полонених турків Карського гарнізону.
З 1855 року і до кінця війни:
а) полки №1 і №2 у чотирьохсотенному складі зайняли оборону від берегів Дунаю до Дніпра 1 009 чол.
б) на Кавказі чотири сотні, 1856 року повернулися у свої полки 512 чол.
в) від полку №1 кінно-ракетна команда у загонах генерала Ушакова за Дунаєм 64 чол.
г) на узбережжі Чорного моря в Бессарабії шестисотенний полк №3 1 082 чол.
д) 10 піших команд по 25 козаків (із відставних), оставлені в станицях і хуторах 250 чол.
Всього піших і кінних 2 923 чол.4
У цей час:
командир полку № 1 – підполковник Тухолка;
командир полку № 2 – підполковник Тихонов;
командир полку № 3 – військовий старшина Томачинський;
аванпостний начальник на узбережжі Чорного моря – підполковник Левицький.
9 червня 1854 року дунайські козаки відбивали десант французьких кораблів на кордонах 232, 233, 234, 235, 236 до Очаківського гирла і Кілійського рукава; 30 червня 1854 року відбивали човни із ворожих кораблів, які напали на Шаганський кордон (№ 233) [32].
1856 року резервний полк № 3 розформовано, військо стало називатися Новоросійським.
Із 1857 року три сотні полку № 2 і весь полк № 1 зайняли нову суходільну границю від Татарбунар до Бурнаса – 57 верст, номери кордонів від 77 (в Татарбунарах) по 102 (Бурнас).
Керівництво військом
Начальники війська, з 1836 року «наказні отамани», були підпорядковані безпосередньо Новоросійському і Бессарабському генерал-губернаторові.
На чолі війська були:
1. Начальник війська полковник Челобитчиков (1828-1829), помер;
2. Начальник війська військовий старшина Герко (1829-1833). 1833 року на чолі кінного полку відряджений у Бухарест в розпорядження генерала Кисельова. Перевів штаб із Оленешт в Аккерман;
3. Начальник війська осавул Немченков (1833-1835);
4. Начальник війська підполковник Звєрєв (1835-1836), помер (колишній командир 43-го Донського полку);
5. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор Станіслав Василевський (1836-1846), вмер;
6. Наказний отаман генерал-майор Тухачевський (1846-1848), відставлений;
7. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор Шостак (1848-1854), одержав інше призначення;
8. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор і генерал-лейтенант Гангардт (1854-1869), 1859 року перевів штаб війська із Аккермана в Миколаївку-Новоросійську.
Екіпіровка козаків
Обмундирування, зброя та кінська збруя в козаків Дунайського війська завжди узгоджувалися зі зразками Донського війська, за винятком кольору облямівок і лампасів (не червоні, як у дончаків, а голубі).
Козаки мали особливі сідла, на чоботях не носили острогів (шпор), коней підганяли нагайками (канчуками), хвостів коням не підстригали. Карабіни драгунського зразка носили через праве плече. Взамін поясних підсумків носили нагрудні патронташі через ліве плече. Все це – на відміну від регулярної кавалерії – гусарів, драгунів і уланів, які карабіни носили через ліве плече, коням підстригали хвости і підганяли їх острогами і т. ін.
Нижні чини (козаки, приказні й урядники) одержували від казни обмундирування, коней, збрую, платню нарівні з нижніми чинами регулярної кавалерії, пайок, на коней – фураж, а також грошову винагороду на утримання в’ючних коней.
Дещо про акмангитських козаків
Насамперед хочу звернути увагу на деякі прізвища, які або не збереглися, або збереглися у спотвореному вигляді. Приміром, 1839 року були серед інших козаки Гайдабура, Зозуля, Гаркуша, Краснопер, Титоренко, Мирза.
1840 року серед прізвищ козаків: Богуславський, Шкляревич, Бутенко, Соловей, Новохатченко, Войцех Драгомарецький та ін. Тоді саме в Акмангиті було 12 урядників: Мурзин, Серединський, Гойман, Гульпа, Коваленко, Гордієнко, Пилипенко, Мазил, Топор, Протидіаконов, Воєвський, Маро.
«Колишній станичний отаман станиці Акмангит урядник Опанас Мурзин за похвальний вчинок його при врятуванні нижніх чинів Новоінгерманського піхотного полку, застигнутих хуртовиною в січні 1845 року, удостоївся одержати височайше пожалувану йому 31 жовтня 1845 року медаль із написом «За врятування погибаючих» для носіння в петлиці на Володимирській стрічці [17]».
«Пред’явник сього урядник Новоросійського козацького війська Микита Іванів Липовий має бронзову медаль на Андріївській стрічці на спомин війни 1853-1856 років, 42-х років, із козацького стану, віросповідання православного. На службу вступив у Дунайське козацьке військо, полк № 1, 1 січня 1847 року; в чині урядника з 30 серпня 1850 року. Був отаманом станиці Акмангит, за вибором громади, з 1 січня 1861 року до 4 червня 1862 року [32]».
«Старший фельдшер Григорій Іванів Руденко, козацького стану, має хрест за службу на Кавказі і медаль на спомин війни 1853-1856 років і дві нашивки за 15-річну бездоганну службу, письменний по-російськи і по-латинськи, вступив 19 травня 1843 року в Кілійський військовий госпіталь, після закінчення наук фельдшерської справи повернувся у Дунайське козацьке військо 9 жовтня 1846 року в полк № 1. Відзначився на Кавказі, де перебував з 1845 по 1851 рік, при штурмі укріплення Шалі,5 за що був нагороджений 10-ма рублями сріблом».
«Урядник Григорій Якимів Мартиненко 42-х років, полк № 2, нагороджений медаллю і хрестом за службу на Кавказі».
«Козак Порфирій Пантелеїв Зубенко, на службі з 1848 року, має хрест за службу на Кавказі, 42-х років, полк № 2. ...За наказом генерал-ад’ютанта Аненкова від 13 липня 1854 року за № 540, за пияцтво і бійку в корчмі з царанами (селянами) села Розети (один із бувших з ним козаків завдав царану Кечорві удар колом по голові, від чого той помер) покараний шпіцрутенами через 500 чоловік 2 рази. Відставлений із війська 28 жовтня 1866 року».
«Пред’явник сього скасованого Новоросійського козацького війська станиці Акмангит урядник Федір Трохимів Толмачевський має бронзову медаль на Андріївській стрічці та хрест, височайше установлений за службу на Кавказі, і нашивку за бездоганну службу 6-ти років, народився 12 серпня 1823 року, із козацького стану, віросповідання православного, на вірність службі присягу склав 1 січня 1850 року. На службу вступив козаком у Дунайське, тепер скасоване Новоросійське військо 1 листопада 1849 року, зарахований на службу в полк № 1 1 серпня 1856 року, звільнений на пільгову чергу 1 травня 1860 року. Переведений на внутрішню по війську службу 1 січня 1867 року. Проходив оную при Акмангитськім станичнім правлінні з 1 травня по 1 вересня 1868 року. Надано звання урядника 26 листопада 1868 року. Був у дорозі на Кавказ з 1 листопада 1850 року до 1 лютого 1851 року; з цього числа до 5 січня 1856 року на Кавказі проти горців. З 5 січня до 19 травня на зворотному шляху в Бессарабію. Жонатий другим шлюбом, має дочку Єфросинію.
У штрафах по суду і без суду не перебував; тепер на підставі височайшого повеління, об’явленого в наказі по військовому відомству 23 жовтня 1866 року за № 311 про скорочення строку служби чинам козацьких військ і особливого дозволу військового міністра і командуючого військом Одеського військового округу від 16 квітня 1867 року № 69 виявлений у відозві начальника окружного штабу від 1 травня того самого року за № 3743, звільнений у відставку 21 числа сього місяця. 31 грудня 1869 року, станиця Миколаївка-Новоросійська».
Підписав наказний отаман скасованого Новоросійського козацького війська генерал-лейтенант Гангардт, асесор військовий старшина Панфілович [32].
Усі ці імена не є вичерпними, в архівах їх сотні і тисячі, і всі, хто цікавиться своїм корінням, віднайде своїх пращурів і увічнить їх через нащадків.
Подаю тут невеликий список урядників станиці Акмангит, які на момент скасування війська 1868 року були в молодих літах [32]:
1. Аркуша Йосип Лазарів, 27-ми років;
2. Бакуменко Василь Федорів, 33-х років і його син Михайло, 1-го року;
3. Владієвич Микита Миколаїв, 32-х років;
4. Гавриленко Клим Іванів;
5. Горбенко Ємеліан Савеліїв, 25-ти років, син Дмитро 4-х років;
6. Горбенко Федір Савеліїв, 28-ми років, син Степан 2-х років;
7. Іожиця Ілько Василів, 24-х років;
8. Калнев Гаврило Корніїв, 29-ти років, син Іван 3-х років;
9. Лисецький Ємеліан Федорів, 27-ми років;
10. Мендель Онисим Пилипів, 29-ти років;
11. Мендель Тома (вмер), син Марко 9-ти років;
12. Мурзин Антон Василів, 26-ти років;
13. Павловський Гаврило Павлів, 31 року, сини Данило 9-ти років, Василь 1-го року;
14. Поляков Конон Макарів, 28-ми років;
15. Плита Григорій Ігнатіїв, 27-ми років;
16. Сивоконенко Прокоп Іванів, 30-ти років;
17. Сивоконенко Семен Григорів, 30-ти років, син Сергій;
18. Скобленко Спиридон Федорів, 31-го року;
19. Стогній Захарій Федорів, 24-х років;
20. Терентієв Петро Іванів, 29-ти років, син Назар;
21. Ткач Григорій Герасимів, 29-ти років;
22. Толмачевський Лукіян Дем’янів, 25-ти років;
23. Яценко Павло Савеліїв, 26-ти років.
