Подати бодай побіжно окремі штрихи з історії однієї з дивних гілок козацтва спонукає принаймні той факт, що в російській історіографії, зокрема, у книзі історика А. Скальковського «Історія Нової Запорізької Січі», дунайських козаків згадано виключно як «благоденствуючих землеробів» — жодної згадки про тяжку муштру, господарську скруту, допускаються й фактичні неточності...Тим часом, як першопричиною компромісу вцілілої козацької старшини з російською владою, яку уособлював на початку XVIII століття в Бесарабії та Північному Причорномор'ї новоросійський генерал- губернатор, скоріш за все могли бути прагматичні висновки, один з яких належить царському генералу О. Ланжерону: «Задунайські козаки можуть завдавати шкоду більшу, як турки й татари...» А командував Ланжерон тоді, в січні 1807-го, російським корпусом, що штурмував фортецю Браїлов і не міг здолати опору трьох тисяч її захисників — козаків-задунайців. Із того часу, власне, й почало російське командування обіцяти задунайцям усі пільги, які мало Чорноморське козацтво на Кубані — лише б повернулися назад і стали на підмогу регулярній армії. З другого боку, й окремі втікачі були зацікавлені в легалізації свого становища, бо опинилися під час зіткнення російських і турецьких військ на Дунаї, ніби між молотом і ковадлом. Найбільш зручним виглядав вступ до волонтерських формувань російської армії.
Першим на її бік перейшла в районі Кілії козацька сотня Трохима Гайдабури. Щоб показати своє ставлення до жесту задунайців, генерал-губернатор Є. Рішельє відразу ж видав наказ про присвоєння сотнику Гайдабурі звання хорунжого. Розрахунок виправдався: через півмісяця, у січні 1807-го; кілійський козацький загін повнився ще 150 «чорноморськими пішими волонтерами». А вже 20 лютого цар Олександр I видає наказ про створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Так блискавично (за тогочасними мірками) була схвалена височайшим повелінням спільна ініціатива командуючого Молдавською армією І. Міхельсона і новоросійського генерал-губернатора Є. Рішельє — почати створення на основі волонтерського полку козацьке військо «за прикладом війська колишнього Запорозького»!
Чутки про створення на Дунаї «Нової Січі» стали приводом до масових втеч до Бесарабії кріпаків із Поділля й тодішнього Новоросійського краю. Наляканий новою хвилею «покозачення» населення Правобережної України уряд влітку того ж року ліквідує «на Дунаї Січ», устигнувши частину козаків відправити вже второваним шляхом — на Кубань. Однак чимало усть-дунайців (за деякими даними, 1300 козаків) відмовляються стати гарматним м'ясом у війнах царизму за підкорення чеченців та інших народів Північного Кавказу й розсіюються степами Бесарабії. Деякі нащадки запорожців приписуються до громад найближчих сіл та містечок, а інші засновують нові села, наприклад, Акмангіт, Дракулі, Старокозаче тощо. Серед новопоселенців — Марко Твердохліб, Роман Согутчевський, Йосип Губа та інші. Причому задунайці аж ніяк не реагують на вимоги місцевих властей про сплату податків чи виконання повинностей, даючи зрозуміти земській поліції, що не збираються міняти давніх традицій господарювання. Більше того, домагаються поновлення Січі на території між Дунаєм та Дністром (із Кошем в Акмангіті), утворення власних органів самоврядування, а також виключних прав на землекористування й рибальство. Бесарабська адміністрація категорично заперечує козацьку «кордонну варту», оскільки «єдиноземці їх перебувають у турецьких володіннях біля самого кордону» а часто й переходять його. Вперте протистояння завершилося в лютому 1827 року — уряд таки звільняє задунайських запорожців, на відміну від інших бесарабців, на 10 років від податків, військового постою, інших повинностей та ще й надає по 30 десятин землі на родину.
Причина з'ясувалася через рік — царський уряд готувався до нової війни з Туреччиною. Отож і наказ Миколи І про створення Дунайського козацького війська у складі двох полків надійшов уже через три місяці після початку воєнних баталій — у червні 1828-го. Але до участі у військових діях козацькі полки та сотні готували аж 1833 року — проти єгипетського паші Мухаммеда Алі. Згодом три козацькі полки брали участь в обороні Одеси — успішно утримуючи в 1853-55 роках «аванпостну й прикордонну лінії від Карантинної гавані до Люстдорфу й далі до гирла Дністра». Очолював оборону міста-порту полковник Іван Гангардт, що виконував обов'язки наказного отамана Дунайського козацького війська. Як свідчили очевидці, цей курський дворянин був хоробрим і «невтомним служакою», як і більшість задунайців. Особливо пам'ятними для жителів Одеси стали бої у квітні 1854 року, коли козаки спільно з залогою міста вели двобій з англо-французькою ескадрою. Вранці 30 квітня біля дачі Картацці потрапив під артобстріл фрегат «Тигр». Намагаючись вийти із зони вогню, корабель підійшов «так близько до високого берега, — засвідчив один з очевидців-істориків, — що його гармати не могли стріляти. Кілька пострілів нашої кінної батареї і сотні дунайських козаків примусили англійців зняти свій прапор». Козацькі човни підійшли до «Тигра» і — «небувала справа — взяли в полон пароплав»!