Скасування війська
Наказ військового міністра 26 грудня 1868 року за № 404 гласив: «Государ Імператор, згідно з думкою Державної ради, 3-го поточного грудня височайше повелить зволив: Новоросійське козацьке військо скасувати на підставі доданого при цьому Положення». Водночас наказав:
Надані війську два прапори і Височайшу грамоту передати у церкву станиці Волонтирівка для зберігання на вічні часи [21]».
Підписав наказ генерал-лейтенант Милютин.
Факт передачі військових прапорів Волонтирівській церкві підтверджується повідомленням газети «Кишинівські Єпархіальні відомості», № 15 за 1877 рік, де читаємо:
«Військові прапори полків № 1 і № 2 скасованого Новоросійського козацького війська передані у Волонтирівську великомученика Георгія Побідоносця церкву 22 квітня 1869 року на довічне зберігання при Його Імператорської Величності государя Імператора Олександра Миколайовича грамоті, поміщеній у жертовник в окремім склянім ковчежкові. Разом з прапором Полкова ікона (похідна) полку № 2 Дунайського війська – архістратиг Михаїл і Великий князь Олександр Невський». За тих часів у Волонтирівці була гарна нова церква, в решті станиць церковки були скромні і підлягали перебудові.
Положення про скасування Новоросійського козацького війська підписав голова Державної Ради і затвердив імператор 3 грудня 1868 року своїм власноручним «Быть по сему». Ось деякі витяги зі статей Положення:
«Ст. 1. Штаб- і обер-офіцерів війська, при звільненні з козацького стану, зарахувати до дворян Бессарабської області – потомственних до потомственних, а особових – до особових. Офіцерам дозволяється носити мундир.
Ст. 2. Урядники й козаки з їхніми родинами одержують у громадську власність земельний наділ і зачисляються до стану селян-власників.
Ст. 5. Всі урядники і козаки, які ще перебувають на полковій чи внутрішній службі і мають вислугу 15 і більше років, користуються правами відставних солдатів. Такі самі права надаються відставним урядникам і козакам, що дійсно прослужили не менше 3 років поза межами війська, або два трьохріччя на внутрішній службі, а також і ті, що прослужили менше сих строків, але звільнені у відставку через рани або каліцтва.
Ст. 9. Штаб-офіцери одержують по 300 десятин, обер-офіцери – по 150 десятин, зауряд-офіцери – по 75 десятин, а урядники і козаки – по 11¾ десятин.
Тим із чинів, які виявили бажання переселитися на землі скасованого Азовського війська, відводиться 7 950 десятин із розрахунку: двом штаб-офіцерам по 400 десятин і т. ін.
Ст. 18. Утримувані в станицях за рахунок громад початкові училища переходять у відання установ, що займаються народною освітою, і подальше утримання сих училищ лишається на обов’язку громад.
Існуюче в Миколаївці-Новоросійській військове училище передається у відання Міністерства народної освіти для вжиття належних заходів відносно існування цього училища. На 1869 рік виділяється сума на утримання училища із військових капіталів.
Ст. 20. Військовий капітал розподіляється:
а) підйомні офіцерам, що переселяються на Азов – 5 887 руб. 50 коп.;
б) на покращення побуту духівництва – 1 400 руб.;
в) решта грошей розподіляється між станицями і хуторами пропорційно населенню.
Сирітський капітал 3 000 руб. розподіляється між станицями і хуторами».
Варто зазначити, що на базі військового училища у Миколаївці-Новоросійській 1872 року була відкрита перша в Бессарабії учительська семінарія, згодом переведена до Аккермана».6
Власне про станицю Акмангит
За переписом 1828 року при утворенні війська в Акмангиті проживало козацького стану 175 осіб чоловічої статі, із них здатних до військової служби 90, та 150 душ жіночої статі. Не слід забувати, що попереднього року 102 родини із Акмангита були переселені на ділянку № 24, де вони заснували село Старокозаче. Статистика наступних років свідчить про різке збільшення населення, явно не за рахунок натурального приросту. Хто, коли й звідки прибув до села, їхні прізвища?.. Архіви напевне знають.
Роки 1828 1831 1832 1833 1835
Родин 50 83 105 110 115
Чоловіків 175 231 322 333 363
Жінок 150 203 269 273 293
Хат і землянок 75 99 101 103
1831 року в станиці Акмангит лютувала епідемія холери марбус. Із 10 червня до 30 липня захворіли 115 осіб, одужали 106 осіб. За свідченням штаб-лікаря Гоцинського, начальник станиці хорунжий Заблоцький під час епідемії виявив себе дбайливим господарем і заслуговує на заохочення керівництвом.
Початкове училище в Акмангиті
За ініціативою начальника війська підполковника Звєрєва 1835 року в станиці Акмангит відбулася знаменна подія – відкриття початкового училища для дітей нижніх чинів, першого у Дунайському війську. Вчителем призначений зауряд-хорунжий Недзельський Максим Іванович,7 28-ми років, на службі у Дунайському війську з 1829 року. Платня вчителя складала 200 руб. на рік, ще 100 руб. для священика. Забігаючи наперед, слід додати, що Недзельський 1841 року був підвищений у хорунжі, а 1869 згадується як осавул у відставці, батько двох синів Михайла і Данила та дочки Наталії.
Список дітей станиці Акмангит, що виявили бажання навчатися в училищі, підписаний 22 листопада 1835 року начальником станиці Акмангит зауряд-хорунжим Чернеліовським:
1. Мусія Андрієва Липового син Микита – 8-ми років;
2. Якова Андрієва Стогнія син Архип – 8-ми років;
3. Дем’яна Федорова Бойченка (хорунжого) син Павло – 8-ми років;
4. Якова Григор’єва Кравченка син Памфілій – 7-ми років;
5. Клима Іванова Стогнія син Іван – 8-ми років;
6. Якима Іванова Мартиненка син Григорій – 8-ми років;
7. Івана Якового Чорнобая син Василь – 9-ти років;
8. Уласа Семенова Скляренка син Кузьма – 8-ми років;
9. Костянтина Павлова Шуляченка син Іван – 13-ти років;
10. Івана Андрієва Руденка син Григорій – 9-ти років;
11. Назарія Васильєва Білого син Андрій – 19-ти років;8
12. Явдокима Васильєва Гавриленка син Семен – 13-ти років;
13. Сидора Михайлова Яценка син Іван – 7-ми років;
14. Ларіона Григор’єва Опрі син Лазарій – 8-ми років;
15. Афанасія Федорова Мурзина син Василь – 10-ти років;
16. Василя Михайлова Яценка син Іван – 7-ми років;
17. Андрія Іванова Литянського син Андрій – 8-ми років;
18. Андрія Іванова Литянського син Сергій – 6-ми років.
27 березня 1836 року генерал-губернатор Воронцов передав у дар училищу підручники:
Російська граматика – 6 примірників;
Арифметика – 6 примірників;
Коротка священна історія – 12 примірників;
Коротка географія – 6 примірників.
Про розмах цього навчального закладу можна судити з наявності шкільного майна, опис якого зберегли архіви, і який слід навести комплектно:
1. Портрет Його Сіятельства графа Михайла Семеновича Воронцова - 1
2. Лави для учнів - 6
3. Годинник настінний - 1
4. Дошка з триногою - 1
5. Стіл для вчителя - 1
6. Стілець для вчителя - 1
7. Дзвін 35-фунтовий з піддзвоном - 1
8. Підручники від М.С. Воронцова (дарунок) - 30 примірників
9. Коротка метода Ланкастера (книга) - 1 примірник
10. Російські букварі від Звєрєва (дар) - 19 примірників
11-14. Журнали і документація
15. Десять возів бур’яну для опалення школи
Підписав учитель зауряд-хорунжий Недзельський,
3 червня 1836 року.
В училищі були розряди 3-й, 2-й і 1-й. Навчалися тільки хлопчики – майбутні фельдшери, урядники, писарі. Ось список учнів Акмангитського училища, підписаний того ж 3 червня 1836 року учителем Недзельським:
1. Олексій Лисецький 11-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
2. Андрій Литянський 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
3. Андрій Липовий 14-ти років, поступив 11 грудня 1835 року;
4. Архип Стогнієнко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
5. Василь Мурзин, 11-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
6. Василь Чорнобай, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
7. Василь Толмачевський, 13-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
8. Василь Діан, 12-ти років, поступив 8 січня 1836 року;
9. Василь Коваленко 12-ти років, поступив 20 квітня 1836 року;
10. Григорій Руденко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
11. Григорій Мартиненко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
12. Іван Дубина, 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
13. Іван Яценко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
14. Іван Тульченко, 14-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
15. Іван Стогнієнко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
16. Іван Байрактар, 12-ти років, поступив 13 січня 1836 року;
17. Іван Суручан, 14-ти років, поступив 18 січня 1836 року;
18. Ілля Величенко, 12-ти років, поступив 14 січня 1836 року;
19. Кузьма Скляренко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
20. Лазар Опря, 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
21. Ларіон Михайловський, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
22. Мефодій Бакуменко, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
23. Микита Липовий 1й, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
24. Микита Липовий 2й, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
25. Павло Котельник, 15-ти років, поступив 8 січня 1836 року;
26. Павло Чорнобай, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
27. Семен Гавриленко, 12-ти років, поступив 13 грудня 1835 року;
28. Семен Чорит, 15-ти років, поступив 10 січня 1836 року;
29. Семен Моливієв, 9-ти років, поступив 26 травня 1836 року;
30. Степан Маланчук, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
31. Сергій Литянський 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
32. Федір Матвіїв, 11-ти років, поступив 26 травня 1836 року;
33. Трохим Остроух, 13-ти років, поступив 14 квітня 1836 року;
34. Федосій Бешлагін (із Волонтирівки), 14-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
35. Фома Вишневский, 14-ти років, поступив 10 березня 1836 року.
14 червня 1836 року Недзельського на посаді вчителя змінив пристав станиці урядник Павличенко.
3 серпня 1837 року відправили в Одесу генерал-губернатору Воронцову письмові роботи учнів з краснопису. Раніше в одеській друкарні було замовлено 12 похвальних грамот для учнів Акмангитського училища.
15 липня 1837 року відбувся перший випускний екзамен у присутності наказного отамана генерал-майора Станіслава Василевського та всіх батьків. Усі учні були підтягнуті і чисті тілом, в училищі діяв шкільний хор. Павличенко виправдав довір’я керівництва [12].
Початкові училища по війську відкрилися: у Волонтирівці – 1838 року, в Старокозачому і Михайлівці – 1839 року. 1845 року по війську діяли 8 початкових училищ з 285 учнями. В школах навчалися тільки хлопчики. 1859 року засноване військове училище у Миколаївці-Новоросійській для офіцерських дітей.
Під час Другої світової війни і румунської окупації, 2 серпня 1942 року, 15-річний юнак Спиній Анатолій Костянтинович записав у свій щоденник свідчення старожила, акмангитського селянина Івана Євдокимовича Григоренка, який навчався в цьому училищі в кінці 60-х років ХІХ ст. Проживав дід Іван на самій нижній вулиці в південній частині села, вмер наприкінці того ж 1942 року. Дід свідчив:
«Школа була розташована трохи на південний захід від нинішньої церкви (якої тоді ще не було) фасадом на захід, під однією стріхою зі станичним правлінням. Діти – тільки хлопчики – навчалися три роки. Всі три класи (розряди) займалися в одній кімнаті, а учнів було близько 60. Лав не вистачало, сиділи на підвіконнях і повсюди. Учнів суворо карали за найменшу провину: били лінійкою по долонях, ставили навколішки на дрібні камінці. Учні були стрижені «під скобку» (довге волосся), за провини вистригали збоку невелику латку, при повторі – вистригали півголови, а на третій раз стригли наголо. Це була найвища кара. Діти часто тікали зі школи, їх туди нічого не вабило».
Капітальна кам’яна церква в Акмангиті
Друга знаменна подія 1835 року – введення до ладу першої капітальної церкви. До цього часу в селі був молитовний будинок, розташований через дорогу від будинку вчительки Костіної Єфросинії Петрівни.9
Нова церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці була освячена при священикові Йосипові Чепелі та Аккерманському благочинному Федорові Малявинському. Вона була розташована в колишньому шкільному дворі, на тому місці, де до 1940 року стояла капличка (перед входом у нову школу).
Священик Йосип (Іосиф) Чепель і матушка Агафія були в селі шанованими людьми, витрачали багато власних коштів на обладнання церкви. Отець Йосип був нагороджений церковними відзнаками скуфією і набедреником, а також бронзовим хрестом у пам’ять війни 1853-1856 років. 1869 року він згадується як заштатний священик. Йому було тоді 79 років [35].
Забудова Акмангита
Протягом 1834-1839 років у станиці Акмангит проводилися планувально-впорядкувальні роботи згідно з «Положенням про упоряд-кування поселень (містечок та сіл) у Російській імперії», підписаним 27 жовтня 1830 року в С.-Петербурзі міністром внутрішніх справ графом В. Кочубеєм.
Ось деякі витяги з цього «Положення»:
«Розділ І
...
§4. Вулиці в поселеннях прокладають прямі і правильні.
§5. Ширина вулиць, особливо при великих шляхах, визначається не менше 10 сажнів. У випадку, коли місцевість не дозволяє зберегти сю ширину між двох ліній будівель, забудову проводять тільки з однієї сторони вулиць.
§6. Від берегів відступають на 15 сажнів.
§7. Провулки і проїзди між гніздами передбачати 6-саженної ширини.
...
Розділ ІІ
§12. Церкви в поселеннях будувати на майданах, визначаючи при тому пристойне місце.
§13. Гостинні двори і крамниці розміщати на майданах.
§14. Будівлі волосних правлінь, школи та інші громадські установи будувати на майданах.
§15. На майдані, де є церква, не ставити корчму.
§16. Там, де нема пристойного майдану, церкви будувати на проїзних вулицях на відстані 20 сажнів від селянських будинків.
§17. На таких вулицях корчми мають бути на відстані не менше 40 сажнів від церков.
§18. Кладовище розміщати за межами поселень не ближче півверсти від них.
Розділ ІІІ
§19. Для кожного сільського двору відводити в ширину 14 сажнів, а в довжину до 60 сажнів.
...
Розділ ІV
Про будівлі у селянських дворах
§32. Чорні хати10 виводити із ужитку, печі в хатах робити з цегляними димарями, піднімаючи їх над покрівлею на 1 аршин.
§33. Будинок розташовувати таким чином, щоб довжина простягалася у двір, а ширина – по лінії вулиці.
§36. Будинки можуть простягатися по лінії вулиці там, де є такий звичай, тільки відстань між будинками має бути не меншою 6 сажнів».
В Акмангиті перша вулиця пролягала низом понад річкою. В 30-ті роки ХІХ ст. було прокладені три паралельні вулиці. Горішньою була та, що тепер є центральною. Довжина вулиць була від кручі на півдні до кручі і ще два квартали на північ (по садибу Андрона Кузьмича Байрака). Розкидані випадково двори, в тому числі на острові, підлягали зносу. В подальшому вулиці множились і видовжувалися.
За українським звичаєм, на перших трьох вулицях будинки простягалися вздовж лінії вулиці (понад вулицю). У наступні роки начальство наполягало дотримуватися §33 «Положення», тобто розташовувати будинки довжиною у двір. Згодом цей спосіб став домінуючим.
Дещо про те, яким саме був козацький плановий будинок і садиба, ми дізнаємося зі спогадів секретаря Кишинівської духовної консисторії Л.С. Родкевича, надрукованих у газеті «Кишинівські Єпархіальні відомості» № 12 і № 16 за 1879 рік. Він побував у Акмангиті 7-8 листопада 1878 року, через 10 років після скасування козацького війська, у почті архієпископа Павла з нагоди освячення в Акмангиті нової (нинішньої) церкви. Його разом із регентом соборного дитячого хору і всіма дітьми-хористами запросив до себе церковний попечитель у мундирі унтер-офіцера (мабуть, урядника) з галунами і нашивками, а його жінка причастила усіх простим і смачним обідом. Він так описує житло господаря: «Посеред будинку з вулиці ґанок, із котрого двері ведуть у сіни, що розділяють хату на дві половини. Кожна половина складається із однієї досить просторої кімнати з земляною долівкою. Другі двері ведуть на найближчий до будинку двір, де є кілька сарайчиків, притулених до кам’яного муру. Із цього двору через збиті із чотирьох дошок ворота можна увійти в доволі просторий з лівого боку скотський двір (обору), а через другі такі ж ворота, по прямій лінії від будинку – у хлібний двір (гарман), де стояли скирти соломи.
Усі господарські будівлі і мури, за винятком будинку, змуровані із каменю-плитняку без чамура».
Як бачимо, описано не дуже вправно і не повністю. Додамо, що хата мала бути потинькована (мазана) глиною і побілена, а покрівля мала бути із околоту (житньої соломи) або комишу із заплетеним гребенем. Комиш укладався «просто» або «з підстрижкою» (німецький спосіб). Про половник, стайню, курник, повітку (шопу), комору, хлів, погріб тощо нічого не сказано, а все це було безумовно, та городянин не помітив, або відніс до «кількох сарайчиків».
На відміну від колоністів (німців і болгар), які, крім обширних земельних ділянок, одержували від казни значні субсидії на влаштування господарства, свій козак нічого цього не мав. Осідаючи на новому місці, він починав майже як Робінзон Крузо.
Перш ніж збудувати собі будинок, козак мав подбати про такусяку стріху над головою («своя стріха – своя втіха»). Спочатку це був звичайний курінь, або «хата з лободи», як тоді казали. Трохи обжившись, він будував собі землянку глибиною 2 аршини (по вікна). Сходи, що вели до землянки, були розташовані іззовні, мали над собою покрівлю і двері як наверху, так і внизу (своєрідні сіни).