Сотні дунайців несли службу і в Миколаєві та Херсоні, тримали зв'язок з Очаковим. У гирлах Дунаю та Дністра козацькі кордони відбивали спроби ворога висадити пошукові групи. За героїзм під час бойових дій 29 вересня 1855 року Дунайські козацькі полки №1 та №2 були нагороджені Олександром II штандартами «За хоробрість». Усі військові чини прирівнювались за правами та пільгами до регулярних кавалерійських частин, 15 козаків удостоєні орденів, 38 урядників отримали офіцерські звання, 59 офіцерів були підвищені в званнях...
Прямі нащадки запорожців (34 відсотки особового складу Дунайського війська), природно, були його ударною силою. Хоча, варто уточнити, зазнавали козацькі полки й кадрового «експериментаторства» з боку недолугих військових адміністраторів — доходило й до того, що поповнювали козацькі сотні не лише молдавани, албанці, греки, росіяни, серби, болгари, а й примусово рекрутовані цигани. Таким чином уряд здійснював політику колонізації Причорномор'я (одних у Бесарабію запрошували, інших насильно переселяли), а також «перемішування» націй в єдиному імперському котлі. Звісна річ, козаків із тих же циганів не вийшло (для тлумачення наказів циганською мовою вдавалися до послуг перекладачів), але показово, що у складі війська їх було до 22 відсотків). Ще один із застосовуваних «виховних» моментів — регулярні відправки дунайців до складу Кавказького корпусу, що вів бої у пониззі Терека, Старому Юрті, Ханкальському міжгір'ї, біля Гарячих Вод та фортеці Грозної. Тут їм пліч-о-пліч із донськими козаками належало «умиротворювати» чеченців, осетинів та інших горців. Ось що, зокрема, вважав особливо важливим наголосити генерал-майор І. Гангардт, характеризуючи досягнення козацьких батьків-офіцерів 1855 року: «Плем'я козаків злилося в єдине тіло, отримало військовий розвиток і дух, що не поступався духові Кавказького лінійного війська... Молодецькі джигітування при фортеці Грозній, щоденні перестрілки в гирлі, на островах Леті й Четал та інших узбережжях доказують, що військо Дунайське необхідне». Додамо: російське командування потурбувалося, щоб і обмундирування донців відрізнялося лише кольором сукна: темно-сині мундири дунайських козаків були зі світло-синіми облямівками та лампасами, а високі шапки при відрядженнях на Кавказ заміняли волохатими шапками чи папахами.
А тим часом історія Дунайського козацтва, що виникло як згуртована сила для захисту власне народних інтересів, а на другому етапі (після затвердження царем 1844 року положення про військо й перетворення його в одне із знарядь підкорення інших народів) невблаганно наближалася до кінця. 11 липня 1856 року у зв'язку з відходом від Росії придунайської частини Бесарабії військо було перейменоване в Новоросійське. А згодом уряд і зовсім його зліквідував. Новоросійський генерал-губернатор М. Воронцов наполягав на переселенні небезпечних дунайців, як перед тим і козаків- чорноморців, подалі від України — в район Анапи. А на відзначення 35-річного ювілею від заснування війська оголошується велика подяка від царської родини за... «співчуття в підкоренні Кавказу».
Розформоване останнє козацьке військо на теренах України 31 грудня 1869 року. Як постало воно, за оцінкою одеської дослідниці О. Бачинської, «внаслідок збігу інтересів задунайських козаків-поселенців, із одного боку, і російського уряду — з другого». Так і зникло, додамо, — коли цей інтерес вичерпався. Перейшли дунайці в стан хліборобів, а дев'ять станиць та хуторів із населенням і земельними ділянками передало військове правління акерманському повітовому ісправнику полковнику Арендаренку...
Михайло АКСАНЮК, «День»
.jpg)
Черноморское казачье войско вступило в Крымскую войну в стадии реорганизации. Войсковой комплект был определен уже в ходе боевых действий и включал 12 конных полков, 9 пеших (пластунских) батальонов, 3 конно-артиллерийские батареи, Кавказский Сводный иррегулярный полк и Лейб-Гвардии Черноморский казачий дивизион. Черноморцам одновременно приходилось участвовать в боевых действиях и отражать нападения горцев, поскольку Кавказская война еще не завершилась.