Стіни землянки і сходів викладалися з глиняного саману (пац), покрівля – із комишевих снопів у два ряди (шари), покладених у різних напрямках по дерев’яних слижах (брусах). Зверху і знизу покрівлю обкидали глиняним розчином із соломою, загладжували й білили. Стіни так само обмазували глиною з обох сторін із подальшою побілкою. Приміщення землянки складалося з однієї камери (кімнати) з вогнищем посередині. На третьому етапі хазяйновитий козак будував собі надземний будинок (хатину) із двох камер і сіньми. Одна кімната була житловою з піччю, а друга – холодна для урочистих заходів (ще казали «для домового»). У Акмангиті 1839 року почали будувати надземні планові двохкамерні хати, де житлова кімната опалювалася піччю з комином і димарем (до тих пір хати опалювалися «по-чорному»). 1840 року таких планових хат у селі вже було 185, із них ⅔ мали кам’яні стіни, решта – саманні. У цей самий час ще багато родин проживали в «чорних хатах» і землянках.
Земельний фонд станиці Акмангит і землеволодіння
Через відсутність комплексних архівних досліджень вичерпну довідку про землі станиці Акмангит скласти не вдалося. Подаю тут тільки цифри, документально підтверджені.
При першому розмежуванні Буджаку, 1823 року поселенню Акмангит було наділено 4 729 десятин [14]. Того часу поселення передбачалися величиною в 100-200 господарів, із розрахунку 30 десятин на родину з невеликим запасом.
Після того, як 1828 року поселення перетворилося на станицю Дунайського козацького війська, і населення стало зростати, 1830 року додано 1 936 десятин із ділянки № 60, але через шахрайство чиновників цю землю було передано лише 1836 року [20].
1837 року землі виявилося 7 457 десятин [16]. 1841 року додано із ділянки № 61 3 995 десятин [15]. Таким чином, землі стало 11 452 десятин.
Новонаділена земля вважалася безводною, і в 40-ві роки здавалася в оренду Петру Скалату по 10 коп. сріблом за десятину щорічно. Частину виручених грошей витрачали на побудову греблі на Сариярській балці. Гребля була довжиною 40 сажнів і шириною внизу 6 сажнів, а зверху – 3 сажні.
За станицею Акмангит числилися кілька тисяч десятин землі на пустопорожніх ділянках, призначених для циган, що осіли в станиці. Ці землі так само здавалися в оренду (болгарам).
Після відторгнення 1856 року південно-західного кута Бессарабії і передачі його Молдавському князівству відповідно до Паризького мирного договору, частина станичних земель опинилася за кордоном, у тому числі власне Акмангитські 1 500 десятин (ділянки № 61 і 62) та козацькі 6 907 десятин (ділянки № 63, 69 і 71).
Землю було продано купцям Людвігу Тардану та іншим по 7 руб. сріблом за десятину. Гроші призначалися на побудову нової церкви і зберігалися у священика. Однієї темної ночі гроші зникли (були украдені). Про це я прочитав у газеті «Кишинівські єпархіальні відомості» за 70-ті роки XIX ст. Виписку не зробив, і тепер не можу послатися на конкретне джерело. Злодіїв не впіймали, довелося жебрати «по миру на церкву», яку таки збудували 1878 року.
Селяни – українці і росіяни, а також болгарські колоністи, що опинилися за границею, масово кидали свої обжиті місця і переходили на російський бік. Їх розселяли в Херсонській і Таврійській губерніях. Такі найближчі до нас села, як Тропокло (Траповка), Новий Карагач (Вишневе), Ескіполос (Глибоке), які були болгарськими колоніями, повністю знелюднілися і були заселені молдавськими державниками на свій розсуд, тобто здебільшого молдаванами. Таким чином, на крайньому півдні та південному заході Бессарабії значно змінився національний склад населення.
Нова границя пролягала понад південну околицю Акмангита із заходу на схід. На схід границя пролягала до Сариярської балки, там вона повертала майже під прямим кутом на північ, а версти через чотири – на схід. На землях станиці було розташовано 5 кордонів (пікетів). Їхні номери № 83, 84, 85, 86, 87 і 88. Відстань між кордонами 2-2,5 версти, а через кожні 200 сажнів стояли нумеровані кам’яні знаки, встановлювані на кіпцях (межових курганчиках). Уздовж границі була канава шириною у 2 сажні та патрульна дорога шириною до 10 сажнів.
Будівля кордону (пікету) являла собою однокамерну землянку довжиною 5 сажнів та шириною 2 сажні і 1 аршин при глибині 2 аршини (по вікну). Землянка мала двоє дверей висотою 2¼ аршина і шириною 1¼ аршина та чотири вікна висотою 10 вершків і шириною 8 вершків. Покрівля із комишу, обкидана глиняним розчином знизу і зверху, стіни із саману, обмазані глиною і побілені – все як у козацьких житлових землянках. У приміщенні – вариста піч із двома коминами і димарем. Для коней будували стайні довжиною 6 сажнів і 2 аршини та шириною 2 сажні і 1 аршин. Бували кордони з криницями і без них [23].
У Акмангиті постійно знаходився штаб полку № 2 і штаб 1-ої сотні цього полку.
При скасуванні козацького війська 3 грудня 1868 року в станиці Акмангит виявилося землі:
а) орної, сінокісної і вигінної 8 851 дес. 2 015½ кв. саж.;
б) під садибами і городами 86 дес. 906 кв. саж.;
в) під церквою і кладовищем 1 дес. 878 кв. саж.;
г) під патрульною дорогою і кордонами 38 деc. 2 230 кв. саж.;
д) під вулицями, майданами і дорогами 88 дес. 1 440 кв. саж.;
д) під руїнами турецького селища 11 дес.
ж) під урвищами і кручами 2 дес.
з) під урвищами і кручами 110 дес. 900 кв. саж.;
і) під річкою Сарата і ставками 33 дес. 450 кв. саж.;
Всієї землі 9 223 дес. 1 639½ кв. саж.11
План розподілу земель станиці Акмангит і хутора Михайлівка
План розподілу земель
станиці Акмангит і хутора Михайлівка 1858 р. [58]
Із орної і сінокісної виділено церковному причту 100 десятин. На козацький пай випало по 11¾ десятин. На Дону і Кубані козаки мали по 40 десятин. Державні селяни в Бессарабії мали по 30 десятин, болгарські колоністи по 50, а німецькі – по 60 десятин. Більшої кривди захисникам вітчизни, козакам, царський уряд завдати не міг!
Буде доречно відзначити, що на півдні Бессарабії, починаючи з 20-х років, документація із землевпорядкування велася недбало і плутано, площі ділянок вираховувалися неточно, і це давало можливість урядовцям чинити беззаконня на користь великих землевласників. Прикладом може слугувати 25-літня тяганина по судах акмангитських козаків із представниками влади за землю, станиці належну.
25 грудня 1835 року начальник Дунайського козацького війська підполковник Звєрєв звернувся з рапортом до Бессарабського губернатора Федорова з проханням призначити слідство з приводу невідведення станиці Акмангит і хуторові Михайлівка доданої 1829 року з ділянок № 60 і 61 землі загальною площею 5 584 десятини. Губернатор доручив справу Аккерманському судді Снєжкову. Військо представляв хорунжий Негрескул.
Через деякий час Херсонський і Бессарабський генерал-губернатор наказав Федорову призначити «нейтральну комісію», адже Снєжков здає зазначену землю в оброк приватним особам, а тепер навмисно зволікає справу.
27 травня 1836 року новий командувач Дунайського козацького війська полковник С. Василевський наполягав на прискоренні справи і призначив у комісію від війська начальника станиці Акмангит станичного отамана зауряд-хорунжого Мунтянова, а генерал-губернатор Воронцов відрядив губернського секретаря Андрієвського із завданням «негайно розібратися у справі». Цей, у свою чергу, доручив справу засідателю Леовського повітового суду титулярному радникові Платонову.
Платонов побував у станиці Акмангит з 1 по 21 лютого 1837 року, але з’ясувати справу не зумів.
Тоді він зібрав письмові свідчення від:
а) колишнього Леовського, а тепер Аккерманського повітового землеміра Ф.М. Будераського;
б) Бессарабського обласного землеміра;
в) Аккерманського повітового земського суду;
г) засідателя цього суду Копєйкіна;
д) його прикажчика Недоперюка;
е) начальника станиці Акмангит зауряд-хорунжого Толмачевського та інших.
Зі свідчень виявилося, що височайше пожалувана дійсному статському радникові Г. Каліархі земля в 6 000 десятин (ділянка № 59) була намежована комісією Бессарабської зйомки ще у 20-ті роки таким чином, що вся вода знаходилася в Каліархі, а сусідні ділянки лишилися безводними; що Бессарабська казенна палата, ґрунтуючись на указі Правительствуючого сенату, указом від 19 квітня 1830 року запропонувала поміняти межі:
а) із ділянки № 59 примежувати 2 130 десятин до ділянки № 61;
б) взамін із ділянки № 60 до ділянки № 59 примежувати 2 261 десятину;
в) решту ділянки № 60 поділити на дві частини: 1 396 десятин передати до станиці Акмангит, а другу частину примежувати до казенної ділянки № 63 (майбутнє Буртове), при цьому ділянка № 60 повністю ліквідується;
г) із ділянки № 61 домежувати хуторові Михайлівка 2 144 десятини.
Керуючись вказівками казенної палати, землемір Будераський у грудні 1830 року поміняв межі в натурі, а представник Аккерманського суду «забув» формально ввести у володіння відповідних власників.
Тим часом упродовж кількох років Аккерманський суд володів ділянками № 60 і 61, прибуток ніби здавав у казну, а з 1833 по 1838 рік здавав землю в оброк дворянинові К. Баласу, а той переуступив їх надвірній радниці Навєрновій. Зять останньої Копєйкін, засідатель Аккерманського суду, став фактичним розпорядником земель. Своє «право» він здійснював через прикажчика Кирила Недоперюка із Шаганів. Той здавав землі десятинщикам і кишларам, а з акмангитських козаків, таких як Купріян Палійчук, Микола Чернієнко, Григорій Москаленко, Іван Чорнобай, Григорій Маланчук, Ілько Стогнієнко, Прокіп Лисецький, Федір Лисецький, Іван Лоза та інших, за косіння сіна фактично на їхній землі, брав гроші.
На підтвердження, що Копєйкін користувався станичною землею, козаки виставили свідками наглядача Сариярської поштової станції Павла Лавренова і дивізійських селян Івана Безпалого та Івана Богомоленка, але на допиті вони відмовилися від свідчень «із релігійних мотивів».
1836 року землемір Будераський удруге примежував ті самі 1 396 десятин станиці Акмангит, які цього разу були «належним формальним способом» передані станиці. Це дало привід судовим крючкотворцям сформулювати справу так: «Про неправильне користування козаками і приватними особами казенними землями з 1830 року», замість того, щоб прямо записати «про некористування козаками належною їм землею і користуванням нею засідателем Копєйкіним», та пустила цю справу по судових інстанціях [19].
Копєйкін доводив, що самі козаки випасали там свою скотину, а не його кишларі і десятинщики. Докази козаків були незаперечними: вони не могли виснажувати свою худобу подвійним щоденним перегоном туди і назад від станиці до цього безводного степу. Відстань від станиці до Сариярської балки дорівнює 12 верст. Тоді щоденний перегін на випас і водопій складав би 48 верст!
1839 року Аккерманський третьої гільдії купець Кучурка пред’явив черговій комісії розписку Якова Копєйкіна, в якій значилося, що він передає купцю частину землі з дільниці № 60 по Сариярській балці для випасу табуна і скотини. Копєйкіну за все сплачено. Кучурка мав на Сариярській балці своє кишло (притин). Провина Копєйкіна була безперечною, і лише кланова солідарність не дозволяла їм визнати очевидне. Станичники це добре розуміли і перестали довіряти своїм представникам із офіцерів і призначили довірителями своїх козаків, неписьменних, але чесних. Ними стали Купріян Ємельянів Палійчук і Яким Іванів Мартиненко, та і вони довго не встояли. Обстріляні багатослів’ям юристів-брехунів, останні переконалися, що до істини їм не продертися, і заблагали про свій відклик. 1851 року вони були відсутні на засіданні обласного суду в Кишиневі, і суд ухвалив рішення викликати їх через публікацію об’яви у Санкт-Петербурзьких і Московських відомостях.
Судова тяганина тривала 25 років, з 1835 по 1860 рік, і закінчилася не на користь козаків. Тобто, земля залишилася за козаками, а от за якесь «неправильне користування» довелося-таки платити гроші. До того ще чимало витрат було зроблено на писарів, папір і проїзди – кількасот рублів.
За ці 25 років було вимазано тисячі аркушів простого і гербового паперу [13; 19; 29]. Сотні чиновників усіх рангів присвятили справі свою кар’єру і, одержуючи пристойну платню-жалування, не кажучи вже про хабарі, вишикувалися у сталеву лаву, озброєну гусячими перами для захисту честі (безчестя) мундира свого клану. Їхня зброя – гусячі пера – виявилася гострішою за козацькі шаблі!
Варто зауважити, що у першій половині XIX ст. у південній Бессарабії, як ніде і будь-коли у Росії, шахрайський захват обширних земель набув потворних форм. Разом із торгівлею мертвими душами – документами покійників для переховування втікачів – ці промисли були того часу своєрідним «паспортом» краю.
Господарство
У станиці Акмангит до самого 1836 року майже вся земля лежала незайманою цілиною. Козаки перебували постійно в полках, а нечисленному жіноцтву і малоліткам було тяжко її розорати й засіяти.
У користуванні землями панувала займанщина в межах станичного юрту. Кожний займав, орав, косив сіно чи випасав за своїми можливостями. Орали тоді масивним українським (малоросійським) плугом. Він був майже весь дерев’яним, полиця (відвал) із дубової дошки 4 фути завдовжки, дишель із цільного дерева, зігнутого таким чином, що він виписував безпосередньо перед стійкою криву лінію до напільної сторони. Перед лемешем вставлявся у дишель великий різець. Дві чепіги з кривих товстих суків служили для управління плугом під час роботи. Одна чепіга кріпилася до дишля, друга – до підошви. Плуг одвертав пласт у 20 дюймів шириною і 8-10 дюймів товщиною (глибина оранки). Пласт не перевертався, а лише переміщався, або клався на ребро. Плуг тягнули від трьох до п’яти пар волів. Виробіток складав 0,6-0,7 десятини за день.
Зоране поле являло собою нагромадження брил (глиб). Неодмінно треба було боронувати. Дві послідовно з’єднані борони тягнула пара волів. Сіяли так само «під борону». По цілині три роки поспіль сіяли арнаутку (сорт твердої ярової пшениці), потім ще років п’ять інші хліби, затим оставляли під переліг на 5-6 років, на 2 роки – випас, 4 роки – сінокіс. Якщо не було потреби розорювати переліг, його залишали під ковилово-луговий степ на довгі роки і займали під оранку (царину) іншу площу цілини.
Для прикладу візьмемо 1835 рік і простежимо, як у станиці Акмангит у ті часи справлялося землеробство. Рік був урожайним. Мешкали в селі 139 родин (355 чоловіків і 278 жінок різного віку, всього 633 душі). Коней було в станиці 71 (крім стройових, які належали війську), волів 319, корів і гульової скотини 578, овець 1 357 голів.
Посіяно пшениці і жита 188 четв.12
Посіяно ячменю, вівса і проса 64 четв.
Зібрано (уродило) пшениці і жита 1 470 четв.
ячменю, вівса і проса 689 четв.
Яка площа землі була засіяна? Виконаємо деякі розрахунки.
Під пшеницю і жито 188 четв. : 0,6 четв. ≈301 дес.13
(норма посіву)
Під ячмінь, овес і просо 64 четв. : 0,5 четв. ≈ 130 дес.
Приблизно засіяно ≈ 130 дес.
Скільки хліба (зерна) оставляємо для посіву?
Пшениці і жита 188 x 1,114 ≈ 210 четв.
Ячменю, вівса і проса 64 x 1,1 ≈ 70 четв.
Скільки засипано хліба в запасний магазин?15
Жита і пшениці по ½ четверика, або по 1/16 четверті від особи чоловічої статі, всього 355 x 1/16 ≈ 22 четв.
Скільки хліба остається на харч і фураж?
Жита і пшениці 1470 четв. – 210 – 22 ≈ 1 238 четв.
На душу населення 1238 : 633 душ ≈ 1,9 четв. (400 л)
Ячменю, вівса і проса 64 : 633 душ ≈ 0,1 четв. (20 л)
Непогана забезпеченість, хліб цей вирощений трудом жінок і дітей.
Скільки плугів могла спорядити станиця?
319 волів : 8 (чотири пари на плуг) ≈ 40 плугів.
1835 рік видався врожайним після трьох років неврожайних.
За 40 років козацького періоду, з 1828 по 1869:
а) неврожайних було 11 років: 1832, 1833, 1834, 1840, 1843, 1845, 1846, 1849, 1853, 1866 і 1867;
б) врожайних було 15 років;
в) посередніх було 14 років.
Нашестя саранчі спостерігалися в такі роки: 1828, 1829, 1836, 1844, 1846, 1854, 1855, 1856, 1857, 1859, 1863.
Масовий падіж скота від епізоотії і безхарчів’я спостерігався у роках: 1841, 1844 (чума), 1845, 1854, 1864, 1867.
Землетруси були 1838 (7 балів) і 1844 років.
Поза військом козаки перебували у злиденному становищі, і це часто позначалося на їхніх службових обов’язках і бойовій готовності. Ось чому керівництво військом вживало заходів для удосконалення знарядь і підвищення продуктивності праці, для покращання побуту козаків.
1837 року за наказом отамана зі станиці відряджені по 6 чоловіків у Куприянівський монастирський ліс, Оргеєвський повіт, на заготовку лісу для плугів, борін і возів.
24 лютого 1838 року призначено команду із чоловіків з 20-ма підводами для вивозу лісу. Це мали бути заможні хазяї, що мали не менш, як по дві пари волів. Ось їхній список:
1. Омельян Кравченко;
2. Григорій Гросул;
3. Федір Лисецький;
4. Іван Чорнобай;
5. вдова Уліяна Байракова;
6. Яків Стогній;
7. Юхим Поляков;
8. Михайло Дмитрів;
9. Яків Кравченко;
10. Василь Підопригора;
11. Олександр Юрашків;
12. Лукіян Гойман;
13. Тимофій Гойман;
14. Герасим Дураков;
15. Василь Донченко;
16. Федір Доброжан;
17. Арсеній Гидирим;
18. Клим Стогній;
19. Василь Даниленко;
20. ...
Сплачено монастиреві 50 руб. сріблом за деревину.
Із доставленої деревини для станиці Акмангит було виготовлено:
– плугів 53, із них окованих – 20;
– борін окованих із залізними зубцями – 40;
– возів 5, із них окованих – 2.
А це список майстрів, які займалися їхнім виготовленням, та їхній заробіток:
1. Тарас Шевченко – 14 руб.;
2. Олексій Мельниченко – 10 руб.;
3. Тома Романенко – 13 руб.;
4. Никифор Шевченко – 8 руб.;
5. Михайло Яценко – 8 руб.;
6. Остап Козаченко – 8 руб.;
7. Бублинський – 6 руб. 50 коп.
1837 року згадуються козаки: Дахно, Балабушка, Мурза, Краснопер, Палійчук, Сугачевський, Байдабура, Зозуля, Гаркуша та ін.
Різкий позитивний стрибок з усіх статистичних показників спостерігається у 1838-1839 роках. Ось статистика тих років, включаючи деякі вже наведені цифри:
Роки 1835 1836 1837 1838 1839 1840
Родин 139 145 165 154 270 312
Чоловіків 355 325 336 331 619 562
Жінок 278 333 352 356 550 556
Хат і землянок 103 133 147 156 6 32
Будинків планових 150 155
Вітряних млинів 9 11 11
Землі орної і сінокісної 7 456 7 456 7 456 7 456
Посіяно озимих, четв. 188 307 358 566 607 396
Посіяно ярових 64 81 160 217 241
Зібрано озимих 1 470 4 973 4 611 1 826
Зібрано ярових 689 730 2 328 905
Коней 71 126 92 170 191
Волів 319 312 322 405 502
Корів і молодняка 1 357 1 408 901 1 042 1 221
Овець 1 534 2 323 982 1 275
Чим пояснити стрибок населення 1839 року? Причина невідома. Хіба що прибуттям циган
3 квітня 1839 року згадуються в Акмангиті станичний отаман Яків Стогній та судді Тарас Шевченко і Калнєв (без імені), пристав урядник КіріцаТопор. Ці добродії напевне знали, та нам не переказали.
1846 року орна земля (царина) в станиці складала 4 725 десятин, або 41 відсоток від загальної площі у 11 451 десятину. Решта 6 726 десятин використовувалась як сінокісна і вигінна.
Пізніше (коли саме, установити не вдалося) станиця перейшла на форму землекористування, аналогічну іншим козацьким військам країни, а саме
а) вся станична земля, крім садибної, була у громадському користуванні усіх козаків і урядників (станичний юрт);
б) орна і сінокісна (крім вигінної – толоки) поділена на паї, розподілялася між козацькими родинами;
в) після смерті козака, в якого не було синів, а якщо й були, але вже одержали свої паї (за садибу), то від таких земля поверталася у станичний юрт;
г) після смерті такого, що оставив дітей чоловічої статі, і які ще не одержали своїх паїв, громада лишала у їхньому користуванні увесь пай; якщо в їхньому числі були матері і діти жіночої статі, то і вони разом користувалися сим паєм довічно чи до заміжжя;
д) після смерті козака, який лишав жінку бездітну, або з дітьми жіночої статі, громада забирала половину паю у станичний юрт, а половину залишала в їхнє довічне користування чи до заміжжя.
Ця форма землекористування проіснувала до 1882 року, або 14 років після скасування війська.
Первісна середня норма козацького паю коливалася у різні роки від 12 до 15 десятин на родину, хоча за статутом паї передбачалися у 40 десятин.
Як було відзначено, при скасуванні війська 1868 року козаки одержали по 11¾ десятин на родину (з толокою і садибою). У той самий час у німецьких і задунайських колоністів (болгар) сімейні наділи складалися із 50-60 десятин, а у державних селян – із 30 десятин. Всі ці категорії сільських мешканців були звільнені від військової повинності до 1874 року і могли без перешкод займатися господарськими справами.
Захисники вітчизни, козаки, були позбавлені сих переваг!
Варто додати, що в станицях практикувалася оренда землі, що призводило до майнового і соціального розшарування серед родин.
За підрахунками відомого економіста Ю.Б. Янсона, у 70-ті роки XIX ст., для забезпечення прожиткового мінімуму, селянському господарству в чорноземній зоні потрібен мінімальний земельний наділ у 5 десятин на душу (тобто, приблизно 25-30 десятин на родину) [61].
Основною галуззю господарства в станиці Акмангиті в середині XIX ст. поступово стало землеробство.
На зміну безладному землекористуванню з багаторічними перелогами спостерігався перехід до сівозмін і трьох-чотирьохклинного рільництва з однорічним відпочинком і без використання добрив. Гній використовувався виключно на паливо. Пізніше культура кукурудзи замінила однорічний пар.
Для підняття цілини використовували бессарабський (новоросійський) плуг, він потребував 3-4 пари волів, для чого спрягалися кілька хазяїв. Згодом стали використовувати плуг, сконструйований Дмитром Чалакоглу (чомусь названий «угорським плугом»), його тягнули 1-2 пари волів, і коштував він відносно дешево, три рублі сріблом. У найбідніших хазяйствах для спушування поверхні ґрунту і загортання насіння вживали дерев’яні волокуші (хворостянки). Просапні культури оброблялися сапою (прашувалися), це кукурудза, картопля та ін.
Збирання колоскових виконувалося серпами і косами з грабками. Серпами жали в основному жито, снопи обмолочувалися ціпами, щоб зберегти солому для «околотів», які йшли на покрівлі. Інші колоскові обмолочували прогоном коней або прокатом возів. Пізніше для обмолоту стали застосовувати камінні гранчасті котки у кінній упряжці, запозичені від німецьких колоністів.
Віяли зерно на вітрі, чистили на решеті – дармої, чіпляючи його на палку з рогатиною. Після очистки зерно зберігали у випалених «пашенних ямах». Цей звичай успадкований від татар. Кукурудзу в качанах (нетереблену) зберігали у сплетених із хмизу кошах – сусуяках.
Міністерство державного майна відряджало в Бессарабію чиновників для вивчення досвіду зберігання зерна в ямах. Ось складений ними звіт:
«Заступом викопують шийку ями циліндричної форми діаметром в 1 аршин. Глибина шийки на 3-4 вершка нижче можливого проникнення в ґрунт талих і дощових вод. Після цього заступом із коротким держаком розширюють яму. Вибрану землю використовують для утворення навкруг шийки підвищення, щоб запобігти попаданню в яму стічних вод. Яму копають глибиною до одного сажня нижче шийки. Звужена донизу, вона набуває глекоподібної форми. Протягом двох діб яму висушують, потім три доби її обпалюють розкладеним на дні вогнищем. Після засипки зерна шийку закривали кам’яною плитою і глиною. Яма вміщала 250-300 пудів зерна.16 Зерно в ямах зберігалося в хорошому стані до трьох років».
Важливим елементом упорядкованості села були криниці. Копали їхній циліндричний стовбур звичайним заступом на глибину до водоносного шару. На дно укладали дубовий «калач», по ньому весь стовбур обмуровували каменем-плитняком «на сухопар» (без чамура). Ця камінна обмурівка перешкоджала обвалам ґрунту і водночас добре фільтрувала воду. Неглибокі криниці перекривали зверху кам’яною брилою з круглим отвором діаметром 1 аршин і споруджували «журавлі» для підняття води. Над глибокими криницями (5-15 сажнів) споруджували дерев’яне цебриння (зруб), над ним на двох стовпах укріпляли на осях горизонтальний дерев’яний барабан. На барабан намотували канат, а крутили барабан за допомогою лівера.
Віддалені від села глибокі громадські криниці мали спеціальний пристрій – коловорот із вертикальним барабаном і кінною тягою. Вода піднімалася поперемінно двома цебрами і переливалась у рундук ємністю 300-500 відер, звідти подавалася за потребою у водопійні корита або в селянські барила.
Такий самий пристрій із кінною тягою використовувався при копанні криниці для підйому вибраного ґрунту.
Повернемося до станиці.17
У цивільну експедицію військового правління Акмангитського станичного правління
Рапорт
Виконуючи наказ оної експедиції від 5 числа січня за № 5, станичне правління має честь надати статистичні відомості за 1856 рік
Станичний отаман Остроух
Суддя Гульпа
Писар Новгородов
12 січня 1857 року.
I. Народонаселення
Станиця Акмангит Хутір Михайлівка
1. Духовного звання, які служать 5 3
діти чоловічої статі 1 5
діти жіночої статі 10 9
2. Службовці: обер-офіцери 4 7
зауряд-хорунжі 4 7
урядники і унтер-офіцери 31 27
козаки 445 195
3. Відставні: обер-офіцери 1 3
урядники 1 1
козаки 35 16
4. Козаків торгового стану – –
5. Малоліток до 17 років: офіцерських дітей 9 10
нижніх чинів 579 145
6. Жінок і дітей жіночої статі: офіцерських 13 25
нижніх чинів 924 326
7. Жителів козацького стану – усього:
чоловічої статі 1 109 411
жіночої статі 929 353
8. Народилося з 1 жовтня 1855 р.
до 1 грудня 1856 р.: чоловічої статі 14 9
жіночої статі 6 5
9. За цей час вмерло: чоловічої статі 5 4
жіночої статі 8 3
10. Відставних інших станів: рядових – 4
11. Жителів інших станів: чоловічої статі 6 12
жіночої статі 10 4
12. Число дворів 293 161
Станичне правління 1 –
Корчем 2 1
II. Господарство
А. Посіяно восени 1855 і навесні 1856 років, четвертей: жита 210
пшениці 104
ярової пшениці 214
проса 49
гречки –
вівса 53
ячменю 281
картоплі –
гороху 21
льону 71
Б. Зібрано: озимого жита 215
озимої пшениці 183
ярової пшениці 227
проса 217
вівса 181
ячменю 292
гороху 28
льону 114
Накошено сіна пудів 25 714
Одержано соломи пудів 85 195
В. Скотина на 1 січня 1856 р.: коней 198
волів 421
корів і молодняка 1 018
овець 4 218
свиней 799
Найважливіші злочинства: конокрадство 7
Епідемії: на людей не було
В Акмангиті і Михайлівці: захворіло скотини 385 голів
пало 137 голів
Ціни в рублях
Будинок 2-камерний з садибою і городом 150
Десятина орної чи сінокісної землі на 1 рік 3
Четверть жита 6
Пуд пшениці 1,50
Четверть проса 3
Козацький кінь 50
Віл 25
Корова з телям 15,50
Вівця 2,20
Пуд сіна 0,11
III. Громадські споруди
1. Церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці кам’яна, покрівля залізна, кам’яна огорожа довжиною і шириною 30 сажнів, при ній окрема дзвіниця на двох дерев’яних стовпах із дерев’яним піддашшям. Побудовано церкву 1834 року на гроші, пожертвувані різними особами і станичниками, але на яку суму – невідомо.
1845 року полагоджено залізну покрівлю з пофарбуванням, оцинковану ззовні і всередині, з дозволу генерал-губернатора на суму 155 руб. сріблом – гроші отримано від продажу громадського хліба. Тепер назріла потреба чергового ремонту.
2. Будівля кам’яна на один поверх, покрита черепицею на один схил, поділена на дві половини, в кожній по дві кімнати, одні сіни і по одній голландській печі; двір обгороджений муром довжиною і шириною 16 сажень, у дворі відхоже місце одне. У цьому будинку розміщається станичне правління й училище.
Побудована 1843 року за рахунок війська на суму 463 руб. і 58½ коп. сріблом, з поставкою від громади козаків каменю, глини і піску безкоштовно. В даний час будівля у хорошому стані.18
3. Громадський запасний магазин, із лампача на каміннім фундаменті, покрівля комишева, з камінною огорожею в довжину 40 і в ширину 30 сажнів. Побудований 1835 року за рахунок війська на суму 452 руб. і 88½ коп. сріблом, з поставкою від громади каменю, глини і комишу. Тепер перебуває у хорошому стані.
4. Будинок кам’яний одноповерховий при Сариярській поштовій станції, що належить до станиці Акмангит. Покрівля будинку комишева, під ним камінний погріб. Будинок має три кімнати, одні сіни, голландських печей дві, одну російську піч і одну кабицю (вогнище); на подвір’ї дві камінні повітки у вигляді сараїв під комишем; двір огороджений камінним муром завдовжки 20 сажнів і завширшки 15 сажнів; цей будинок перебуває на оброчному утриманні у держателя шиночних відкупів Аккерманського повіту. Побудований 1845 року за рахунок козацького війська коштом 523 руб. 83 коп. сріблом, з поставкою від станиці каменю безкоштовно. Будинок підтримується починками на кошти від управителя шинковим відкупом.19
Короткий коментар до звіту
Як бачимо, 1856 рік, хоч і вважався посереднім, фактично був неврожайним. Зібрано хліба стільки, скільки було посіяно (тоді це називалося «сам-один»). Хазяйнували одні жінки, козаки майже чотири роки були на війні (1853-1856). Площі під посівами скоротилися. Перший рік війни (1853) був таким посушливим, що й посіяти не було чого. До того ж, наступними роками (1854-1856) спостерігалися нашестя саранчі, які значно пошкодили врожай. 1854 року від епізоотії і безхарчів’я був масовий падіж скотини.
Війну Росія програла, прокладалася в Бессарабії нова суходільна границя, частина станичних земель опинилася «по той бік». Моральний стан козаків, що повернулися з війни, був пригніченим, а матеріальний – злиденним. Та це не надовго. Козак, він є козак: «Журба йому ніж під серце, а він журбі під ніс перцю». Невдовзі життя забуяло з новою силою.
Дещо про наших пращурів
Козак-хлібороб, попри всі несприятливі умови, був вправним не тільки у володінні шаблею та гарцюванні на коні, він був, як тепер кажуть, фахівцем широкого профілю: випасав і доглядав худобу, орав і сіяв, жав, косив і обмолочував, копав криниці і пашенні ями, будував, майстрував і лагодив господарський реманент, полював звіра, ловив рибу, добував сіль у лиманах, займався візництвом. А у вільну хвилину міг «ушкварити» такого гопака, що курява вставала хмарою, або утнути таку пісню, що молодиці мліли від захоплення.
Була серед станичників і невелика група ремісників. Поза службою вони займалися своїм ремеслом, хоч і з землеробством остаточно не поривали. Жили вони в основному на острові у північній частині, вище греблі, якої тоді ще не було. Вже як перегородили річку греблею, ту частину острова почало затоплювати, і вони змушені були переселитися до станиці. Це були шевці, кравці, теслі (не звичайні, а такі, що вміли майструвати крила до вітряних млинів, ярма на волів, прядки на ін.), бондарі – виробляли цебра, цеберки (відра), цебрики (лоханки), діжки, барила, вагани (ночви) та ін., лимарі (шорники) – виробляли кінську збрую і сідла, кушніри – займалися вичинкою овечих шкір та пошиттям кожухів, ковалі – обковували плуги і вози, виготовляли сапи і леміші, підковували коней, колесники – виготовляли колеса до возів і плугів. На жаль, документи і людська пам’ять зберегли мало імен.
Насамперед, серед них наш акмангитський Тарас Шевченко, що разом з Олексою Мельниченком, Никифором Шевченком, Остапом Козаченком, Михайлом Яценком та іншими виготовляли плуги, борони і вози для станичників. Був там і мій прадід, Автоном Іванів Босенко, козак і бондар. Він переселився з острова у 70-ті роки.
Серед станичних циган траплялися вправні ковалі (династія Баранчуків), були шевці, та найбільше серед них було музикантів і фаринників (торгівців кіньми). Останні називали себе джамбашами.
Захоплювалися козаки і мисливством. У першій половині XIX ст. у наших степах водилися тарпани (дикі коні), вовки, лисиці, дрофи, а в дунайських плавнях – дикі кабани. А зайців і куріпок було – хоч греблю гати.
У річці Сарата вистачало різної риби – карасів, чабаків, в’юнів, траплялися коропи і соми.
Найтяжчою була доля козацького жіноцтва. Під час тривалих одлучок козаків на ризиковану службу (черги тривали три роки) жінки поєднували хатню роботу – кухарство, випікання хліба, доглядання дітей, прядіння, ткання тощо – з обов’язками скотаря і хлібороба. Свою тугу козачки виливали у пісні, а як коли і плакали, то тільки на самоті, щоб ніхто не бачив. Про це мені колись повідала моя бабуся Харитина Дмитрівна, яка добре зналася на козацькому побуті і звичаях. Про жінку-козачку вона казала: «така і кам’яну гору пересіче».
Підлітки-хлопчаки бралися заступати в господарстві відсутніх батьків, але їх теж відривали на всякі виучки та вправи – готували до козацької служби.
Козацький період тривав у Акмангиті 40 років, з 1828 по 1868 рік. Що здобули і що згубили козаки за цей час? Довготривала служба в сотнях і полках, перебування в Одесі, Аккермані та в багатьох інших містах, переходи-подорожі верхи на конях на Кавказ, у Чечню і назад через увесь південь країни, участь у кавказьких подіях поряд із представниками інших регіонів безмежної імперії, спостереження за побутом інших народів і верств населення, нарешті спілкування на службі і поза службою з козацькими офіцерами, а серед них траплялися люди інтелігентні і морально бездоганні, не могли не позначитися на вдачі козаків. А ілюзорна можливість козака, за статутом, вислужитися в офіцери прилучала його до писемності та самовдосконалення.
Усупереч усім принадам світу, козаки зберегли майже недоторканною українську мову, рідну пісню та іскристий народний танець, звичаї і моральні устої свого народу. Цьому є чимало свідоцтв. Наведу один приклад.
Молдавський письменник К. Стаматі-Чуря (1828-1898) у «Спогаді про полювання у Бессарабії» описав урочистий обід у Кілії 1852 року групи мисливців-інтелігентів із Одеси і Кишинева, які полювали на дунайських островах і плавнях диких кабанів під проводом козацького офіцера кордонної варти Згурієва. Окрасою обіду стало виконання сотнею дунайських козаків українських народних пісень. Як відмічали гості, співали козаки з такою довершеністю, а в мелодіях звучала така мука кохання і меланхолія зрадливої долі, що вони себе відчували на концерті найвищого рівня. На додаток двоє козаків утнули такого гопака, що один із гостей, француз Меніє назвав його «танцем оскаженілих» (la danse des possédés), додавши, що він є вершиною «спритності, войовничості та пластичності».
Отакими були наші козаки!
Вони різко відрізнялися від тих селюків, які бачили світ тільки від хати до поля чи до корчми. І ця відмінність зберігалася ще довго після скасування війська.
Та була і зворотна сторона медалі. Тривалий відрив від родини і землі, байдикування на службі штовхали деяких козаків до казенного дармоїдства і зневаги до хліборобської праці, яку вони перекладали на багатостраждальне жіноцтво. Ці негативні тенденції прискорили, після скасування війська, економічне і соціальне розшарування серед колишніх козаків.
Прощання з козацтвом. Ностальгія за втраченим
Скільки б не писали про козаків, все буде мало. Ця тема невичерпна, як невичерпна скарбниця народного духу. Слово козак дійсно тюркського походження, але тільки на слов’янському мовному ґрунті воно розквітло всіма своїми барвами. Уживане з давніхдавен у південно-руських степах у значенні вільна людина, молодець, воїн, воно стало відоме широкому світові, і світ був зачарований образом і сутністю явища.
Екслібріс «Бандурист»
Прототипом козацтва були, мабуть, ще літописні бродники – мандрівне плем’я XII-XIII ст. здебільшого східнослов’янського походження, яке перебувало в опозиції до князівської влади, а 1223 року на річці Калка перейшло на бік монголо-татар, забезпечило їм перемогу й зникло з історичної арени за свій тяжкий гріх.
Уже в XVI ст. виникла нова потужна хвиля соціального і політичного напруження на землях колишнього князівського порубіжжя, коли після Люблінської унії 1569 року всі українські землі, крім Чернігівщини, перейшли від Литви до Польщі, а селянські маси піддалися нещадному визиску і гніту. На додаток із півдня набігали татари, грабували, палили, гнали людей у ясир.
Польське військо обороняло лише магнатські замки, сільське населення було кинуте напризволяще.
Опинившись на грані загального фізичного знищення від надсильної панщини і татарського розбійництва, український люд самодіяльно створив загони самозахисту, які відтіснили татар на південь і схід, а на звільнені землі привели селян, утворюючи вільні поселення – слободи. Для протистояння татарам ці сміливі хлопці із загонів утворили на дніпровських островах нижче порогів свої укріплення – січі. Називали себе козаками, не визнавали над собою ніякої влади, крім своєї виборної старшини.
Польський уряд вдавався до військових заходів для приборкання козаків і обмеження їхнього впливу на українські землі, але, переконавшись у безуспішності силових заходів, змінив тактику: робив спроби перетягнути їх на свій бік, приручити, записати до реєстру і т. ін.
Тим часом козацтво міцніло, набувало вояцького досвіду. Почало нападати на татарські міста в Криму, на турецькі містечка-фортеці Очаків, Аккерман, Кілія, Варна.
На своїх човнах-чайках козаки пускалися у морські походи і досягали узбережжя Туреччини: Сіноп 1614 року, Константинополь 1615 року. Палили і руйнували тарсани (тюрми), визволяли невільників!
А в Хотинській битві 1621 року козаки на чолі з Петром Сагайдачним врятували польське військо від поразки, а Річ Посполиту – від турецького поневолення.
Роль запорізьких козаків у визвольній війні українського народу 1648-1654 років загальновідома і не потребує коментарів. Очевидці битв були вражені мужністю козаків і їхнім презирством до смерті. Французький інженер Боплан, що перебував на службі у польському війську, характеризуючи козаків, додавав: «козаки дотепні, розумні, вимогливі, щедрі, не жадні до багатства».
Після возз’єднання України з єдиновірною Росією українські козаки піддалися, як і за Польщі, повільному прирученню і використовувалися як військові чорнороби в чисельних війнах на півночі і півдні.
Був іще й «канальський похід» 1721-1722 років, в якому «реформатор» Петро I засипав болота козацькими кістками і «поставив столицю».
Двічі руйнувалася Дніпровська Січ: 1709 року за наказом Петра і 1775 року за наказом Катерини. А від української автономії одна гадка залишилася. Землі запорізькі «пожалувані» байстрюкам Катерини.
Три великі держави – Росія, Польща і Туреччина – змагалися між собою за українські землі та військовий людський потенціал.
На території, підвладній Туреччині, виникла Задунайська Січ, а на території Росії – Чорноморське козацьке військо. 1789 року козаків-чорноморців зі Слобозії переселили на Кубань для нарощування «кавказького кулака».
1807 року, під час чергової російсько-турецької війни, виник Усть-Дунайський кіш, існування якого суперечило інтересам поміщиків-кріпосників, і його моментально скасували.
Спантеличені обіцянками примарних вольностей, козаки часто вдавалися до братовбивчих сутичок на полях битв, найпаче у російсько-турецьких воєнних чварах. У одній із них, під час штурму фортеці Ізмаїл 1790 року, з обох сторін було залучено кілька тисяч козаків.
Під час російсько-турецької війни 1806-180720 років «турецькі» козаки схилялися до переходу на бік Єдиновірної, звісно, зі збереженням вольностей. Але негайне скасування 1807 року за вимогою поміщиків-кріпосників ефемерного Усть-Дунайського Буджацького козацького війська зменшило їхній запал.
Остання відчайдушна спроба зберегти свій козацький стан у Росії відноситься до 1828 року. Під час цієї війни із залишків Усть-Дунайського війська утворилося нове Дунайське козацьке військо, а із турецьких задунайців – Азовське козацьке військо.
Як «дунайці», так і «азовці» мало чим відрізнялися від військових поселенців, а після скасування у 60-х роках обох військ лишилися малоземельними селянами.
Дух вільного козацтва не переставав витати над Україною. Всі селянські повстання відбувалися під козацькими гаслами. Кінець козацтву настав, мабуть, під час громадянської війни 1918-1920 років, коли сколихнулась імперія, і воскреслі українські козаки, червоні і жовто-блакитні, схрестили свої шаблі у смертельному герці, не усвідомлюючи трагізму свого непорозуміння!
Образ козака – вільної людини, тверда козацька вдача і праведний гнів ще довго хвилюватимуть прийдешнє покоління, спонукаючи їх до одвічної праці в ім’я священного права на достойне існування всіх людей на землі!
1 Не слід плутати Дунайське козацьке військо з Дунайським полком, створеним із задунайських запорожців, що перейшли на російський бік 1828 року на чолі з Йосипом Гладким, останнім кошовим отаманом Задунайської Січі, взяли участь у війні з турками, а після вій-ни оселилися між Бердянськом і Ногайським під назвою «Азовське козацьке військо», скасоване 1865 року.
2 Тобто, державні цигани (Прим. І. Євдокименка).
3 Бойові дії Кримської війни 1853-1856 років відбувалися також далеко за межами Кримського півострова. Зокрема, інтенсивні сутички та бої тривали весною і влітку 1854 року на обширній території в районі дельти Дунаю, а у квітні-травні – на морських підступах до Одеси (Прим. ред.).
4 Якщо підрахувати загальну кількість військових, то вона дорівнює 2 917 чол. Отже, у даних є деяка похибка (Прим. ред.).
5 Аул Шалі був одним із важливих центрів опору чеченців. У рукописі назва укріплення написана нечітко, але, судячи з контексту, це був саме Шалі (Прим. ред.).
6 Довідка про Дунайське (Новоросійське) козацьке військо складена за працею [62] з використанням архівних матеріалів.
7 У одному з рукописів ім’я вчителя Недзельського записане як Максим, у іншому – як Михайло (Прим. ред.).
8 Очевидно, що учню не могло бути 19 років, але встановити справжній вік Андрія Білого з наявних матеріалів не вдалося (Прим. ред.).
9 Зараз тут знаходиться шкільний спортзал, до того був кам’яний молитовний дім.
10 Очевидно, маються на увазі хати, які опалювалися «по-чорному» (Прим. ред.).
11 Знову в цифрах є незначна похибка, оскільки сума площ дорівнює 9 222 дес. 1 202½ кв. саж. (Прим. ред.).
12 Четверть – міра об’єму сипучих тіл. 1 четверть = 209,9 л (Прим. ред.).
13 У розрахунках автора спостерігаються невеликі похибки, але вони не мають суттєвого значення, оскільки самі розрахунки є досить приблизними (Прим. ред.).
14 У розрахунках автора спостерігаються невеликі похибки, але вони не мають суттєвого значення, оскільки самі розрахунки є досить приблизними (Прим. ред.).
15 Запасний магазин – колективне зерносховище на випадок неврожаю (Прим. А. Білого).
16 До 5-ти тонн.
17 Подальший звіт – з [33].
18 1860 року збудовано новий кам’яний магазин з черепичною покрівлею, він стоїть і досі (амбулаторія).
19 При новому розмежуванні будинок при поштовій станції опинився по той бік кордону, а саму поштову станцію перенесено із Сарияр на північ на 12 верст у Терс-Кундук; новий поштовий шлях після цього проліг через Акмангитські землі.
20 Мається на увазі російсько-турецька війна 1806-1812 рр., яка складалася з двох етапів: бойові дії 1806-1807 рр., потім Слобозійське перемир’я, а з 1809 по 1812 рр. – знову бойові дії (Прим. І. Євдокименка).
No comments:
Post a Comment